Глибинка

Люди вже зовсім впевнилися, що ті загинули, коли одного разу Ганна Дяченко розповіла, що бачила вночі свого Олексія. «Стоїть, каже, під вікном зі своєю скатаною шинеллю, блідий як смерть, і все проситься: „Мамо, я змерз, пустіть мене, пустіть, будь ласка!“ Вона перехрестилася з переляку — і на двір, кричить: „Синку! Синочку!“ Ач — а його вже немає…»

— І що ж далі? — запитав Стефан, коли Семен зупинився, щоб перевести подих. Що ж, історія була те що треба.

— Спочатку їй ніхто не повірив. Але через кілька днів свого чоловіка побачила Марія Горобець. Той теж стояв під вікном і просився до хати. «Очі, казала вона, у нього були якісь дивні — чорні й блискучі, немов дьогтем намазані». Вона зняла з шиї хрестик і притулила до шибки, і тоді він зашипів, як зміюка якась, і зник. Ну, тут вже село занепокоїлося, бо зрозуміли всі, що не обійшлося без нечистого.

Тут якраз і Данило з’явився зі своєю онукою. Хоча, може, нікуди вони не зникали, а нишпорили собі по лісах у пошуках крові. Можливо, ті двоє натрапили на них, коли поверталися з фронту вечірнім поїздом. Раніше ж шосе сюди не доходило, і доводилося від останнього містечка йти через ліси кілометрів п’ять. Хто його знає… Як би там не було, але громада вирішила, що треба до старого навідатися і розпитати, що до чого. От зібралися п’ятеро з тих, що посміливіше були, і пішли; але не встигли вони дійти до його хати, як здійнявся такий вітер, що ледь з землі їх не поздував: гілля летіло, як снаряди, курява забивала очі. Так нічого у них тоді й не вийшло — не інакше, як Данило бурю наслав, бо не хотів правду казати.

Я не знаю, чи приходили ще до когось ті двоє солдат, але помітили люди, що худоба почала зникати: то курки недорахуються, то кроля… Одного разу хтось навіть собаці горлянку перегриз. А тоді ще одне лихо сталося — зник хлопчик Кітовських, Андрійко. Не повернувся увечері з пасовиська. Тут у людей терпець увірвався. Ні, до Данила тоді ніхто не пішов, а зібралися кілька дебелих чоловіків (серед них був і мій батько), і вирушили вони до лісу. Ось там вони їх і знайшли, тих двох. Під колодою вони були, як дві гадюки в кублі, звилися разом і ще й гіллям себе засипали — мабуть, сонце їм заважало. Витягли їх на світло й загнали кожному по кілку, а тоді ще й голови сокирою повідрубували, щоб вірніше було. А ось Андрійка не знайшли — чи то сховався десь, чи, може, ці двоє його зовсім на шматки розірвали.

А за старим чаклуном і його дівкою з того часу почали уважно слідкувати. Чи були вони справжніми упирами, не знаю, бо й удень на вулицю виходили, але те, що це вони цю кашу заварили — як пити дати. І ось одного разу Василь Німенко, мій одноліток, що тоді ще зовсім малим був, прибіг до батька й каже, що бачив, як ця Оксана вела до лісу одного з дітей Припіяла, здається, Сашка. Ну, той відразу за рушницю і побіг за ними, а по дорозі ще двох чоловіків зустрів, і помчали вони до кручі. І якраз вчасно — прибігли й бачать, що хлопчак лежить на землі, а ця дівчина над ним схилилася і щось бурмоче. Помітила вона їх, та як кинеться! Тут батько Василя рушницю свою скинув, і не довго думаючи, вліпив їй заряд дробу у самі груди. Вона й впала. Набої-то в нього були на ведмедя, і людину могли на дві частини розірвати, але як підійшли вони ближче, то побачили, що ніякої рани на ній немає, тільки в сорочці дірка величезна. Один з них і каже: «Знаєте, хлопці, треба справу довершити». Збігав він до хати й приніс кийка осикового і лопату. Тут якраз Оксана заворушилася — очі відкрила, хоче підвестися… Батько Василя перехрестився і встромив кілка у бісову упириху. Що тут почалося! Так верещала, що й у селі, мабуть, почули. Хвилин з п’ять сіпалася, а тоді завмерла. «Треба їй ще голову відрубати», каже той, що по лопату бігав. Німенків батько подивився на неї, плюнув та й відповідає: «Досить з неї й цього. Зараз поховаємо так, що й чорти не знайдуть. Треба скоріше все закінчити, бо в мене вже ноги трусяться.» Вирили вони могилу, поклали її туди разом з колом і знову засипали, а зверху ще й травою закидали. Сашка забрали (він, видно, просто знепритомнів від переляку, але удома отямився), і пішли назад. Йдуть — наче з війни повертаються, і кажуть: «Тепер як Данило дізнається, то буде лихо.» Так воно і сталося.

