Страница 32 из 51
І довго ще жебонів єлейний голос самовдоволеного пана Перрі. Пастор був у своїй стихії. То була його найприємніша справа — повчати, опікувати й настановляти. Він говорив невпинно й не мав наміру спинятися. Незрушно стоячи перед каміном, він вивергав потік пишномовних банальностей. Фейт не чула ні слова — вона ж-бо взагалі його не слухала, лиш зі збитошною радістю в золотаво-карих очах стежила за довгими фалдами його сурдута. Пан Перрі стояв дуже близько до вогню. Фалди його загорілися… закурилися… Він досі нудно переповідав одне й те саме, упиваючись власним багатослів’ям.
Фалди закурилися сильніше. З-поміж дров у каміні вилетіла малесенька іскра й сіла посередині одної з них. Міцно вп’явшись у тканину, вона помалу перетворилася на слабкий вогник. Фейт більше не могла триматися й здушено захихотіла.
Пан Перрі вмовк, розлючений таким зухвальством. Аж тут і йому вчувся сморід горілого краму. Він крутнувся на місці, проте нічого не побачив. Ухопився руками за фалди й вивернув їх уперед. На одній з них уже зяяла величенька діра… а то був його новий костюм. Фейт затрусилася від сміху — та й не дивно було сміятися, споглядаючи його позу й вираз обличчя.
— Ти бачила, що в мене горять фалди? — сердито запитав панотець.
— Так, пане Перрі, — удавано скромно мовила Фейт.
— Чому ж ти не сказала мені? — ревнув він, утупившись у неї.
— Бо ви, пане Перрі, самі не веліли перебивати старших, — іще погідніше заявила вона.
— Якби… якби я був твоїм батьком, то відшмагав би тебе, щоб довіку пам’ятала, — люто втяв превелебний пастор і закрокував геть із бібліотеки. Сурдут пана Мередіта не пасував гладкому панові Перрі, отож довелося йому правити службу в обсмаленому костюмі. Та поміж лав до кафедри він ішов без звичного усвідомлення честі, яку виявляв своєю присутністю в убогій сільській церковці. Він більше ніколи не мінявся місцями із паном Мередітом і ледь спромігся підтримати чемну розмову, зустрівши його наступного ранку на станції. А проте Фейт відчувала похмуре вдоволення. Бодай так вона помстилася за Адама.
Розділ 20
Фейт знаходить друга
Наступний день у школі виявився важким для Фейт. Мері Ванс розповіла всім про загибель Адама й однокласники — хіба за винятком Блайтів — страшенно розвеселилися. Дівчата хихотіли, висловлюючи їй співчуття, хлопці писали глузливі записки. Нещасна Фейт вернулася додому зі зболеною й скривавленою душею.
— Піду-но я поговорю з пані Блайт, — зітхнула дівчина, утираючи сльози. — Бодай вона не кепкуватиме з мене, як усі решта. Я мушу поговорити з кимось, хто зрозуміє, як мені важко.
Отож Фейт побігла в Інглсайд через Долину Райдуг. Уночі ввесь Глен оповили чари. Випав легкий сніжок і запорошені ялини мріяли про весну та прийдешню радість. Безлисті буки густим багрянцем укрили дальній довгастий пагорб. Рожеве призахідне сяйво лягло на світ, немов поцілунок. З усіх неземних, казкових місць, повних дивної чарівної краси, найошатнішою того вечора стала Долина Райдуг. Але її магічна принада не зворушувала серця бідолашної згорьованої Фейт.
Побіля струмка дівчинка раптом зустріла Розмарі Вест, яка сиділа на старій поваленій сосні. Вона верталася додому з Інглсайду після уроку музики у двійнят, і ненадовго зупинилася в Долині Райдуг, щоби помріяти й помилуватися красою зимового видолинку. Судячи з виразу її обличчя, вона снувала приємні думки. Можливо, тенькіт дзвіночків, що вряди-годи долинав із крон Закоханих Дерев, викликав ледь помітну усмішку на її вустах. А може, її спричинило усвідомлення, що останнім часом Джон Мередіт майже щопонеділка заходить до сірого дому на пагорбі, відкритому всім вітрам?
Аж раптом увагу Розмарі привернула Фейт, поставши перед нею в нестримному розпачі. Дівчинка різко спинилася. Вона майже не знала Розмарі — хіба віталася, зустрівши на вулиці. До того ж, у цю мить їй не хотілося бачити нікого, крім пані Блайт. Фейт розуміла, що очі та ніс її червоні й підпухлі, і прагнула приховати сліди нещодавніх сліз від стороннього погляду.
— Добривечір, панно Вест, — ніяково пролопотіла вона.
