Страница 33 из 51
— Якби моя мама була жива, то не дозволила б тітці Марті зарізати Адама, — зітхнула Фейт. — І тато не дозволив би, якби лиш був удома й знав про це. Я впевнена, що не дозволив би.
— Я теж упевнена, — мовила Розмарі. Обличчя її спалахнуло, виказавши все, що відчувала вона в цю мить, але Фейт нічого не помітила.
— А то було дуже нечемно — не сказати панові Перрі про фалди? — стривожено запитала вона.
— О, страшенно нечемно, — відповіла Розмарі із пустотливими бісиками в очах. — Але я повелася б так само — нічого не сказала би й нітрохи не посоромилася б цього.
— Уна вважає, що я повинна була сказати йому, бо він пастор.
— Люба, якщо пастор поводиться не як джентльмен, ми не мусимо шанувати фалди його сурдута. Я знаю, мені приємно було би побачити, як горять фалди Джиммі Перрі. То вочевидь виглядало дуже кумедно.
Обидві засміялися, а потім Фейт знову легенько зітхнула.
— Так чи так, Адам загинув, і я більше ніколи ні до кого не прив’яжуся.
— Не кажи так, мила. Ми дуже багато втрачаємо в житті, коли не любимо. Що більше ми любимо, то багатше життя — навіть коли то любов до малої тваринки чи пташки. Ти не хотіла б мати канарку, Фейт — малесеньку золотаву канарку? Якщо хочеш, я тобі подарую — у нас удома їх дві.
— О, я дуже хочу! — вигукнула Фейт. — Я люблю птахів. Але… раптом кіт тітки Марти з’їсть її? А це так боляче — коли твоїх друзів з’їдають. Більше я цього не витримаю.
— Якщо ти повісиш клітку якнайдалі від стіни, кіт її не дістане. Я розповім тобі, як доглядати канарку і, коли наступного разу прийду в Інглсайд, лишу її там для тебе.
«Гленські плетухи матимуть собі поживу, — думала Розмарі, — та мені байдуже. Я хочу втішити це бідолашне серденько».
І Фейт утішилася. Так добре було віднайти співчуття й розуміння. Вони з Розмарі сиділи на поваленій сосні, доки у видолинок прокралися сутінки й понад сірим кленовим гаєм зійшла вечірня зоря. Фейт виповіла Розмарі всю свою невеличку історію, усі свої мрії, усе про те, що вона любить і чого не зносить, про життя в пасторськім домі, про шкільні здобутки й невдачі. Прощаючись, вони вже були вірними друзями.
Увечері за столом пан Мередіт, як завжди, витав у хмарах, аж раптом вимовлене ім’я привернуло його увагу й пробудило до дійсності. Фейт розповідала Уні про свою зустріч із Розмарі Вест.
— Вона дуже добра й хороша, — мовила Фейт. — Так само, як пані Блайт, але зовсім інакша. Мені хотілося обійняти її. І вона пригорнула мене — дуже лагідно й затишно. А ще назвала мене «мила». Мене аж трепет охопив! Я відчувала, що можу розповісти їй усе.
— Отже, тобі, Фейт, сподобалася панна Вест? — доволі дивним тоном запитав пан Мередіт.
— Я люблю її! — вигукнула Фейт.
— О! — відказав пан Мередіт. — О!
Розділ 21
Неможливе слово
Одного ясного, хрумкого зимового вечора пан Мередіт задумливо брів через Долину Райдуг. Пагорби мерехтіли холодним відблиском місячносяйного снігу. Кожна найменша ялинонька в цім довгім видолинку виводила фантастичних пісень під акомпанемент арфи вітру й морозу. Діти панотця й діти лікаря весело з’їжджали на санчатах зі східного боку пагорба, стрімко пролітаючи дзеркальною гладінню закрижанілого ставка. Їм було дуже весело разом; їхні голоси та сміх відлунювали в долині, умовкаючи неземними кадансами в гущавині дерев. Праворуч, із-між кленового віття, виднів інглсайдський вогник, щирий, привітний і дружній маяк, що свідчив про дім, де завжди є любов, турбота й добре слово для рідні, за кров’ю чи то за духом. Пан Мередіт любив час від часу провести вечір у суперечках із лікарем Блайтом побіля каміна, у якому горів хмиз і над яким незмінно чатували славетні порцелянові песики — справдешні охоронці домашнього вогнища — та нині шлях його вів не туди. Пан Мередіт ішов до Розмарі Вест, щоб зізнатися їй у своїм почутті, яке поволі розквітало в його серці від найпершої розмови з нею біля потічка й перетворилося на пишну квітку того вечора, коли Фейт палко повідала про свій захват від зустрічі з панною Вест.