Семен знову замовк. Можливо, вперше він пошкодував, що почав цю історію, але не закінчити вже не міг. Зітхнувши, витяг з пачки останню сигарету й запалив.

— Данило, схоже, відразу дізнався про все, — продовжив. — На те він і був чаклун. Під вечір на вулиці почалося щось страшне: налетів буревій, та такий, що дерева почали з землі вивертатися, грім гуркотів, і блискавки всюди блимали. Жах що коїлося! Я все це добре пам’ятаю, бо якраз сидів з батьком у діда Матвія і у вікно видивлявся. Здавалося, ще трохи, і хати позлітають. Люди хрестилися і ховалися всередині, діти кричали… І тоді я помітив старого. Він повільно йшов по вулиці, неначе й не було навколо сильного вітру, і довге пальто його лопотіло, немов крила в летючої миші. Йде, а на обличчі така злість, що дивитися не можна. І ось зупинився він, руки вгору підняв і як крикне:

— Будьте ви всі прокляті!

Дехто вийшов подивитися, що відбувається, і ми з батьком теж. Це було страшно. Данило стояв, як сам сатана, і, здається, навіть очі в нього світилися зеленим. Він все кричав:

— Проклинаю цю землю і весь рід ваший! Не будете знати спокою до самої смерті, а тоді вже я про вас подбаю! Всі через мої руки пройдете…

Зі своєї хати вийшов батюшка і став як укопаний. Так, тоді він, мабуть, як і всі ми, побачив, як виглядає диявол.

І останнє вигукнув Данило:

— Я ще повернуся! Хочете здихатися мене? Я прийду до ваших дітей і перетворю це місце на цвинтар! Я…

І тоді щось сталося. Спочатку я не зрозумів, що саме, лише замружився, коли щось яскраво спалахнуло. А через секунду, коли все знову прокрутилося перед моїми очима, збагнув. Звідкилясь з неба вдарила блискавка, вона влучила прямо в нього, миттєво перетворивши на попіл, і коли перед очима зникли яскраві плями, ми всі побачили на тому місці, де стояв Данило, лише гірку чорної золи.

— Все, — сказав тоді дід Матвій. — 3 вогню та в полум’я. Буде тепер чортяка в пеклі горіти.

Батько щось пробурмотів про те, що це ще невідомо.

Із зникненням чаклуна миттєво припинився і вітер з блискавками. Тепер з неба пішов рясний дощ, і вимісив з того, що залишилось від Данила, звичайну грязюку. Люди постояли ще трохи і почали розходитися, жваво обговорюючи те, що сталося. Пішли в хату й ми.

— Ось так все було, — сказав Семен, і, здається, на його обличчі відбилося полегшення. — Хочеш — вір, хочеш — ні. Але я не хотів би, щоб ти ще з кимось балакав про це. Люди тут підозрілі, і їм не сподобається, якщо ти почнеш лізти в їхні справи.

— Я розумію, — промовив Стефан. Що й казати, історія була просто надзвичайною; варто було вирушити у цю подорож, щоб почути її. Господи, може вийти неймовірна книга! Якщо тільки він зможе перенести все це на папір, виписавши окремі характери і окресливши сюжетну лінію… тоді можна бути впевненим, що договір з видавництвом у нього в кишені.

Занурений в свої думки, він пропустив повз вуха те, що сказав йому Семен, і з запізненням перепитав:

— Пробач?

— Я кажу, що розуміти мало. Пообіцяй, що ти ні з ким з цього села не заведеш розмову про це.

Стефан кивнув.

— Обіцяю.

— Це справді серйозно, — промовив той, дивлячись йому в очі. — Ця історія ніколи не полишала Маренівки, і я сподіваюся, що так воно й залишиться. Ти ж не збираєшся писати про все це, га? — по його інтонаціях можна було зрозуміти, що він зовсім випустив з уваги існування такої загрози.

— Власне… — Стефан не знайшов, що відповісти.

— Якщо ти хочеш написати про все це книжку, тоді забирайся з мого будинку, — Семенові очі казали, що він не збирається сперечатись. Той зітхнув.

— Гаразд, — промовив він після паузи. Зараз міг пообіцяти все, що завгодно. — Я не буду писати про це.

Що ж, якусь частину обіцянки міг виконати — Стефан і справді не збирався ні з ким балакати про те, що почув сьогодні. А щодо книги… врешті решт, міг змінити назву селища та імена людей, переробити все так, щоб ніхто не здогадався, що ця ідея прийшла до нього звідкілясь ззовні. Просто забути все він не погодився б і під загрозою ядерної катастрофи.