У полоні Мальстрему

«Між Лофоденом і Моске, — пише він, — глибина тутешнього дна сягає від тридцяти шести до сорока морських сажнів, але по той бік, до Веру (Вуррґу) дно піднімається настільки, що утруднює прохід кораблям, які ризикують розбитися об підводні камені, й таке трапляється навіть у найтихішу погоду. Під час припливу потік рине між Лофоденом і Моске з шумливою швидкістю, але рев, коли він ураз щосили відкочується в море, навряд чи можна порівняти із найгучнішими та найстрашнішими водоспадами: гук його чути на кілька ліг довкола. А нурти, чи то ями, тоді такі великі й глибокі, що коли туди притягне корабля, його неминуче засмокче й жбурне на дно, де розтрощить на друзки об каміння; коли ж сила водяного потоку ослабне, рештки будуть викинуті на поверхню. Але це затишшя настає лише в проміжку між припливом і відпливом, та й то хіба в гарну погоду, і триває воно всього чверть години, після чого помалу починає знов наростати буйство стихії. Коли потік розбушується, та ще й буря додасть йому лютості, небезпечно наближатися до того місця на відстань норвезької милі.* Човни, яхти й кораблі, де не завважили вчасно небезпеки, заносить, бува, течією і затягує на дно. Часто ще трапляється, що кити підпливають занадто близько до тієї пастки і стають жертвами лютого виру: неможливо описати, як вони виють і ревуть, марно силуючись виборсатися із страшного полону. Якось-то ведмедя, що надумав перепливти від Лофодену на Моске, підхопив і затяг вир, а ревів звір так жахливо, що чули на березі. Величезні стовбури ялин і сосон, поглинені течією, виринають потім такі побиті й поскубані, що скіпки стирчать на них щетиною. Це з усією очевидністю свідчить, що дно тут всуціль покрите гострими рифами, об які водокрут б'є все, що потрапляє в його обійми. Вир цей виникає у зв'язку з припливом та відпливом, які чергуються що шість годин. 1645 року, рано-вранці на вербну неділю, стихія лютувала з такою гуркотнечею і силою, що від прибережних хатин каменя на камені не лишилося».

Щодо глибини, то я не уявляю, яким чином можна було взагалі визначити її в безпосередній близькості до вирви. «Сорок сажнів» відносяться, мабуть, до глибини проходу біля самих берегів Моске й Лофодену. Глиб посередині Москестрему має бути незмірно більший. І для цього не треба ніяких особливих доказів — досить лише глянути, кинути скісний погляд у бездонну водоверть із найвищої скелі Гельсеґґену. Споглядаючи з цього шпиля ревучий внизу Флеґетон,* я не міг не осміхнутися тій простодушності, з якою шановний Йонас Рамус оповідає, мов про щось малоймовірне, про анекдотичні випадки з китами й ведмедями, адже мені самому, коли по правді, видавалося цілком очевидним, що й найбільший лінійний корабель, опинившись у межах смертоносного притягання, міг би опиратися йому не більше, ніж пір'їнка буревієві, і враз був би поглинений з усім своїм начинням.

Спроби пояснити це явище, наскільки я їх пригадую, видавалися мені досить переконливими, поки я їх читав, але нині вони мовби геть зблякли й аж ніяк мене не задовольняли. Найбільше вчених схиляється до думки, ніби цей вир, як і троє менших водокрутів поміж островами Ферре, «спричиняється не чим іншим, як зіткненням хвиль під час припливів та відпливів між пасмами скель і рифів, де воді так тісно, що вона звергається подібно до водоспаду; тож чим вище здіймається приплив, тим більша глибина його падіння, природним наслідком чого стає водоверть чи вир, дивовижна всмоктувальна здатність якого досить добре вивчена завдяки експериментам значно менших масштабів». Такими словами пояснює це Британська енциклопедія. Кірхер* і ще дехто припускають, що посеред Мальстрему є незглибима прірва, яка виходить десь в іншому місці, — наприклад, у Ботнічній затоці, згідно з чиїмсь надто рішучим твердженням. Ця безглузда сама собою думка нині, коли я дивився на вир широко розплющеними очима, здалася моїй уяві цілком правдоподібною, та коли я поділився нею з моїм провідником, то почув собі на подив, що, хоч мало не всі норвежці думають про це так само, він із таким поглядом не погоджується. Що ж до першого наведеного тут пояснення, то він просто зізнався, що воно йому не вкладається в голові; і в цьому я його підтримав, адже, хоч яке переконливе на папері, а тут, серед громового ревища пучини, звучало воно геть-то недоладно, ба навіть безглуздо.

