Глибинка

— Сподіваюся, що ти не брешеш, — сказав Семен… проте він знав, що письменник все ж таки зробить усе по-своєму. Чи не для того він розповів, щоб те, що так довго тримало людей у постійному страсі, нарешті перетворилося на звичайну легенду?

— Пішли до хати, — сказав він Стефанові. — Час вечеряти.

Підвелися і пішли всередину, залишивши позаду кривавий шматок сонця, що повільно зникав за горизонтом.

Будні (7)

«15 травня, вівторок.

Люба Маринко!

Як ти вже, мабуть, здогадалася, мені вдалося-таки дістатися кінцевого пункту моєї подорожі, про що й поспішаю повідомити. Як це не дивно, але стара Маренівка майже не змінилася за увесь цей час — все навкруги таке саме, як і в моїх дитячих спогадах. Уявляєш, мені навіть вдалося відшукати свого далекого родича, про якого я раніше ніколи не чув. Його звуть Семеном, і він типовий селянин з характерними звичками та поглядами. Саме з його вуст я почув одну дивну й цікаву історію, яку тепер збираюся зробити стрижнем свого майбутнього твору. Я засидівся над нею до глибокої ночі, але сьогодні прокинувся рано, і, як виявилося, вчасно — Семен якраз збирався їхати за покупками у сусіднє село, і я вирішив скласти йому компанію. Заразом трошки роздивлюся навколо, побачу, які ж люди живуть у цих місцях і з чого складаються їх будні…»

— Про що ти пишеш? — голос Семена вирвав його з задумів. Стефан відклав ручку.

— Листа дружині. Розповім, як доїхав.

— Я не про це. Які книжки ти пишеш у Києві?

Він почухав підборіддя. Чи варто розкривати свій задум щодо цього селища? Згадалася учорашня Семенова погроза, і він вирішив, що цього робити не слід.

— Різне, — відповів нарешті. — Взагалі-то я пишу про життєві речі: любов, смерть і таке інше. Але іноді, бува, тягне і до фантастики.

— Ясно, — Семен так само дивився на дорогу, в одній руці тримаючи віжки, а іншою збиваючи попіл з цигарки. — Я це от до чого: ти краще забудь про те, що я вчора розповів. Я просто бовкнув зайвого, от і все. Тобі не варто писати про все це, бо це наші особисті справи, і не треба, щоб ще хтось про них дізнався. Згода?

Стефан хитнув головою, маючи на гадці зовсім інше. Він не бачив ніякої загрози для спокою жителів Маренівки у тому, що в його книзі з’являться деякі елементи почутих ним історій. Йдучи їм назустріч, він змінить місце дії і все, що має зв’язок з реальними подіями. Хоча які «реальні події» він має на увазі? Скоріше за все, насправді було щось інше, а колективна свідомість селян перетворила це у якусь диявольську змову. Можливо, йому пощастило побачити той цікавий процес, коли на побутовому грунті утворюється справжній елемент фольклору. «До того ж, подумав, немає ніяких гарантій, що цю книгу надрукують.» Отже, жодних причин для хвилювання, і його сумління нічим не заплямоване.

Візок неквапно котився шляхом, похитуючись і підстрибуючи на камінцях, і повітря поступово насичувалося пилюкою, що вже встигла просохнути після учорашнього дощу. Досі ще було прохолодно, але сонце вже підіймалося над землею, все більше розпалюючись, і було схоже на те, що опівдні знову запанує спека. Стефан насолоджувався цими миттєвостями єднання з природою. Після надмірного міського прогресу рипіння коліс незвичного Семенового транспорту видавалося йому райською музикою. «Хоча незвичний він тільки для мене», подумалося. «Для нього це обов’язковий елемент господарства.» Глянувши на худорляву, як і її хазяїн, кобилу, що шкутильгала попереду, посміхнувся. Як же іноді хочеться втекти від звичного, усталеного способу життя і оселитися у такій от Маренівці; годинами про щось патякати з сусідом, сидячи на лаві, готувати на обід те, що власними руками виростив на городі, і, нарешті, раз у тиждень виїжджати до сусіднього села ось на такому возі. От де справжня, природня романтика! Просто диво, що десь ще залишилися місця, у яких виразно відчуваєш свій зв’язок з навколишнім світом, зі своїм корінням, з землею…

Вони досить швидко перетнули межу села й тепер їхали вузькою дорогою, обабіч якої височіли ряди величних сосен. Семен, на обличчі якого не було ніякого романтизму, розповідав про рутинне сільське життя, про остогидле господарство та інші невід’ємні елементи існування в глибинці. Стефан слухав з неприхованим інтересом. На його думку, у всіх цих побутових дрібничках крилася якась своєрідна чарівність, що так вабила людей, які опинялися далеко від міста, і вивченню цього феномену він збирався приділити особливу увагу.