— Що сталося, Фейт? — лагідно запитала Розмарі.
— Нічого, — коротко втяла Фейт.
— О, — усміхнулася Розмарі. — Тобто нічого такого, про що можна розповісти чужим, чи не так?
Фейт глянула на неї з несподіваною цікавістю. Панна Вест розуміла її. А яка ж вона була гарна! Як мерехтіли її золотаві коси попід сливовою шапочкою! Як личило пальто до її зарум’янілих щік! Якою приязню світилися сині очі! Фейт відчула, що панна Вест була б їй чудовим другом — якби вона таки була другом, а не сторонньою.
— Я… я йду до пані Блайт, — мовила Фейт. — Вона завжди розуміє й ніколи не бере нас на глум. Ми розмовляємо з нею про все. Це дуже допомагає.
— Маленька, мені дуже прикро, але пані Блайт немає, — співчутливо відповіла Розмарі. — Нині вона поїхала в Ейвонлі й вернеться через тиждень.
Вуста Фейт затремтіли.
— Тоді я можу йти додому, — скрушно зітхнула вона.
— Так… якщо не хочеш розповісти мені про свою журбу, — лагідно мовила Розмарі. — Після щирої розмови завжди легшає. Я знаю це із власного досвіду. Не певна, чи зрозумію я все так, як пані Блайт, але обіцяю тобі не сміятися.
— Ви не будете сміятися зовні… — завагалася Фейт, — але, можливо… всередині…
— Я не сміятимуся навіть подумки. Нащо мені сміятися? Ти смутна — а я ніколи не сміюся з тих, кому зле, і байдуже, що їх мучить. Тож якщо хочеш розповісти, що сталося, я радо вислухаю. Та якщо ні — я не ображуся, мила.
Фейт незмигно, допитливо поглянула у вічі панні Вест. Розмарі дивилася на неї напрочуд серйозно, і в найдальшій глибіні її очей не знати було ані іскорки сміху. Зітхнувши, дівчинка всілася поряд з новою своєю приятелькою й розповіла їй усе про Адама та його нещасливу долю.
Розмарі не засміялася й не всміхнулася. Вона розуміла… співчувала… вона була майже так само хороша, як пані Блайт. Навіть зовсім так само хороша.
— Пан Перрі — священик, але йому слід було стати різником, — мовила Фейт із гіркотою в голосі. — Йому так страшенно подобається краяти м’ясо. Він тішився, батуючи бідолашного Адама — так, наче то був звичайний півень.
— Між нами кажучи, Фейт, я й сама не люблю пана Перрі, — засміялася Розмарі, проте Фейт відчула, що сміх цей стосується саме його, а не Адама. — Та й не любила ніколи. Ми разом навчалися в школі — він теж із Глена — і вже тоді з нього був нестерпний малий чванько. Нам, дівчатам, гидко було триматися з ним за руки в танку: він мав страхітливо липкі долоні. Але мусимо пам’ятати, мила, що пан Перрі не знав, ким був для тебе Адам. Він таки вважав його звичайним півнем. Ми повинні бути справедливі навіть тоді, коли нам дуже боляче.
— Ваша правда, — визнала Фейт. — Але, панно Вест, чому всі сміються з того, що я так любила Адама? Якби то був дурний старий котисько, ніхто не дивувався би. Котові Лотті Воррен відтяло лапи снопов’язалкою, і тоді всі співчували їй. Вона ридала два дні й ніхто не сміявся, навіть Ден Різ. І всі прийшли до неї й помогли ховати кота — тільки без лап, бо їх ніде не могли відшукати. Звісно, то було жахливо — але все ж не так, як побачити, що твого друга з'їли. Та чомусь із мене всі кепкують.
— Певно, тому, що саме слово «півень» людям здасться кумедним, — замислилася Розмарі. — А от слово «курчатко» геть інакше. Нікому не смішно буде почути, що хтось любить курчатко.
— О, панно Вест, Адам був дуже гарненьким курчам. Такий золотавий м’ячик. Він підбігав і дзьобав з моєї долоні. І виріс теж дуже гарний — сніжно-білий, із розкішним загнутим хвостом, хоч Мері Ванс і казала, що той закороткий. Він знав своє ім’я й завжди приходив, коли я його кликала — дуже розумний півник. Тітка Марта не мала права різати його. Він був мій. Це ж було нечесно, так, панно Вест?
— Нечесно, — рішуче притакнула Розмарі. — Анітрохи. У мене в дитинстві була улюблена курочка. Така гарненька — строката, золотаво-брунатна. Я любила її так само, як будь-кого з інших домашніх тваринок. Вона померла від старості — мама не захотіла різати мою улюбленицю.