— Ну, ви вже досить надивилися на вир, — мовив старий. — А зараз, якщо ви обережно обійдете цю кручу й сядете з підвітряного боку, де рев води не заглушує голосу, я розповім вам одну бувальщину, й ви переконаєтеся, що я таки знаю дещицю про Москестрем.

Я примостився там, де він мені радив, і ось що я почув.

— Було нас троє братів, і мали ми одного на трьох добре оснащеного вітрильника, тонн десь на сімсот, і на ньому зазвичай вирушали рибалити до островів за Моске, мало не до Вуррґу. Під час бурхливих припливів у морі завжди буває добра ловитва, треба тільки не проґавити нагоди та ще бути досить мужнім, аби тією нагодою скористатися. Але з усіх лофоденських рибалок тільки ми троє, кажу вам, постійно ходили на промисел до тих островів. Звичайні рибальські угіддя лежать ген-ген, далеко на південь. Там риба ловиться в будь-яку пору, ризику ніякого, через що й віддають люди перевагу тим угіддям. Але ж тут, серед скелля, є такі місцини, де риби наловиш скільки і якої тільки хочеш, так що ми, бувало, за один день брали стільки, скільки боязкішим добре як поталанить нашкребти за тиждень. Сказати правду, це наше підприємство було відчайдушною справою: замість нудної праці ми важили головою, і капітал заміняла нам одвага.

Вітрильника нашого ми тримали в бухточці миль за п'ять звідсіля ген по узбережжю, і гарної години зазвичай, користаючись п'ятнадцятихвилинним затишшям, старалися проскочити головне річище Москестрему, набагато вище водоверті, й кидали якір де-небудь біля Оттергольму чи Сандфлезену, де не так бушує бурун. Тут ми перечікували, поки настане затишшя, і лише тоді знімалися з якоря й вертали додому. Ми ніколи не вирушали в цю подорож, якщо не було надійного бейдевінду (такого, на який можна було покластись, що він не вщухне до нашого повернення), і ми рідко помилялися в наших розрахунках. За шість років ми тільки двічі були вимушені простояти цілу ніч на якорі через мертвий штиль, а таке трапляється вкрай рідко в наших місцях. А то якось нам довелося мало не тиждень пробути на промислі, і ми трохи не померли з голоду, бо тільки-но прибули на угіддя, як здійнявся шторм, і годі було й думати, щоб перетнути розбурханий потік. Нас мало неминуче віднести в широке море, бо вири крутили суденце так несамовито, що зрештою погнувся якір і просто поволікся по дну, але, на щастя, ми втрапили в одну з незліченних перехресних течій, котрі сьогодні тут, а завтра десь, і вона прибила нас до острова Флімена, де нам пощастило зачепитись.

Не переказати мені й двадцятої частини всіх тих труднощів, яких нам доводилося зазнавати на «угіддях» (небезпечна то місцина і за гарної погоди). Але скільки разів ми кидали виклик Москестремові — й щоразу успішно його долали, хоча, признаюсь, іноді моя душа стрибала в п'яти, коли нам випадало на якусь хвилину раніше чи пізніше опинитися в його водах. От з'ясовувалось, що вітер не такий дужий, як нам видавалося напочатку, коли виходили в море, тож вітрильник наш посувався вперед не так швидко, як нам бажалося, і через опір потоку міг щомиті стати некерованим.

У мого старшого брата був син вісімнадцяти літ, і я мав двох добрих парубків. Сини були б нам неабияк придалися в таких пригодах, — і на веслах, і потім у самій риболовлі, — але, хоч ми самі щоразу йшли на ризик, нам не ставало духу піддати небезпеці життя наших дітей, адже, що не кажи, насправді то була страхітлива смертельна небезпека.

За кілька днів виповниться три роки відтоді, як скоїлося те, про що я хочу вам розповісти. Було це десятого липня тисяча вісімсот... року. Тутешня людність ніколи не забуде того дня, бо тоді зірвався такий жахливий ураганище, якого ще ніколи не посилало небо. Одначе весь ранок і пополудні дув лагідний, стійкий вітерець із південного заходу, яскраво світило сонце, тож і найстарший з-поміж наших рибалок не зміг би провістити того, що сталося перегодом.