Страница 31 из 51
— Гарний день, еге? — озвалася Мері, метляючи ногами — чи не для того, щоби показати новесенькі чобітки з гарним крамним закотом? Уна підібгала ноги. Один із її чобітків був подертий, а шнурівки зв’язані докупи багатьма вузлами. Та це було найкраще її взуття. Ох, ця Мері Ванс! Було б її покинути там, у стодолі!
Уна ніколи не заздрила інглсайдським двійнятам, які вбиралися краще за неї та Фейт. Вони носили свої гарні плаття з милою безтурботністю, немовби взагалі про них не думаючи. У їхньому товаристві ніхто не почувався бідним чи негарно вбраним. Натомість Мері хизувалася собою, пишалася усвідомленням власної вроди й змушувала всіх зустрічних думати тільки про одяг. І Уна, сидячи в медвяно-золотім сяйві грудневого пообіддя, тяжко гнітилася всім, що було на ній — старим пошарпаним, проте найкращим своїм капелюшком, куцим пальтечком, що слугувало їй уже третю зиму, дірявою спідничиною й чобітками, плохенькою тонкою білизною, що нітрохи не гріла… Звісно, Мері йшла в гості, а вона ні. Та навіть маючи такий намір, вона не могла би вбратися пишніше — і це боляче ранило дівчинку.
— Добра жуйка. Чуєте, як ляскає? Там, біля гавані, смолистих дерев нема, — пожалілася Мері. — Часом страх як кортить пожувати, а пані Еліот не дозволяє. Каже, що дамі так не личить. Ох, мені від того аж у голові крутиться. Де я запам’ятаю все, що не личить дамі? Уно, ти чого мовчиш? Язика проковтнула?
— Hi, — відказала Уна, дивлячись, мов заворожена, на білячу муфту. Мері нахилилася, підхопила її й тицьнула Уні.
— На, засунь туди руки, — звеліла вона. — Ти ж геть уся задубіла. Ловка муфта, еге? То мені пані Еліот справила на день народження тиждень тому. А на Різдво прикупить іще комірець. Я чула, як вона казала це панові Еліоту.
— Пані Еліот дуже добра до тебе, — мовила Фейт.
— Та певне. А я до неї, — відказала Мері. — Гарую, як рабиня, щоб їй помогти, і все роблю, як вона любить. Ми створені одна для одної. Не всяк із нею буде ладити так, як я. Вона охайна — страшне, але я теж, ото в нас і лад.
— Я ж казала — вона тебе не шмагатиме.
— Еге. Та вона мене й пальцем не зачепила ні разу, а я ні разу їй не збрехала — клянуся, на чім світ стоїть. Вона хоч і сварить мене добряче, але мені то як з гуски вода. Уно, ти чого не наділа муфти?
Уна поклала муфту назад на гілку.
— Дякую, мені тепло, — рішучо відмовилася вона.
— Ну, коли тобі добре, то й мені теж. А ви чули — стара Кітті Девіс вернулася була до церкви, сумирна, як та овечка, і ніхто не знає, чому. Зате всі кажуть, що Фейт змусила Нормана Дугласа повернутися. Його служниця розповідала, що ти ходила до нього й гаразд відчихвостила. Правда це?
— Я просто пішла й попросила його повернутися, — сором’язливо мовила Фейт.
— Ото ти хоробра! — захоплено відказала Мері. — Я дівка спритна, а й то не зважилася б на таке. Пані Вілсон сказала, що ви кричали одне на одного просто жахливо, але ти його переговорила й він тебе ледве не з’їв живцем. Слухай, а ваш татко завтра не правитиме служби?
— Ні. Вони поміняються з паном Перрі із Шарлоттауна. Тато нині поїхав туди, а пан Перрі приїде увечері в Глен.
— Я й думала, що це не просто так, хоча стара Марта нічого не пояснила. Таж недарма вона зарізала того півня.
— Півня? Якого півня? — скрикнула пополотніла Фейт.
— Не знаю, якого. Не бачила. Вона вийшла забрати масло, що я принесла їй від пані Еліот, і сказала, що різала півня в клуні до завтрашнього обіду.
Фейт підхопилася на рівні ноги.
— Це Адам… у нас немає іншого… вона вбила Адама!
— Не метушися ти. Марта сказала, що в різника цими днями м’яса катма, а кури всі невгодовані, ще й несуться, а вона мусила щось зготувати.
— Якщо вона вбила Адама… — Фейт рвонула схилом угору.
Мері знизала плечима.
— Тепер чи не здуріє від горя. Так вона любила того Адама. Його давно годилося зварити — буде тепер жорсткий, як підошва. Та не хотіла б я зараз опинитися на місці старої Марти. Онде як від люті побіліла. Уно, біжи за нею та спробуй утішити.
Мері вже рушила до Інглсайду з Нен і Ді Блайт, коли Уна зненацька підлетіла до неї й тицьнула в руку чотири кавалки жуйки.
— Ось тобі живиця, Мері, — сказала вона, і голос її здригнувся від каяття. — І я дуже рада, що в тебе така гарна муфта.
