Аутсайдери

— Що будемо робити? — порушив мовчанку Симон.

Максим напружив пам’ять. Згадалися слова товстуна:

«Тільки тут можна»… Той казав, що знає стежку, яка веде з Ковильця. На іншому боці звалища… Але щоб знайти її, доведеться повертатися назад. Якщо враховувати, що їхні думки для цих істот — відкрита книга, то цього разу мешканці будуть напоготові й навряд чи дозволять гостям вислизнути з рук. Може, саме так усе й сплановано — щоб вони переконалися у марності своїх спроб і повернулися…

Максим поділився здогадами зі своїми супутниками. У салоні запанувала тиша.

— Чи не забагато довіри до того божевільного? — спитав нарешті Симон. — А якщо він теж один із них? Якщо вони тільки цього й чекають?

— Оскільки інших пропозицій немає, ми спробуємо, — Даромир смикнув важіль перемикання передач і розвернув машину в протилежний бік. — Мені ця бісівщина вже остогидла.

— Знову туди?! — запанікував Симон. — Це ж безглуздя!

— Якщо хтось проти, може залишатися тут і чекати розвитку подій, — підвищив голос Даромир. — Особисто я всією душею бажаю опинитися по той бік клятого лісу, і зроблю для цього все можливе.

Більше заперечень не було. BMW рушив у бік міста, поступово набираючи швидкість. Усе навколо дедалі більше насичувалося червоним, перетворюючись на дивну подобу марсіанського ландшафту, і Максим знову згадав оповідання Бредбері. Згадав його драматичний фінал. Він боявся, що, попри всі зусилля, їхня власна пригода завершиться не менш драматично. Збирався спитати письменника, чи він читав цю річ, коли той несподівано вигукнув:

— Подивіться! Господи Боже, що це таке?! Бачите? Над деревами!

Даромир загальмував, зачаровано дивлячись уперед. Такого він ніколи не бачив, і навряд чи ще якийсь смертний на Землі мав честь споглядати подібне — звісно, якщо тільки не бував у містечку під назвою Ковилець. Видовище, що відкривалося їм, примусило у буквальному сенсі заворушитися волосся на голові.

Попереду над землею здіймалася велетенська округла маса тілесного кольору, вона коливалася, похитувалась — і невпинно рухалася в їхньому напрямку. Дерева заступали її майже повністю, але та частина, що височіла над кронами, неначе маківка айсберга, давала змогу виразно уявити розмір цього явища. Навіть звідси можна було розгледіти людські кінцівки, що стирчали з неї, та десятки облич. Асоціації з пам’ятником, який вони щойно бачили, напрошувалися автоматично.

— ЩО ЦЕ? — Симон втратив голос і зміг вичавити лише сиплий шепіт. Максим зводив очі все вище й вище, спостерігаючи, як величезна маса суне вулицею прямісінько на них. Так кроленя дивиться на велетенського удава в останні секунди життя.

— Це вони, — відказав він тихо. — Йдуть по нас.

Разом із рухом неймовірної істоти насувався і звук, схожий на бурмотіння кількасот голосів. Він поступово гучнішав, доки не стало зрозуміло, що всі вони повторюють одне й те саме слово: «Залишайтеся».

«Залишайся» — мамин голос пролунав у голові Максима, поступово знижуючись і перетворюючись на татків бас. І знову виникло знайоме відчуття, яке було біля звалища — щось стороннє вовтузиться у мізках, як проткнута голкою гусінь. Він стиснув маленькі кулаки й голосно закричав, намагаючись заглушити всі ці звуки — у повітрі й у власній голові.

Крик хлопчика примусив Даромира отямитись. Він дав задній хід і завертів головою навкруги, вишукуючи хоч якийсь захисток. Ага, ось воно!

— До школи! — крикнув він своїм пасажирам, зупиняючи автомобіль і відчинивши дверцята. — Мерщій!

Симону двічі повторювати не довелося — він викотився із салону й подерся на пагорб, на якому височіла цегляна будівля. Але Максим не рушив із місця — так і сидів, обхопивши руками голову. Даромир чортихнувся, висмикнув із замка його пас безпеки й витяг хлопчика з машини. Він помітив, що фотокартка випала з Максимових пальців, але не зупинився, щоб підібрати її. З ним на руках він побіг до пагорба, мимохідь глянувши на страхіття, яке продовжувало наближатися. Тепер воно постало перед ними в усій красі — гігантська потворна куля перекочувалася по шосе, відштовхуючись десятками рук і ніг. Невже він цілував частку цього?! До горла підступила нудота. Він трусонув хлопця, приводячи його до тями.