Хвилин через сорок ліс почав рідіти, а шлях вивів їх до скупчення побілених хатин. Це й було село Червоний Хуторець. Контраст з Маренівкою він вловив відразу — асфальтовані вулиці, гарчання автомобілів, та й людей тут було побільше. Семен смикнув за віжки, й коняка покірно побігла узбіччям широкого шосе, можливо, пригадавши знайомий маршрут.

— Ну, як тобі це? — запитав він весело. — Цивілізація, нічого не скажеш…

— Еге ж, — кивнув Стефан, проте особливого враження селище на нього не справило. Занадто галасливо, занадто людно. Таких поселень було повно і під Києвом.

«Цікаво», подумалося. «Тільки вчора з міста, а вже розмірковую як справжній абориген». Посміхнувся.

Зупинилися на майдані, і першою кинулася в очі бронзова фігура Ілліча з привітно простягнутою рукою.

Тут же був і невеличкий магазинчик — вочевидь, мета їхньої поїздки. Кілька літер з його назви зникло невідомо куди, і невизначений напис«…ТОВАРИ» не давав жодного уявлення про те, якими ж товарами тут торгують.

— Хліб завезли, — сказав Семен, сплигуючи з воза. — Почекай, я ненадовго.

— Семене!

— Га?

— Тут є пошта? — Йому зовсім не хотілося стирчати на цьому візку, ловлячи на собі сторонні погляди. А якщо ця кобила захоче рушити з місця? Що він тоді буде робити?

— Так. Оно, — той махнув рукою у бік невеличкої цегляної будови на протилежному боці вулиці.

— Я збігаю відправити листа.

— Ну, давай.

Стефан зістрибнув на землю і попростував через шлях, тримаючи листа в руці. Стільки різноманітних вражень він не отримував вже хтозна як давно, і відчував, як нові слова буквально вирують у голові. Що ж, з цього можна тільки радіти — відчув, що знову готовий впрягтися у роботу.

На пошті було майже порожньо — лише під дошкою з оголошеннями нерухомо сиділи двоє сонних дідуганів. Підійшов до прилавку, купив конверт і присів за кособокий стіл. Написавши адресу, розгорнув свого листа і продовжив:

«… Відчуваю, що мій приїзд сюди не був марним. Того, що я почув, цілком вистачить для книги… Гадаю, я пробуду тут ще близько тижня, звісно, якщо мої хазяї будуть не проти. Тутешня атмосфера надзвичайно позитивно впливає на розумові процеси, і варто скористатися цим, поки є така можливість. Обіцяю все тобі докладно розповісти, коли повернуся.

Не сумуй!

На підвіконні задзижчала муха, виводячи його з роздумів. Заклеїв конверт, вкинув у поштовий ящик і вийшов надвір.

Зійшовши зі східців, попрямував було до воза, коли раптом його хтось гукнув. Стефан повернув голову. Відокремившись від натовпу, що скупчився навколо бочки з пивом неподалік, до нього йшов якийсь чолов’яга. Його обличчя видалося йому знайомим, а через мить згадав. Микола Грицик. Той водій, що підвозив його вчора. Судячи з напівпорожнього кухля в руці, сьогодні в нього був вихідний.

— Здоров, письменнику! — вигукнув Грицик, до хрусту стискаючи Стефанові руку. — Що, невже передумав?

— Та ні. Ось приїхали з родичем по хліб.

— Ага. Знайшов-таки своїх?

— Можна й так сказати, — відповів з посмішкою.

— А я оце з хлопцями заправляюся, — добродушно відказав водій, збовтуючи рештки пива. — Пішли, пригощу.

— Я б залюбки, але…

— Гей!

Озирнувся. Семен вже сидів на візку, попахкуючи цигаркою, і дивився в їхній бік. Стефан знизав плечима.