— Ну, дякую, — відповіла заскочена Мері. — Чудне дитя, еге? — звернулася вона до Нен і Ді, коли Уна зникла. — Та я завжди казала, що вона добросерда.
Розділ 19
Бідолашний Адам!
Коли Уна прибігла додому, Фейт невтішно ридала долілиць на ліжку. Тітка Марта зарізала Адама. У цю мить він лежав на тарелі в коморі, розпатраний і обв’язаний шворкою, поміж власних серця, печінки та шлунка. Тітка Марта не звернула ні найменшої уваги на горе та гнів Фейт.
— Я ж мала щось зварити новому пасторові, — сказала вона. — А ти вже велика, щоби нюняти через якогось старого півня. Сама знаєш, колись його таки довелося б зарізати.
— Коли тато повернеться, я розкажу йому, що ви зробили, — плакала Фейт.
— Не смій набридати своєму сердешному батькові. Йому й без того клопоту не бракує. І тут я господиня.
— Адам був мій — мені його подарувала пані Джонсон. Ви не мали права чіпати його! — закричала Фейт.
— Не пащекуй. Півня зарізано й квит. Я не подам чужому пасторові холодної вареної баранини. Не так мене виховували, хай я тепер і біднячка.
Того вечора Фейт відмовилася вечеряти, а зранку — іти до церкви. Проте на обід вона вийшла в їдальню, з підпухлими від сліз очима й згорьованим обличчям.
Превелебний Джеймс Перрі, голомозий, рум’яний, гладкий чоловік із настовбурченими білявими вусами й кошлатими бровами, був анітрохи не вродливий, зарозумілий пишномовний святоша. Та якби він скидався на архангела Михаїла й говорив мовою янголів, Фейт однаково відчувала б до нього незбориму огиду. Він вправно розрізав Адама, виставивши на позір пухкі білі руки й дуже гарний перстень із діамантом, ще й раз у раз сиплючи жартами. Джеррі й Карл хихотіли, навіть Уна кволо всміхалася, та Фейт лиш кидала на нього холодні злі погляди. Відтак превелебний Джеймс Перрі вирішив, що вона геть невихована. Одного разу, коли він звернувся до Джеррі із єлейним зауваженням, Фейт нечемно втрутилася, заявивши, що вважає інакше. Превелебний Джеймс Перрі поглянув на неї, насупивши брови.
— Маленьким дівчаткам негоже перебивати старших, — відказав він, — і суперечити людям, що знають набагато більше, ніж вони.
Це лиш сильніше роздратувало Фейт. Назвати її «маленькою дівчинкою», наче вона — дурна пухкенька булочка. Рілла Блайт з Інглсайду! То було нестерпно. А як огидно їв пан Перрі! Навіть обсмоктав кістки бідолашного Адама! Ні Фейт, ні Уна не могли проковтнути ні крихти й дивилися на хлопців, як на людожерів. Фейт відчувала, що от-от завершить цей жахливий обід, жбурнувши щось у блискучу лисину гостя. На щастя, попри всі свої жувальні здібності, пан Перрі не здужав черствого яблучного пирога тітки Марти й трапезу було закінчено довгою молитвою, у якій панотець висловив свою палку вдячність милостивому Господові за їжу, що Він послав йому для животіння й помірного задоволення.
— Господь тут ні до чого. Не Він зварив тобі Адама, — ледь чутно процідила Фейт.
По обіді хлопці радо втекли надвір, Уна рушила на кухню, допомогти тітці Марті помити посуд, хоч ця набурмосена стара добродійка ніколи не тішилася товариством своєї боязкої помічниці, а Фейт подалася до бібліотеки, де в каміні весело палахкотів вогонь. Там вона сподівалася уникнути мерзенного пана Перрі, що заявив про свій намір поспати в кімнаті для гостей. Та щойно дівчинка вмостилася в куточку із книжкою, як він зайшов і взявся вкрай несхвально оглядати довколишній розгардіяш.
— Книжки твого батька, дитино, лежать тут у гнітючому безладі, — суворо промовив він.
Фейт мовчки блимала на нього з темного закутка. Вона не розмовлятиме із цим… із цією істотою!
— Тобі годилося б тут прибрати, — вів далі пан Перрі, бавлячись гарним ланцюжком свого годинника й поблажливо всміхаючись Фейт. — Ти вже достатньо велика, щоб давати раду з такими обов’язками. Моїй маленькій доньці всього десять років, а вона вже чудова господинька, поміч і розрада своєї матері. Дуже миле дитя. Я хотів би, щоб ти дістала змогу познайомитися з нею й багато чого навчитися. Авжеж, ти позбавлена таких неоціненних привілеїв як материнська турбота й гідне виховання. Сумно… дуже сумно. Я не раз бесідував про це із твоїм батьком і чесно вказував йому на його неминучий обов’язок, але марно. Надіюся, він схаменеться, доки не буде ще надто пізно. А тим часом твій обов’язок і твоє право — посісти місце твоєї благословенної матінки. Ти мусиш подавати приклад своїм братам і меншій сестрі — мусиш бути їм справжньою матір’ю. Боюся, ти надто недбало ставишся до цих речей. Дитя моє, дозволь відкрити тобі очі.