Переможець отримає все

Біль був першим, що він відчув, виринаючи з темряви. Темрява не хотіла відпускати й тягла весь час назад. Тоді заплющувалися очі і щось вимикалося, але ненадовго. Після цього знову народжувалося якесь тьмяне неясне світло, а з ним той самий біль.

Важко було сказати, де існував той біль, — здавалося, в усьому тілі, хоча муляв, не давав спокою в якомусь певному куточку, але де? На якусь мить усе обривалося, але після цього вперто та наполегливо він пролазив знову — наче гвинт, який закручували у тіло все глибше й глибше.

Усе, що було з ним раніше, кануло у прірву, припинило, здавалося, назавжди, своє існування, залишивши його наодинці з болем, у нерівній, приреченій на поразку боротьбі. Проти нього важко щось вдіяти. Прориваючись крізь думки, що борсалися в завантаженому ліками мозку, біль давив геть усе, викручував, перевертав з ніг на голову, відбирав відчуття реальності та часу.

Вона з’явилася тільки третього дня — та, хто рятує від болю. В руках у неї був той самий одноразовий шприц, що мали при собі й інші, але…

— Можна, я вас уколю? — запитала ця дівчинка, вдягнута у білий халатик та золотисті блискучі босоніжки з тонкими ремінцями.

— Мені й так добре, — відповів їй Віктор, хоча іншим, тим, які приходили вчора й позавчора спромагався лише на одне коротке «ні».

Ті, вчорашні, верзли щось про розум, здоровий глузд і призначення лікарів, від чого його ще більше починало нудити. А коли блював, говорили про струс мозку й необхідність лікування. Від цих слів та інтонацій мимоволі уявлявся сам собі худобиною, яку будь-що потрібно доглянути. Вчорашня просто, коли йому стало зовсім млосно, без зайвих слів перетягла його руку джгутом і «всадила» систему у вену. У голові запаморочилося, і біль притупився. А потім відновився з подвійною силою.

Ця стояла біля його ліжка і якось несміливо чекала на дозвіл.

— Іди, відпочивай, — промовив Віктор, жалкуючи, що не може повернутися до стіни.

— Як же я відпочиватиму? — Не погодилася вона. — Ви зараз цілу ніч стогнатимете. Я що — залізна? Дайте — вколю, будь-ласка. І спатимемо спокійно. Ви собі, а я — собі. Ну що вам, шкода?

— Ні, — сказав він, — не шкода. Коліть.

Ін’єкцію вона зробила на диво безболісно, і після цього він уперше за два дні забув про нього. Нехай ненадовго, але забув. Про біль, що зустрів його в перші дні повернення до буття. А ще здалося, що саме її маленькі пальчики, торкнувшись вимученого тіла, подарували надію.

Вона з'явилася з самого ранку — обережно зазирнула у двері, переконавшись, що пацієнт не спить, і увійшла.

— Ну як ви?

— Нормально.

— Поспали трохи?

— Так. Дякую.

— А зараз болить?

— Ні.

— Давайте я вас уколю, — спробувала всміхнутися вона.

— Ні, дякую.

— Дякувати будете, коли легше стане. Давайте, будь ласка… Ви ж цілу ніч стогнали.

— Звідки ви знаєте? — запитав Віктор.

— Як — звідки? Я часто заходила.

— А казали, що спатимете.

— Це я так… Давайте. А то уявлятиму вдома, як ви тут мучитеся і стогнете. Думаєте — приємно? Ну що вам варто?

— Знову обманюєте?

— Ні, цього разу правду кажу. А мені три доби до наступної зміни. То що — всі три доби переживати? У вас що — серця немає?

Він лише зітхнув. Просто так. У словах цієї молоденької медсестрички відчувалася щирість і справжня турбота про нього.

— «От, причепилася»… — вона зрозуміла це по-своєму.

— Гаразд, коліть, — сказав Віктор.

Вона всміхнулася одразу — майже радісно. Дивачка. Кому болить чуже горе? Біс із нею — нехай коле. Краще вже ця, як хтось інший. А коли вона увійшла зі шприцом та ватою, Віктор виголосив цілий монолог, чи не вперше в житті:

— Пані, пробачте, я хотів би попросити вас про послугу, яка не входить у ваші обов'язки. Але я більше не маю кого просити. Коли стану на ноги, я з вами розрахуюся.

— Мене звати Лідою, — відповіла вона, — і не називайте мене «пані». Я ще не така стара. Кажіть, чого ви хочете.