Він збагнув, що полюбив Розмарі. Не так, як Сесілію — о ні, те почуття було зовсім інакше. Він думав, що те кохання, сповнене мрій та романтики, ніколи не повториться — та Розмарі була вродлива, добра й мила… дуже мила. Годі й шукати кращої супутниці життя. Із нею він почувався таким щасливим, яким уже ніколи не сподівався бути. Вона стане пречудовою господинею в його домі та дбайливою матір’ю його дітям.
Упродовж років свого вдівства пан Мередіт незрідка чув натяки на те, що йому слід одружитися знову — як від членів пресвітерію, так і від парафіян, щиро стурбованих його долею, а чи й цілком корисливих. Утім, ці натяки не справляли на нього враження. Друзі й знайомі вважали, що він їх навіть не усвідомлював. Насправді ж вони гостро відгукувалися йому в душі. У миті, коли його розважливий глузд прокидався до дійсності, пан Мередіт розумів, що йому таки слід одружитися. Але позаяк розважливість не була його прикметною рисою, він зовсім не міг рішуче й холоднокровно обрати «годящу» жінку, немов служницю чи ділового партнера. Йому гидке було саме слово «годяща», яке так нестерпно нагадувало про Джеймса Перрі. «Годящу жінку годящого віку» — то був геть не тонкий натяк цього єлейного брата во Христі. На мить пана Мередіта охопило неймовірне бажання втекти геть і освідчитися наймолодшій, щонайбільш «негодящій» жінці, яку він лише зустріне.
Пані Еліот була його добрим другом і завжди подобалася йому. Та коли й вона відверто заявила, що він мусить знайти собі іншу жінку, пан Мередіт відчув, мовби вона здерла запону з-над сокровенних закутків його душевного життя, і відтоді почав уникати її товариства. Він знав, що серед його пастви були жінки «годящого віку», згодні вийти за нього заміж. Попри одвічну замрію, цей факт сягнув його свідомості ще від найперших днів служіння в Глені Святої Марії. То були благодушні, заможні, прісні й нудні добродійки — одна чи дві зовсім негарні, інші миліші на вроду — та Джонові Мередіту радше спало б на думку повіситися, ніж пошлюбити котрусь із них. Він мав певні ідеали й ніяка вдавана необхідність не змусила б його зректися їх. Він не міг просити жодну жінку зайняти місце Сесілії, якби не здатен був запропонувати їй бодай крихти тієї любові й шани, яку відчував до своєї юної нареченої. Проте він майже не спілкувався з людьми, то де йому було знайти таку жінку?
Розмарі Вест увійшла в його життя того осіннього вечора, і разом із нею прийшло відчуття рідного духу. Понад прірвою, що розділяла двох незнайомих людей, вони простягнули одне одному руку дружби. За десять хвилин біля таємного потічка він пізнав її краще, ніж Еммеліну Дрю, Елізабет Кірк чи Емі-Анетту Дуглас за цілий рік — та їх він не міг би пізнати краще й за сотню років. До Розмарі він пішов по розраду, коли пані Девіс спантеличила його душу й розум, і відшукав її. Відтоді він часто заходив у дім на пагорбі, так обережно пробираючись тінистими вечірніми стежками крізь Долину Райдуг, що сільські кумасі ніколи не мали певності, чи справді він проводить час у вітальні Еллен та Розмарі. Раз чи двічі інші гості заскочили його там — ото й усе, що знали члени Спільноти милосердя. Утім, Елізабет Кірк, почувши цю новину, утратила всяку надію, яку несміливо плекала в душі, хоча колишній дружній вираз її негарного обличчя не змінився; натомість Еммеліна Дрю постановила собі наступного разу не давати відкоша одному старому парубкові з Лобриджа. Авжеж, Розмарі Вест запопаде священика, якщо захоче: вона здається молодшою за свої літа й подобається чоловікам, та й ці панянки Вест доволі грошовиті.
— Надіюся, він не буде такий замріяний, щоб освідчитися Еллен замість Розмарі, — ото й усі вщипливі слова, що їх зронила Еммеліна в довірливій розмові із сестрою. Ні, вона не заздрила Розмарі. Зрештою, нічим не обтяжений парубок кращий за вдівця із чотирма дітлахами. Попервах Еммеліну лиш засліпив принадний бік життя в пасторськім домі.