Страница 3 из 5
Близько другої години пополудні ми втрьох — двоє моїх братів та я — проскочили до островів і дуже швидко наповнили наше суденце щонайкращою рибою, якої (і ми це всі зазначили) йшло того дня більше, ніж будь-коли. Була якраз сьома година — за моїм годинником, — коли ми знялися з якоря і рушили в зворотну путь, щоб перетнути найнебезпечнішу ділянку Москестрему під час затишшя, а воно, ми добре знали, мало настати о восьмій годині.
Ми вийшли під свіжим вітерцем, що гнав вітрильника із штирборту, і якийсь час досить прудко посувалися вперед, і гадки не мавши про небезпеку, бо й справді не бачили ані найменшої причини для тривоги. Коли це, ні сіло ні впало, в лице нам подув вітер від Гельсеґґену. Це вже було щось зовсім надзвичайне, ніколи такого не бувало, й мені, сам не знаю чому, стало трохи моторошно. Ми поставили вітрила під вітер, але все одно не могли рушити вперед — не давав вир, і я вже хотів запропонувати братам вертатися назад і стати на якір, але цієї миті ми обернулись і за кормою, на небокраї, побачили якусь незвичайну, геть мідну хмару, що неймовірно швидко росла.
Тим часом вітер, що подув нам в лоб, ущух, запав мертвий штиль, і тільки водокрути носили нас туди-сюди. Але це тривало так недовго, що ми не встигли навіть обміркувати, що воно й до чого. Не минуло й хвилини, як на нас налетіла буря, ще хвилина — й небо все захмарилось, знялися густі бризки, й зненацька стало так темно, що ми вже й не бачили одне одного.
Описати такий ураган, що тоді зірвався, — шкода й пробувати. Жоден із найстаріших норвезьких моряків не бачив нічого подібного. Ми встигли відпустити вітрила (вони тільки мелькнули за корму), перш ніж буря підступно нас запопала, але від першого ж подмуху шквалу обидві наші щогли полетіли за борт, мовби миттєво спиляні, й грот-щогла потягла за собою мого меншого брата, що був прив'язався до неї з обачності.
Наше суденце було напрочуд легке, воно, мов пір'їнка, ковзало по хвилях. Палуба на ньому була суцільного помосту, з одним лише невеликим люком у носовій частині, і цей люк ми звичайно задраювали, перш ніж рушати через Москестрем, аби нас не залило «січкою». Коли б не ця осторога, ми б одразу пішли на дно, бо наш кораблик на кілька секунд цілковито зарився у воду. Яким чином мій старший брат уник погибелі, я не можу сказати — мені так і не привелося спитати його про це. А я, щойно у мене з рук вирвало фок, кинувся ницьма на палубу і, впершись ногами в планшир, вчепився обіруч у рим-кільце біля основи фок-щогли. Вчинив я так, звісно, цілком інстинктивно, і це було найрозумніше, що я міг тоді зробити, адже мене так ошелешило, що я негоден був думати.
На кілька секунд, як я вже вам казав, нас цілковито затопило, і весь цей час я лежав не дихаючи, міцно тримаючись за кільце. Коли я відчув, що більше вже не витримаю, я звівся навколішки, не випускаючи кільця з рук, і голова моя опинилась над водою. Тут і наше суденце струснулось, достоту пес, що вискочив із води, й трохи вивільнилося з водяного полону. Я щосили намагався здолати заціпеніння, яке скувало мене, і зміркувати, що ж його діяти далі, аж раптом хтось ухопив мене за руку. То був мій старший брат, і серце моє радісно закалатало — я вже був певен, що його змило за борт; але наступної миті радість моя змінилася жахом, коли він, наблизивши уста до мого вуха, викрикнув одне-єдине слово; «Москестрем!»
Не висловити словами, що я пережив тієї хвилини. Затрусився весь, від голови до п'ят, от ніби мене схопив нечувано-жорстокий напад лихоманки. Я добре збагнув, що означало в його устах оте одне-єдине слово, — збагнув, що він хотів мені сказати. Вітер гнав нас просто туди — у водоверть Стрему, й ніщо не могло нас порятувати!
Ви, певне, завважили, що звичайно, перетинаючи течію Стрему, ми щоразу намагалися триматись якомога вище, чимдалі від виру, і то навіть за найтихішої погоди, причому вичікували, пильно стежили, коли ж почнеться затишшя, а тепер нас несло в самісіньке пекло, та ще в таку бурю.
«Але ж ми, напевне, потрапимо туди якраз на затишшя, — подумав я. — Є ще невеличка надія!» І наступної ж миті вилаяв себе за те, що дозволив собі таку велику дурість: узагалі на щось надіятися. Адже я добре знав, що ми все одно були б приречені, навіть коли б сиділи на лінійному кораблі, вдесятеро більшому за наше суденце.
