Переможець отримає все

— Куди ти? — підхопилася чергова. — Казали ж — не вставати! Струс мозку — ти що, не розумієш?

Якби це була Ліда, він би просто не наважився. Напевно, тому, що її не можна було кривдити. А ця… Навіть не глянувши у її бік, Віктор на одній милиці, тримаючись рукою за стіну, пошкутильгав коридором. Усі мовчки дивилися на нього, забувши про телевізор.

Це було дуже незручно. Однією милицею та однією ногою. Плюс — коли на тебе дивляться осіб п'ятнадцять. Очевидно, про його історію тут уже ходили якісь чутки. Одного разу він мало не впав. Але з групи глядачів несподівано підвелася якась дівчинка, також на милицях, але на двох, і, спираючись на одну, швидко та вправно поскакала до нього, несучи другу просто в руці. На нозі в неї навколо всього стегна була влаштована якась металоконструкція зі спицями, гайками та бинтами між цим усім. Вона наздогнала його вже на виході біля дверей і простягнула милицю:

— Візьміть, будь-ласка…

Напевно, вона ще вчилася у школі. Досить гарненька з лиця. Дівчина дивилася на нього просто та відкрито, простягаючи милицю.

— Дякую, не треба, — сказав він. — Ви сама хвора.

— А тут здорових немає, — посміхнулася вона. — Я взагалі без них можу. На одній нозі. Вже звикла. Просто мама свариться, коли прийде, а я без них. А зараз її немає, беріть. Ви ще не вмієте.

Просто перед ним милиця увіткнулася в підлогу й притулилася до його грудей.

— Дякую, — сказав Віктор. — Я зараз віддам. Прогуляюся й віддам, бо не можу більше лежати.

— А ви далеко? — запитала вона.

— Кудись на повітря.

— Там у холі направо є вихід на лоджію. Відкрито.

— Дякую, — сказав Віктор. — Дуже вам дякую.

— Може, вам ще щось потрібно? — запитала дівчина.

— М-м… ні, дякую, нічого.

— Як хочете, — знизала вона плечима. — Просто тут усі допомагають тим, хто ще недавно поступив. Мені зразу після операції також кепсько було, не відмовлялася. Це тепер я вже оклигала. Справді нічого?

— Ну, у вас однаково немає… — Ніяково всміхнувся Віктор крізь біль і рушив далі, вже «на трьох».

Свіже повітря справді принесло полегшення. Та й у голові за ці дні дещо «розвиднілося». Учора приходив Франкенштейн, щоправда, якраз тоді, коли Віктор, отримавши таки ін'єкцію від настирної Ліди, заснув. Вона й передала йому ключі. Це означало, що кімнату його перетворено на камеру з ґратами та металевими дверима. Йому одразу стало легше на душі. Петро був там. Що він бачив? Можливо, для зручності відсував шафу?

Скрип балконних дверей примусив його озирнутися. Ззаду стояла та сама дівчинка і простягала йому в кулаці дві цигарки й пачку сірників.

— Дякую, — сказав Віктор. — Що з мене?

— Очуняєте — не забудьте про тих, хто ще лежить, — відповіла вона.

— Не забуду, — пообіцяв їй Віктор.

Ставши на милиці, Віктор, звісно, «мав на увазі» всі рекомендації та заборони лікарів. Він дременув би звідси одразу, але розумів, що в такому стані просто не дасть собі ради. Біль у нозі не давав більш-менш вільно рухатися, і хіть-не-хіть він змушений був залишатися у лікарні бодай до появи якоїсь визначеності. Уночі нога й рука сильно скиміли, не даючи спати, і він забувався лише надрання. Франкенштейн пропав, хоча міг би й завітати — принаймні принести пачку цигарок. Але другого дня також виручила Ліля — та сама дівчинка з залізом на нозі.

Він не виходив у коридор, почувши звуки телевізора, оскільки не бажав привертати до себе уваги. Двері відчинилися, і вона сперла на стіну милицю, а потім поклала на сусіднє вільне ліжко дві цигарки.

— І де ж ти їх береш? — запитав її Віктор.

— Прошу. У тих, хто вже може вийти до кіоску.

— Учишся у школі?

— Так. У десятому.

— Я так і подумав. Дякую тобі.

