Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 96 из 148



— Ви гадаєте, що ці ченці, якщо це ті самі, принесли в місто чуму?

— Точно ми не можемо стверджувати, — визнав Тургут. — Але якщо ваша пісня говорить про тих самих ченців…

— Мені спало на думку, — Хелен поставила чашку на стіл. — Я не можу згадати, Поле, чи розповідала я тобі про те, що Влад Дракула одним із перших у військовій стратегії використав (як ви кажете) заразу?

— Бактеріологічну зброю, — додав я. — Г’ю Джеймс розповідав мені.

— Так, — Хелен підігнула ноги. — Коли султан нападав на Валахію, Дракула посилав людей, хворих на чуму або віспу, в оттоманський табір, переодягненими турками. Вони, перш ніж померти, мали заразити якнайбільше людей.

Якби це не було так жахливо, я б посміхнувся. Володар Валахії так само винахідливий, як і жахливий — розумний і небезпечний ворог. Раптом я помітив, що думаю про нього в теперішньому часі.

— Розумію, — кивнув Тургут. — Ви хочете сказати, що ченці, якщо це справді були ті самі ченці, принесли із собою чуму з Валахії.

— Але дещо залишається незрозумілим, — насупилася Хелен. — Якщо хтось із них хворів на чуму, то чому настоятель із монастиря святої Ірини дозволив їм залишитися?

— Мадам, ви маєте рацію, — визнав Тургут. — Хоча, якщо йдеться не про чуму, а про якесь невідоме захворювання… Але ми не можемо цього перевірити.

Ми сиділи мовчки, відчуваючи, що зайшли у безвихідь.

— Навіть після завоювання багато православних ченців ходили на прощу до Константинополя, — нарешті зауважила Хелен. — Може, це була просто група богомольців.

— Але вони шукали щось, чого не знайшли за час паломництва, принаймні, у Константинополі, — заперечив я. — А брат Кирил говорить, що вони збиралися в Болгарію під виглядом прочан, — отже, насправді вони не були прочанами.

Тургут почухав потилицю.

— Містер Аксой думав про це, — сказав він. — Він розповів мені, що під час захоплення міста в церквах Константинополя було викрадено або знищено багато християнських реліквій: ікон, хрестів, святих мощей. Звісно, 1453 року там було не так уже й багато скарбів, не те що під час розквіту Візантії, адже ви, без сумніву, знаєте про це: найкращі речі були викрадені під час хрестового походу 1204 року, їх відвезли назад у Рим і Венецію та в інші західні міста. — Тургут підняв руки на знак протесту. — Мій батько розповідав мені про чудову кінну базиліку в Сан-Марко у Венеції, яку вкрали з Візантії під час хрестових походів. Християнські загарбники були такими самими грабіжниками, як і оттоманські, розумієте? У кожному разі, друзі мої, під час нападів 1453 року деякі скарби церкви було заховано, а деякі відвезено ще до облоги міста султаном Мехмедом і сховано за межами монастирських стін або таємно вивезено до інших країн. Якщо наші ченці були прочанами, можливо, вони повернулися, сподіваючись побачити святиню, але не знайшли її. Можливо, настоятель іншого монастиря розповів їм, що чудотворну ікону вивезли в Болгарію. Але у листі ми не можемо знайти підтвердження.

— Тепер я розумію, чому ви хочете, щоб ми поїхали в Болгарію. — Я знову придушив бажання взяти Хелен за руку. — Хоча не уявляю, як ми можемо там дізнатися більше про цю історію, не кажучи вже про те, чи зможемо ми туди виїхати. Ви впевнені, що в Стамбулі більше нема чого шукати?

Тургут похитав головою і взяв забуту чашку кави.

— Я використав кожен канал, про який тільки можна подумати, включаючи ті, про які, на жаль, я не можу вам повідомляти. Містер Аксой переглянув усе у своїх особистих книгах, у бібліотеках своїх друзів, в університетському архіві. Я розмовляв з усіма істориками, яких тільки міг розшукати, включаючи тих, хто вивчає цвинтарі Стамбула. Ви бачили наші прекрасні цвинтарі? Ми не знайшли жодного згадування про те, що в той період був похований іноземець. Може, ми пропустили щось, але не знаю, де ще можна шукати, принаймні, зараз. — Він суворо подивився на нас: — Я знаю, вам дуже важко потрапити в Болгарію. Я б сам поїхав, якби не той факт, що мені це буде зробити набагато складніше, друзі мої. Оскільки я турок, то не можу відвідувати навіть академічні конференції. Ніхто ненавидить нащадків Оттоманської імперії так, як болгари.