— Максиме, чорт забирай, допоможи мені! Повзи!

Той застогнав, але поліз, чіпляючись за траву, Даромир за ним. Долетів Симонів крик:

— Покваптеся!

Він уже стояв біля дверей. Даромир подвоїв зусилля, але раптом завмер і вилаявся. У машині ж залишилися гроші! Але повертатися, звісно, він не збирався. Та й до дідька їх! Поглинутий цією живою горою, він не потребуватиме грошей до кінця життя — у Ковильці інші методи розрахунків.

Вони з Максимом видерлися на схил і побігли до школи, де їх, нервово підстрибуючи на місці, чекав Симон. Двері були зачинені, що й не дивно. Але навісний замок принаймні давав надію, що всередині нікого немає.

«Якщо ця істота захоче увійти, то навіть фасад навряд чи її втримає», — похмуро подумав Даромир. Але хіба був інший вихід? Зараз мала значення будь-яка відвойована хвилина.

— Пригніть голови! — порадив він своїм супутникам, діставши пістолет і навівши його на двері. У кіно перший же постріл відчиняє що завгодно, але в житті рикошет може піднести сюрприз. Він натиснув на спусковий гачок. Куля, вискнувши, підкинула замок, але той утримався.

— Вже близько! — істерично повідомив Симон. Даромир не став озиратися, щоб переконатися в цьому. Наступний оглушливий постріл зніс нижню частину замка, блискуча дужка із дзенькотом упала до його ніг. Він смикнув ручку дверей на себе, пропускаючи письменника з хлопцем, а сам востаннє озирнувся на шлях.

Злиті в одне тіло мешканці Ковильця дісталися до його машини. Цей велетенський пухир насів на неї, і відразу декілька рук ухопилися за ручки дверцят і дах. Скло репнуло й вилетіло геть, кузов прогнувся під вагою істоти. За мить відразливі пульсуючі складки поховали BMW під собою.

Тепер, щоб вибратися звідси, залишалося розраховувати тільки на власні ноги.

У кутку фойє Даромир знайшов швабру і просунув її крізь ручку дверей. Краще хоч такий засув, аніж зовсім ніякого. Він підійшов до заґратованого вікна й визирнув назовні. Істота зникла з поля зору, але вона, безперечно, десь поруч. Голос Реґіни продовжував жити серед його власних думок. Він прикинув, чи багато часу знадобиться потворі, щоб наздогнати їх, якщо вони вирішать тікати. Тварюка здавалася повільною, як личинка плодожерки, але після всього побаченого ні в чому не можна бути впевненим. А якщо вона знову розділиться на окремих людей? Тоді нікому не врятуватися, хай вони будуть хоч чемпіонами з бігу.

Почекавши якийсь час і переконавшись, що бліцкрігу на школу з боку чудовиська не передбачається, всі троє за взаємною згодою рушили на верхній поверх. Сходи вивели у невеличкий хол, з якого в обидва боки тяглися вузькі коридори з рядом дверей. Усі класи виявилися зачиненими. Врешті-решт невдалі мандрівники розмістилися біля вікна, яке виходило на шкільний стадіон. Вмикати світло не наважилися — невідомо, як воно могло подіяти на монстра, що вештався неподалік. Зовсім не хотілося погіршувати й без того паршиве становище. Вони всілися на підлогу в полум’яному світлі вечірнього сонця і перезирнулися, неначе останні вцілілі після бомбування.

— Гадаю, тепер можна поміркувати над нашим становищем, — сказав Симон, оглядаючи компаньйонів. — Можливо, знайшовши пояснення тому, що відбувається, знайдемо й вихід? Що бачив кожен із вас?

Максим розповів їм про зустріч із дітьми на спортивному майданчику, про слова місцевого дурника, про повернення матері й нарешті про автомобільний цвинтар. Його голос був утомленим, як у старого діда, що переповідає онукам історію свого життя, а очі дивилися крізь слухачів. Як швидко все сталося… Ще вчора життя було простим і зрозумілим, а сьогодні він опинився в якомусь жахливому світі, де все шкереберть, і де він утратив останню рідну людину. Скінчивши розповідь, хлопчик затулив обличчя долонями й заплакав.