Віктор запитав її ще кілька речей — так, для годиться, і вона, присівши на край ліжка, розповіла про себе. Виявилося, що її права нога коротша від народження аж на вісім сантиметрів. Вона перенесла вже дві операції, одну з них у Києві. Після цього їй пояснили, що максимально можливий результат уже досягнутий і сподіватися на повне видужання не доводиться. Вона говорила про це просто, так, наче йшлося про чийогось песика, а не про власне здоров’я та красу. Віктор був приголомшений, навіть не знайшовся, що їй на це сказати. А сюди привезла її мама, почувши про талановитого лікаря, який свого часу вчився у всесвітньо відомого Ілізарова, а зараз керує тут травматологічним відділенням. Він також не обіцяв повного видужання, але вважав, що ситуацію можна ще трохи покращити…

А наступного дня Ліля прийшла до нього на балкон, коли він палив одну з традиційних за ці кілька днів двох цигарок, подарованих нею. Франкенштейн серед своєї завантаженості таки спромігся заскочити ще раз і таки злітав до крамниці. Тож тепер у його кишені лежала пачка традиційного «Вінстона», але припалити схотілося саме «Прилуки», наче від тієї цигарки могла походити позитивна енергія людини, яка подарувала від душі та з найкращими побажаннями.

— Це ти… Що, не спиться?

— Та ні, зараз спатиму, — відповіла дівчина. — Просто завтра мене виписують. Зранку мама приїде і — додому.

— Що — серйозно? І залізо знімають?

— Ні, — зітхнула вона, — залізо залишають. З ним поїду. Ще місяць.

— Шкода… — мовив Віктор. — Тобто, ні, я радий, але… Ти мені допомагала, я замовив своєму приятелю, який учора таки об'явився, для тебе щось дуже смачне, а ти… Я ж не знав, що ти виписуєшся…

— Не переймайтеся, — сказала вона. — Віддасте комусь, кому дуже погано. Мені буде приємно.

— Як скажеш… Віддам. Але хотів тобі.

Настала якась вимушена пауза, яку врешті порушила Ліля:

— А ви справді хотіли б щось для мене зробити?

— Звичайно! — Вигук був щирий, і вона сказала:

— Тоді… не знаю… може, це негарно з мого боку…

— Ну що ти! Якщо тільки в моїх силах…

— Не знаю… Хоча… якщо схочете, то, звісно, у ваших…

Вона почервоніла несподівано й відвернулася від нього, дивлячись убік, і також сперлася на поруччя лоджії.

— Просто я хотіла у вас щось спитати… Але тільки в тому разі, якщо скажете правду.

— Всього-на-всього? — Полегшено зітхнув Віктор. — Обіцяю.

— Точно правду скажете? — ще раз перепитала вона.

— Точно.

— Якою б вона не була…

— Обіцяю.

Вона мовчала довго, а потім, так і не глянувши в його бік, наважилася:

— Скажіть мені — ви б могли покохати дівчину, яка має таку ваду, як я? Я не про себе, не подумайте… а взагалі… Уявіть — вона може бути гарною, розумною, але в неї одна нога коротша й вона кульгає… До того ж з багатьма шрамами.

Мороз пішов поза шкірою від цього недитячого запитання.

— Скажіть мені правду, — повторила вона. — От уявіть собі жінку настільки гарну, як вам хочеться, а потім — що в неї таке, як у мене. Ви могли б?

Тепер паузу тримав він.

— А чому раптом я? — запалюючи нову цигарку, запитав Віктор. — Припустимо, я б міг, а другий би не зміг. Або навпаки — я не міг би, а хтось…

Він заплутався і збився.

— Просто в моєму уявленні такий, як ви, — це справжній чоловік, — мовила дівчина.

— Дякую за комплімент, — сказав Віктор. — Але ти мене не знаєш.

— У мене є очі… Ви не хочете відповідати…

— Ні, я відповім, — Віктор повернувся до неї, зустрічаючись поглядом. — Я тобі так завинив, що було б чорною невдячністю, якби не задовольнив цього прохання, хоча й сумніваюся, чи буде це тобі корисно. Але скажу правду. Я не знаю.

— Не знаєте…

— Справді не знаю, — повторив задумливо Віктор, — тому що вже кохаю одну жінку. І окрім неї, ні про кого думати не можу. А вона здорова й не кульгає. Розумієш? Якби уявити, що з нею б щось сталося зараз і вона… ну, словом, те, що тебе цікавить… Звісно, я б кохав її далі. Взагалі у будь-якому стані. Але це не те саме. Розумієш? Я ж покохав її таку, як вона є, здорову. А якби тоді, коли вперше побачив її, вона мала ваду, можливо, вона б мені не сподобалася… Не знаю. Звідки я можу знати? А тепер уявляти своє кохання до якоїсь іншої жінки — хворої чи здорової, тоді, як є вона, я просто не можу. Розумієш мене?