На цей час перший несамовитий натиск бурі ніби трохи видихався, чи, може, ми не так його відчували, бо вітер пхав нас у корму, зате ж хвилі, які спочатку стелилися низько, пригнуті вітром, і тільки пінилися, тепер поздиблювались, виросли в справдешні гори. І в небі теж зайшла якась дивна переміна. На всі боки довкола воно було чорне, мов смола, але майже просто в нас над головою зненацька прорвалось кругле віконце — таке чисте, ясне віконце глибокої синяви, а в ньому повний місяць засяяв таким яскравим сяйвом, якого я доти в житті не бачив. Він осяяв усе довкола, але — о Боже! — яке видовище осяяв він своїм світлом!
Раз чи двічі я спробував заговорити до брата, але, незрозуміло чому, шум настільки подужчав, що, хоч я кричав братові у самісіньке вухо, він не міг почути жодного мого слова. Тоді він похитав головою і, блідий мов смерть, підніс пальця вгору, неначе хотів сказати: «Слухай!»
Спочатку я не міг збагнути, що він має на увазі, а потім моторошна думка сяйнула мені в голові. Я витяг годинника з кишені. Він стояв. При місячному світлі я придивився до циферблата й, гірко заплакавши, закинув годинника далеко в океан. Він зупинився о сьомій годині! Ми пропустили час затишшя — вир Стрему якраз лютував на всю силу.
Якщо судно міцно збудоване, добре оснащене й не перевантажене, хвилі у широкому морі за сильного шторму завжди ніби вислизають з-під нього; людям, незвичним до моря, це видається дивним, а у нас морською мовою це називається «осідлати хвилі».
Так от, досі ми досить вдало каталися по хвилях, коли ж це велетенська водяна гора підхопила нас просто під корму й потягла, виростаючи, вгору — все вище, вище, от ніби до самого неба. Я б не повірив ніколи, що хвиля може піднятися так високо. А потім, крутячись і ковзаючи, ми поринули вниз, і мене аж замлоїло, голова запаморочилась, немовби я уві сні падав із височезної гори. Але, поки ми ще були нагорі, я встиг кинути швидкий погляд надовкола — й того єдиного погляду мені цілком вистачило. Я зразу ж визначив, де ми перебуваємо. Просто перед нами, на відстані якоїсь чверті милі крутився вир Москестрему, але такий несхожий на звичайний Москестрем, як оцей водокрут, що ви бачите, на млиновий струмок. Коли б я ще раніше не здогадався, де ми й до чого повинні бути готові, я б нізащо не впізнав цього місця. Від жаху у мене мимоволі заплющились очі. Повіки мої судомно зімкнулись самі собою.
Минуло ще не більше двох хвилин, як раптом ми відчули, що хвилі десь поділися, а довкола нас — саме шумовиння. Суденце круто повернуло на лівий борт і стрілою шугонуло в новому напрямку. Тієї самої миті громохке ревище хвиль геть потонуло в якомусь пронизливому вереску, — уявіть собі скількись там тисяч пароплавів, що разом видають гудки, випускаючи пару. Це ж ми опинилися в смузі шумовиння, що завжди оточує вир, і мені подумалось: зараз нас жбурне в безодню! А ми її ледь-ледь розрізняли, бо кружеляли понад нею з неймовірною швидкістю. Суденце наше начебто нітрохи не занурювалось у воду, а ковзало, мов бульбашка, по поверхні брижів. Правий борт був повернутий до водоверті, а над лівим височів безмір океану, який ми щойно покинули. Він зводився величезною стіною, що судомно здиблювалась поміж нами й небокраєм. Це може видатися дивним, але тепер, коли ми опинилися в самісінькій пащеці виру, я почувся спокійніше, ніж коли ми ще тільки наближалися до нього. Запевнивши самого себе, що сподіватися нема на що, я майже позбувся того страху, що спочатку забрав був мою мужність. Певне, то відчай був розладнав мої нерви.
Ви ще подумаєте, ніби я хизуюсь, але я кажу вам щиру правду: я почав розважати, яка то велич — загинути отаким чином і яким дурнем я був би, коли б перед цим чудовним проявом усемогутності Божої думав про сущу дрібницю — своє власне життя. Я не сумніваюся, що навіть спаленів од сорому, коли мені сяйнула ця думка. За якусь хвильку вся моя увага була вже прикута до виру — мене пойняло почуття щонайгострішої допитливості. Я достеменно відчував бажання дослідити його глибини, хай навіть ціною власного життя, і тільки за одним жалкував: що ніколи не зможу розповісти давнім товаришам, котрі зосталися на березі, про тайни, які маю неодмінно побачити. Дивно, звісно, що людину перед лицем смерті опадають такі недоладні химери; згодом я часто думав, що то мені трохи закрутилася голова від безнастанного кружляння понад безоднею.