Глибинка

Стефан здригнувся і прислухався — йому раптом здалося, що там, за вікном, відбуваються якісь рухи. Він довго вдивлявся у темряву, проте побачив лише гілля сливи, що меланхолійно хиталося у місячному світлі. З вуст зірвався подих полегшення.

«Господи», подумалося йому, «після таких оповідок починаєш жахатися власної тіні».

Він пробіг очима те, що надрукував на екрані. Досить сирувато і нагадує напівфабрикат, проте все ж йому здалося, що Семенова історія набула більш-меньш привабливої літературної форми. Зміст він залишив майже без змін, лише видалив з неї всі матюки і застосував той архаїчний, давно вибулий з ужитку стиль, що так чарує нас у творах українських класиків минулих сторіч. Здається, буде цікаво, якщо використати деякі подібні елементи, щоб створити щось абсолютно нове.

«Це може бути вступом до мого твору», подумав. Саме так, стилізована під давні перекази історія відкриє перед читачем двері у світ безупинного страху, де зло не зникає з часом, а лише змінює форму. І цей світ зовсім поруч, можливо, на наступній зупинці міжміського автобуса, прихований за іржавим дороговказом, а жах, що причаївся там, такий же прадавній, як сама історія.

«І ти справді віриш в це?»

Питання, яке він адресував сьогодні Семенові, бумерангом повернулося до нього, і Стефан невдоволено насупився. Насправді не має значення, чи вірить він у всі ці старі легенди, головне для нього — примусити інших повірити у них. Сам він хотів залишатися лише Оповідачем, таким собі таємничим інкогніто, що тримає свої погляди при собі. Але якщо вже бути абсолютно відвертим, Стефан, як і годиться людині, що заробляє гроші на власній фантазії, із скептицизмом відносився до таких історій. Так, вони цікаві як етнографічний матеріал, елемент фольклору, і він не збрехав Віктору, коли казав, що в них криється потужний фундамент для літературної творчості. Але не більше. Якщо Семен розраховував, що заїзжий письменник після його розповіді скочить у електричку й чимдуж помчить додому, то він помилявся. Справді, кого здивуєш зараз байками про якогось упира, коли по телевізору можна досхочу наковтатися фільмів на кшталт «Жахів на вулиці В’язів»?

Це був ще один момент, чому його привабила саме ця ідея. Звичайна дитина знає набагато більше про Страшного Фредді чи Чужого, аніж про Басаврюка або Вія, з якими, якщо пощастить, можна познайомитися з мізерної шкільної програми. Складалося враження, що вся нечисть дружньо імігрувала в розвинені капіталістичні країни, де й оселилася, лише іноді з’являючись у «Нічному кінозалі» і примушуючи тремтіти жадібного до адреналіну глядача. Але якщо вже так хочеться отримати чергову порцію дрижаків, то хіба не можна досягнути цього власними зусиллями? Матеріалу для цього більш ніж достатньо, у цьому він вже зміг переконатися. І хай він не перший, хто робить таку спробу, але сподівався, що не стане й останнім.

Що ж далі? Він вже знав це. Далі історія робить стрибок уперед, і читач буде з завмираючим серцем спостерігати, як той проміжок часу, що відмежовує його від описаних подій, стає все меншим і меншим, аж поки це Зло, що здавалося таким далеким і незначним, не опиниться зовсім поруч, у жахливо реальній дійсності…

Надворі вже була глибока ніч, а він все писав, забувши про час і відпочинок. Літери складалися в слова, слова — в речення, а він продовжував зосереджено заглиблюватися у той магічний край, де не було місця логіці й здоровому глузду, а реальне й потойбічне зливалися у дивне сплетіння, яке не віщувало нічого доброго.

Село і Люди: продовження (6)

Стефан гадав, що його приїзд у село пройшов непоміченим, але це було не так. У Маренівці порожнеча, яка так дивувала раптових зайд, була лише маскою, своєрідною мімікрією, що повідомляла мандрівнику: «Ти не знайдеш тут нічого цікавого, тож забирайся геть». Насправді пильні очі завжди стежили за будь-якими змінами, що відбувалися у неквапному житті села, і раптова поява городянина у цьому лабіринті вулиць була миттєво зафіксована, а новина швидко розійшлася поміж мешканців.