Дівчина так і застигла перед його ліжком із зайнятими руками. Було видно, що їй трохи ніяково і що вона добра й порядна людина. Ну й, напевно, те, що працює зовсім недавно.

— Я би хотів, щоб до мене прийшов один чоловік. Звати Петро, прізвище — Попадинець. Може, ви знаєте — відома в місті особа. Займається ремонтом машин.

Віктор, як міг, пояснив їй, де той живе, а це було доволі далеко.

— А чому ви одразу не сказали, коли вас запитували, кого повідомити про те, що з вами сталося?

— Не «включило» тоді, — виправдався він. — Я був не в найкращому стані. А зараз мені треба його побачити. Мені справді немає кого попросити.

— Зараз збігаю, — промовила вона. — Змінюся й піду. А якщо його немає вдома? Що робити?

— Він завжди вдома. Тільки дивіться — там собака здоровий. Покричіть біля гаража — він вийде. Скажете, що я дуже прошу. Нехай усе кине і прийде. А для вас це не буде задарма.

— Та годі вже вам, — знизала плечима медсестра, — давайте, колотиму. Скоро перезміна.

Того, як голка входить у тіло, він не відчув. Напевно, тому, що її ще не надто вміла рука була легкою й намагалася заподіяти йому якомога меншого болю. Та й думки Віктора в цей час були зовсім в іншому місці. Відтоді, як минув шок, спричинений важкими травмами, вони одразу сягнули туди, створюючи неспокій, котрий не давав кинути всі резерви на власне відновлення. Йому зараз конче потрібен Петро-Франкенштейн.

Вони увійшли до палати обоє — Ліда сама завела того, від кого навіть крізь чистий одяг пахло мастилами, а з рук ніколи не відмивалися сліди постійного контакту з металом. Подаючи недужому руку, Петро здивовано лупав очима і промовляв щось належне у таких випадках.

— Здоров, Франкенштейне… — привітався Віктор, торкаючись його здоровезної правиці. — Є робота для тебе. Термінова…

— Абзац… — Той ніяк не міг позбутися розгубленості. — Ну ти даєш… Ти де так влетів?

— Не діждеш, — скривився Віктор. — Це, як кажуть у кіно, не те, про що ти думаєш.

— Що, не ввалився кудись? — Не міг повірити той.

— Ні.

— Ну ти ж знаєш — таємниця клієнта…

— Кажу тобі — ні…

— А дівчина ця казала — наче відмастили тебе…

— Схоже, так.

— Хоч знаєш, хто?

— Моє діло. Я тебе хіба за тим кликав?

— А що, гадаєш, я по цій часті тупий?

— Ні, але для тебе інша робота. З залізом. Як належить.

— Що, машина? Ти ж кажеш…

— Ні. Знаєш, де я живу?

— Хто ж не знає…

— Бери «газозварку», арматуру, словом, усе, що потрібно. Рахунок потім виставиш. Ґрати на вікна в кімнаті, де телевізор. І металеві двері до тієї самої кімнати. Такі, щоб ніхто не виламав. Оплата буде, ти мене знаєш.

— Я що тобі — будівельник? У мене гараж завалений зараз…

— Не кричи, — попросив Віктор. — Голова болить. Ти бачиш, у якому я стані? Ти чуєш, що я прошу? То чого пащекуєш? Не помруть твої клієнти за два дні. А заробиш більше…

— Слухай… — Розвів руками Франкенштейн. — Ну як я буду це робити? Ну…

— Зараз же, — сказав Віктор. — І так, щоб ніхто більше не вліз.

— Ага… Он воно що… Гмм… — Петро пошкріб голову. — І що — все забрали?

— Тобі сплатити ще вистачить.

— Пішов ти! — визвірився той. — Ну ти дістав мене… От зараз мушу все кидати і… Б-бб… Де ти взявся на мою голову?..

Це не був випадок, коли Франкенштейн обіцяв клієнтові, аби той відчепився. Проводжаючи очима його спину, Віктор знав, що за кілька годин у його розгромленій «норі» спалахне вогник газозварювання й задзвенить метал. А коли він повернеться, Віктор знатиме про те, про що не наважувався запитати прямо і що хвилювало його найбільше.

Контингент хворих у травматологічному відділенні був доволі строкатим. Віктор побачив це, коли вперше вибрався з палати. Його, як травмованого, що поступив у важкому стані, спочатку поклали окремо, і ось увечері одного дня, коли не чергувала Ліда, він підвівся і, взявши милицю, що стояла в кутку, очевидно, від попереднього пацієнта, вибрався в коридор. Група хворих дивилася телевізор, і загальна увага одразу переключилася на нього.