Переможець отримає все

Олексій ВОЛКОВ

ПЕРЕМОЖЕЦЬ ОТРИМАЄ ВСЕ

Пролог

Дорога — вона немов доля. Коли руки тримають кермо, є можливість обрати потрібний маршрут, повернувши куди належить. Спрямувати свій шлях туди, куди бажаєш, особливо якщо долоні зручно лежать на ньому, відчуваючи не те що кожну нерівність траси, а навіть порив зустрічного вітру та краплі дощу. І водночас — хоч скільки повертай — шлях, що здолають колеса, проляже у єдино можливому варіанті, не виключено навіть, що накресленому заздалегідь, нехай поки що невідомому.

Той, хто, не перевищуючи розумної швидкості, примушував двигун новенької «сімки» працювати на максимальних обертах, перемикаючи передачі, не замислювався над такими речами. Він не смакував задоволення від дороги, навіть відчуваючи себе єдиним цілим з машиною, і віражі мокрого асфальту, як і весь маршрут, були для нього чимось належним, тим, без чого немає життя. Опущені донизу майже козацькі вуса мугикали щось схоже на звук мотора, а спокійний погляд очей вдивлявся у вечірню мрячку.

Зустрічні машини давно вже засвітили габарити, і незворушний водій клацнув тумблером, вмикаючи зовнішнє освітлення, після чого правиця звичним рухом лягла на своє місце — на важіль передач, адже кермо він звик тримати однією рукою.

Траса й так була його долею. Проте очі відірвалися на мить від місця, де вона впиралася в обрій, і ковзнули по кущах, які ще не зовсім сховав морок. Так, наче той, хто вважав себе царем і богом якщо не доріг взагалі, то принаймні цієї «сімки», міг знати, що відбувається зараз на тому самому узбіччі за якихось два кілометри попереду, якщо у відстані, та півтори хвилини їзди, якщо в часі.

Власник білої «сімки» з тимчасовими номерами не був ні царем, ні богом. Тому й не дізнався ніколи, що попереду, обійшовши цю ділянку траси іншим шляхом, на узбіччя виїхав великий чорний джип, який ішов за ним ще від Чопа й навіть одного разу потрапив на очі, не привернувши особливої уваги. Потужна, дещо зловісного вигляду машина, розчавивши широкими колесами мокру траву, стала упівоберта до автостради. Увімкнулися габарити і внутрішнє освітлення. З дороги було добре видно, що в кабіні гіганта немає нікого. «Сімка» швидко наближалася. Невідомо, навіщо її водій озирнувся, хоча машина була обладнана дзеркалами заднього огляду. «Зловити» передніми колесами мокре узбіччя для задньопривідної машини — смерть. «Сімку» почало розвертати.

Її водій не виявився ні царем, ні богом навіть для неї. Збивши два придорожніх слупки, машина перекидаючись летіла зі схилу вниз, у вузький потічок.

Порожній джип застиг на узбіччі. Водії машин, що пролітали трасою, оглядалися на нього, не знаючи, що за який кілометр доведеться не лише оглядатися, а й зупинитися. Був хтось у чорному джипі насправді, чи ні, а чекання його відтепер ставало марним.

I

Капот червоної «сімки» був відкритим, і двоє слюсарів у однакових синіх комбінезонах копирсалися у вузлах навколо двигуна. Брязкали гайкові ключі, і майстри мовчки робили свою справу. Один із митників, молодий хлопець, стояв неподалік, спираючись на низьке підвіконня приміщення митниці з таким виглядом, ніби все це його не стосується. Старший — невисокий повний чоловік з вусами — походжав біля машини з цигаркою в зубах, періодично зазираючи туди.

— Готово, — повідомив слюсар із вимащеними мастилом руками. — Тут нічого.

— Бачки, радіатор?.. — пробуркотів митник.

— Немає, — повторив той. — Усе оглянув.

Другий майстер, молодший, ще продовжував докручувати гайки під капотом, закріплюючи на місцях агрегати, що перевірялися.

— Василю, гляди, добре закручуй. Якщо після вас машина не поїде — стоятиму тут до нового пришестя. Викотити не дам, — це озвався той, хто приїхав сюди на злощасній «сімці».

Спека стояла просто нестерпна. Біла, явно синтетична, сорочка на митникові змокріла на спині, і він давно попустив вузол форменої краватки, розхриставши комірець.