— О, румуни теж стараються, — запевнила його Хелен із посмішкою, на яку посмішкою відповів Тургут.

— Але, Боже мій! — я обперся на подушки дивана, відчуваючи ті хвилі нереальності, які напливали на мене із високою частотою. — Я не уявляю, як ми це зробимо.

Тургут нахилився до мене й поклав переді мною англійський переклад листа ченців.

— Він теж не уявляв.

— Хто? — застогнав я.





— Брат Кирил. Послухайте, друзі мої, коли зник Россі?

— Понад два тижні тому, — зізнався я.

— Вам не можна гаяти часу. Ми знаємо, що Дракула не в могилі у Снагові. Ми думаємо, що він не був похований у Стамбулі Але… — він постукав по документу, — у нас є один доказ. Чого саме — ми не знаємо, але 1477 року хтось із монастиря на Снагові вирушив у Болгарію або намагався це зробити. Це треба простежити. Якщо ви нічого не знайдете, знайте, що ви зробили все можливе. Потім ви можете повернутися додому й оплакувати вашого викладача з чистою совістю, а ми, ваші друзі, завжди будемо шанувати вашу звитягу. Але якщо ви не спробуєте, то завжди будете відчувати сумніви й докори сумління.

Він знов узяв переклад, провів по ньому пальцем і прочитав уголос:

— «Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут». Оце, друзі мої, покладіть у ваші валізи. Це копія тексту англійською. Разом із нею даю вам копію слов’янською, котру переписав чернець — друг містера Аксоя.

Тургут нахилився вперед.

— Більш того, я довідався, що в Болгарії є вчений, у якого ви можете попросити про допомогу. Його звати Антон Стойчев. Моєму другові Аксою дуже подобаються його праці, вони опубліковані багатьма мовами.

Селім Аксой кивнув, почувши це ім’я.

— Стойчев знає про середньовічні Балкани більше, ніж будь-хто інший, особливо про Болгарію. Він живе поблизу Софії. Вам треба знайти його.

Раптом Хелен узяла мене за руку, відкрито, при всіх, не соромлячись. Я думав, ми будемо приховувати наші стосунки навіть серед друзів. Я побачив, як після цього руху Тургут опустив очі. Теплі зморшки навколо його очей і рота стали ще глибшими, а місіс Бора щиро подивилася на нас, обхопивши своїми дитячими рученятами коліна. Було очевидно, що вона схвалювала наш союз, і я раптом відчув тепло благословення цих добрих людей.

— Тоді я зателефоную тітці, — рішучим тоном сказала Хелен, стискаючи мої пальці.

— Єві? Але що вона може зробити?

— Як ти вже знаєш, вона може зробити все. — Хелен посміхнулася мені: — Ні, насправді я не знаю, чи зможе вона допомогти. Але в неї є як друзі, так і вороги в таємній поліції нашої країни, вона понизила голос, ніби всупереч собі, — а в них є друзі по всій Східній Європі. І вороги, звичайно ж, — вони всі стежать один за одним. Але вона може наразитися на небезпеку — оце мене і хвилює. І нам треба буде дати великого-великого хабаря.

— «Бакшиш», — Тургут кивнув. — Звичайно. Ми із Селімом думали про це. Ми зібрали двадцять тисяч лір, які ви можете використати. Хоча я не можу поїхати з вами, я допоможу вам чим тільки зможу, як і містер Аксой.

Я уважно подивився на них, вони сиділи просто перед нами із серйозними обличчями, забувши про каву. Щось у їхніх обличчях: у Тургута — велике й рум’яне, в Аксоя — ніжне й тонке, обоє уважні, спокійні, але й однаково рухливі — раптом здалося мені знайомим. Мене поглинуло почуття, яке я не міг назвати, і за мить питання застигло на моїх губах. Я ще дужче стис руку Хелен у своїй, цю сильну, тверду, уже улюблену руку, і подивився в темні очі Тургута.

— Хто ви? — запитав я.

Тургут і Селім перезирнулися, щось пройшло між ними. Потім Тургут сказав низьким, чітким голосом:

— Ми працюємо на султана.

Розділ 51

Ми з Хелен разом відсахнулися. На мить я подумав, що Тургут і Селім можуть бути пов’язані з темними силами, але поборов бажання однією рукою схопити портфель, другою — Хелен і вибігти з цього дому. Хіба що через окультні науки могли працювати на давно мертвого султана ці люди, яких я вважав своїми друзями? Насправді всі султани були мертві, тому, кого б не мав на увазі Тургут, вони вже знаходилися поза межами цього світу. Мабуть, вони набрехали нам і в іншому?!