Всі знали, що незнайомець зупинився у Семена Стеценка. Також вони знали, що Семен і цей несподіваний гість про щось довго розмовляли, сидячи на лаві увечері; і це їх непокоїло, оскільки їм була невідома тема цієї розмови. Якби жителі дізналися, що той на п’яні очі виказав городянинові найбільшу таємницю села, йому було б непереливки. На це були свої причини.

Можливо, справу врятувало те, що Стефан не сприйняв серйозно всі ці давні легенди, і на його обличчі нічого не відбилося. Якби мешканці села знали, що він не повірив жодному слову, їм би стало набагато легше, — хоча невідомо, як би вони сприйняли те, що городянин зібрався написати про все це у своїй книзі.

Данило Чорний був нерозривно пов’язаний з історією Маренівки, і спогади про нього збереглися навіть у найстаріших з жителів, проте він був не з тих, чиє ім’я продовжують згадувати. В очах селян він і був тим чистим Злом, яке так старанно вишукують у повсякденному житті дослідники філософії і метафізики. Стефан зрозумів це, але вважав, що тут мають місце звичайні забобони, характерні для мешканців глибинки. Людина, чий стиль життя відрізняється від інших, завжди має у таких селах певний ореол таємничості, що межує з дурною славою.

Проте…

Семен сказав правду — все почалося дуже давно.

Задовго до тієї історії, яку Стефан вирішив зробити вступом до своєї книги. Але події, які так суттєво вплинули на долю села, відбулися не в іншому часовому вимірі, а зовсім нещодавно, якихось шістдесят років тому. Дрібниці, якщо вимірювати час космічним годинником.

…Отже, вони сиділи на лаві, огорнені вечірніми тінями і сигаретним димом. Семен якраз скінчив розповідь про те, як завершила свій життєвий шлях дружина сотника, і Стефан ризикнув виказати те, що вертілося в нього на язиці майже від самого початку.

— Цікава історія, — зауважив. — Проте як ти знаєш, що все саме так і було? Що це не просто красива казка?

Семен довго дивився на нього, примруживши очі. Вже майже протверезів, проте бажання вибалакатись, схоже, не полишало його.

— Гаразд, розумнику, — сказав нарешті. — Тоді я розповім тобі те, що було вже не так давно. Все це бачили і мій батько, і дід Матвій. А дещо бачив навіть я.

Після невеличкої паузи почав:

— Данило встиг прижитися в цих місцях. Спочатку все начебто було добре — люди іноді ходили до нього по якесь зілля або за порадою, і він усім допомагав. Проте це тривало недовго. З часом старий зовсім усамітнився і припинив приймати гостей.

Почалося все якраз перед війною. Році в сороковому зникла маленька дитина, дочка Степана і Олени Заміховських. Пішла з дівчатами до лісу, але там вони розділилися, і назад вона так і не повернулася. Тоді півсела прочісувало ці ліси, але нікого не знайшли. Звичайно, ніхто й не думав пов’язувати це з Данилом — всі вирішили, що дівчинку вовк загриз, а їх тоді до чорта тут було, й іноді вони аж до межі села виходили.

У тому ж році у старого з’явилася гостя — молоденька дівчина, років, може з двадцять. Гарна така, чорненька, обличчя рум’яне… Хтось до неї тоді забалакав, здається, Григір Мірошник, а вона йому й каже, що вона онука Данилова і приїхала до дідуся в гості. Не дуже люди цьому повірили, бо не той чоловік був Данило, щоб дітей заводити — скоріше, взяв він її, щоб передати всю свою науку. Сам він тепер з хати майже не виходив, тільки ця дівчина — Оксаною її звали — всюди ходила. Люди придивлялися до них, але втручатися не наважувалися…

А тоді почалася війна. З нашого села на фронт пішло тридцять чоловік. У ті роки ні Данила, ні його онуку ніхто не бачив, та й не до них тоді було — йшли бої, гинули люди, похоронні листи приходили один за одним. Лише після війни занепокоїлися — Німеччина капітулювала, і всі святкували перемогу, проте двоє наших хлопців зникли безвісти. Не було звістки про смерть, але й серед тих, хто повернувся, їх не було.