Власникові авто було легше. Гарної статури білявий чоловік у смугастій майці-тільнику й вільних спортивних штанах стояв біля машини, спираючись сідницями на її заднє крило.

Вусатий зняв кашкета, витер лоба і знову промовив, наче ні до кого, викидаючи недопалок:

— Дверцята…

Слюсарі мовчки перейшли до салону й почали розшивати дверцята «сімки», які не просто відгонили — виразно пахли «новим».

— Гляди, Васю, — сказав білявий, не змінюючи пози, — машина нова, обережно з викруткою.

Поруч проїхала «дев’ятка», яка також проходила митний огляд на сусідньому майданчику. Хоча який то був огляд порівняно з тим, що відбувалося тут… Дівчина, яка сиділа ззаду, на прощання ще раз стрельнула очима в бік білявого. Тепер уже їй було байдуже, помітять це чи ні. А ще раз зиркнути на цього в тільнику… Потім можна буде ввечері позгадувати, помріяти…

«Дев'ятка» прошелестіла зовсім поруч, і на дівчину майже впритул ошкірилася морда леопарда, що займала все плече незнайомця — татуювання, зроблене з неабиякою майстерністю. Леопард, що зручно вмостився на широкому м’язистому плечі, вишкіривши зуби, дивився з погрозою. Під ним був якийсь напис не по-нашому, і це зіграло з дівчиною поганий жарт — намагаючись прочитати слово, вона втратила час і тепер, коли водій «дев'ятки» натиснув на газ, встигла лише ковзнути поглядом по обличчю незнайомця, яке хотіла запам'ятати. Він бачив її і просто по-доброму всміхнувся.

— Так, значить, Віктор Васильович… — бурмотів митник, знову гортаючи документи, наче за півтори години встиг щось забути. — Е… Віктор Васильович Середа… То ви кажете, що нічого не везете забороненого… Так? Гм… Ми ж однаково розберемо всю машину і знайдемо.

— Я не везу не те що забороненого, а взагалі нічого, — господар говорив спокійно та впевнено. — Я ж вам кажу — машина нова, придбана в Тужирі на складах, документи на неї в порядку. Я приїхав купити її й узагалі нічого не везу. У мене немає навіть особистих речей. Гроші вказані в декларації. Чого ви хочете від мене? Я не розумію.

— Не розумієте… — відповідь не задовольнила митника. — Дивно, що ви не розумієте, пане Вікторе… Ви ж тут часто буваєте…

— Можливо, — сказав власник авто. — Але я не знаю вас особисто. Нехай би підійшов ваш колега, он той, що в тіньок сховався. Ми з вами вирішимо всі питання через нього, і я їхатиму.

— А… ні! — замахав руками митник. — Ідеться ж не про хабар. Сто років мені його від тебе треба… В натурі, шукаємо контрабанду. Ти що, ще не догнав?

— Шукайте… — знизав плечима чоловік.

«Сімку» вже повністю «роздягнули» зсередини. Робота явно не додавала наснаги майстрам, на що були зрозумілі причини. На митниці, де все «пов’язано», рідко відбуваються такі речі. Тепер же, на їхню думку, щось було не так. Зіткнулися чиїсь інтереси. Звісно, інтереси тих, хто «робить погоду» в усій цій «кухні». І вони, розбираючи новеньку машину, яку пізніше їм же доведеться складати, до того ж на совість, цілком можуть опинитися в ролі цапів-відбувайлів. А це завжди неприємно.

Чоловік із леопардом витягнув цигарку й запальничку. Біляве, порівняно коротко стрижене волосся певною мірою рятувало від сонячного проміння, хоч і під ним давно вже виступили дрібні крапельки поту. Митник, підійшовши до машини, взяв до рук дві касети, що валялися поруч з витягнутим магнітофоном, і проглянув їх на світло. Касети не містили нічого зайвого. Потім дійшла черга й до магнітоли.

— Там гарантійна пломба, — нагадав власник авто. — Я вимагатиму акта по всій формі.

— Вимагати — ваше право, — відповів митник. — А наше право — оглядати. Усе, чого ми хочемо. До речі… — він вставив магнітофон у шахту під передньою панеллю. — А як ви поясните, Вікторе Васильовичу, що якась пані, згідно ось із цим документом, довіряє вам за її гроші купити, продати, розбити… — він уїдливо посміхнувся, — машину будь-якої марки впродовж року… Га?

— Я не розумію, про що ви питаєте, — відповів той.