Історик

Він стисло переклав усе Аксою, який хотів дещо пояснити.

— Так, мій друг хоче повідомити корисну інформацію. Він нагадав мені, що коли Завойовник захопив місто, він призначив християнам нового патріарха — Геннадія. — Аксой, почувши ім’я, жваво кивнув. — У султана з Геннадієм були дружні стосунки, — я ж говорив вам, що Завойовник був толерантним до християн, як тільки завоював їх. Султан Мехмед попросив Геннадія написати трактат про православну віру, потім цей рукопис переклали, і він зберігався в його особистій бібліотеці. Є копія цього перекладу в архіві. Існують також копії кількох церковних хартій, за якими вони мусили підкорятися Завойовникові, ці копії теж зберігаються в архіві. Містер Аксой переглядав одну із цих хартій і між двома сторінками знайшов цей лист.

— Дякую вам, — Хелен відкинулася на подушки.

— На жаль, я не можу показати вам оригінал, нам не дозволено забирати його з архіву. Ви можете самі піти й подивитися, поки ви тут, якщо, звичайно, бажаєте. Він написаний прекрасним почерком на маленькому аркуші пергаменту з одним обірваним краєм. А тепер я прочитаю вам наш переклад англійською. Запам’ятайте, що це переклад із перекладу, отож деякі нюанси могли зникнути.

Він прочитав нам:

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Максиме Євпраксію!

Покірний грішник молить вашої уваги. Як я вже описував, існує багато суперечностей у цій кампаній тому що наша місія вчора провалилася. Це місто небезпечне для нас, але все-таки ми не можемо виїхати звідси, поки не дізнаємося, що сталося зі скарбом, який ми шукаємо. Цього ранку, завдяки милості Всемогутнього, нам відкрився новий шлях, про який я розповім вам тут. Настоятель Панахрантоса, почувши від свого доброго друга настоятеля, який дав нам притулок, про наші серйозні потреби, сам прийшов до нас у монастир святої Ірини. Він милосердний, духовний чоловік п'ятдесяти років, спочатку він жив у Великій Лаврі на Святій горі Афон, а зараз уже кілька років є ченцем й настоятелем у Панахрантосі. Перш ніж прийти до нас, він радився наодинці з нашим настоятелем, а потім вони говорили з нами у келії нашого настоятеля — це була таємна розмова, всі послушники й слуги пішли з келії. Він сказав, що до сьогоднішнього ранку не знав, що ми тут знаходимося, але, почувши про це, прийшов сюди, до свого друга, аби розповісти йому новини й тим самим убезпечити його й ченців. Коротше кажучи, він сказав, що те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста в надійну схованку на окупованих землях болгар. Він дав нам інструкції для безпечної подорожі та назвав монастир, який нам треба знайти. Ми змушені чекати тупи щоб написати вам і отримати ваші накази з цього питання, але ці настоятелі сказали нам, що деякі яничари із султанської охорони вже приходили до патріарха й допитувались у нього про зникнення того, що ми шукаємо. Нам дуже небезпечно залишатися тут навіть на день, ми будемо в більшій безпеці в язичницьких землях, ніж тут. Ваше Преосвященство, вибачте нам нашу вільність за те, що ми вирушили в дорогу, не дочекавшись ваших інструкцій. Нехай благословить вас Бог, нехай ваше рішення буде супроводжувати нас. Якщо знадобиться, я знищу навіть цей запис, перш ніж він потрапить у ваші руки, я прийду й розповім вам усе про наш пошук власним язиком, якщо його, звичайно, не відріжуть колись.

Покірний грішник брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.

Коли Тургут закінчив, запала глибока тиша, і він розсіяно погладжував свою сиву гриву. Ми з Хелен перезирнулись.

— Рік Бога нашого 6985-й? — нарешті перепитав я. — Що це означає?

— На середньовічних документах дати позначаються, починаючи від створення світу, — пояснила Хелен.

— Так, — кивнув Тургут, — рік 6985-й за сучасним відліком — 1477-й.

Я не втримався й зітхнув:

— Дуже цікавий лист, у ньому йдеться про щось важливе. Але я гублю тут слід, — відзначив я із сумом. — За датою можна сказати, що цей документ пов’язаний із тим, що містер Аксой знайшов раніше. Але де доказ того, що чернець, який написав цього нового листа, — з Карпат? І чому ви думаєте, що це пов’язано із Владом Дракулою?

Тургут посміхнувся.

— Чудові питання, як завжди, мій любий скептику. Дозвольте мені відповісти на них. Як я й говорив вам, що Селім дуже добре знає місто. Тож коли він знайшов цей лист і зрозумів, що той може бути корисним, то відніс його своєму другові, хоронителеві давньої бібліотеки монастиря святої Ірини (він усе ще існує). Цей друг переклав лист турецькою і дуже зацікавився тим, що в листі згадувався його монастир. Але ніяких записів про такий візит 1477 року він не знайшов — або їх зовсім не було, або вони давно загублені.

— Якщо місія, про яку вони говорили, була секретною і небезпечною, — зазначила Хелен, — вони не стали б про неї писати.

— Цілком правильно, мадам. — Тургут кивнув їй. — У будь-якому разі друг Селіма допоміг нам в одному важливому питанні: він перерив історію найдавнішої церкви й виявив, що настоятель Максим Євпраксій, якому адресовано цього листа, наприкінці життя був головним настоятелем на Святій горі Афон. Але 1477 року, коли писався цей лист, він був настоятелем монастиря на озері Снагов. — Тургут вимовив ці слова підкреслено урочисто.

Якийсь час ми сиділи в тиші. Нарешті Хелен заговорила:

— Ми люди Бога, ми з Карпат!

— Перепрошую? — Тургут уважно подивився на неї.

— Так! — миттю підхопив я думку Хелен. — «Люди з Карпат». Це з пісні, народної пісні, яку Хелен знайшла в Будапешті.

Я розповів їм про те, як ми перегортали стару книгу пісень у бібліотеці Будапештського університету, про гарну гравюру у верхній частині сторінки: зображення дракона і церкви серед дерев. Брови Тургута звелися майже до його густого волосся, коли я розповідав про це, водночас риючись у своїх паперах.

— Де ж це? — за мить я знайшов у своєму портфелі переписаний від руки переклад. «Боже, а що, як я коли-небудь загублю цей портфель?!» — подумав я, і вголос прочитав вірш, роблячи паузи, щоб Тургут переклав Селіму й місіс Бора:

— О, як цікаво й страшно, — зітхнув Тургут. — Чи всі ваші народні пісні такі, мадам?

— Так, більшість із них, — засміялась Хелен.

І я раптом зрозумів, що забув про те, що вона сидить поруч зі мною. Я ледь стримувався, щоб не простягнути руку й не обійняти її, не милуватися її посмішкою або пасмом чорного волосся на її щоці.

— А наш дракон захований угорі серед дерев… Має бути якийсь зв’язок.

— Як би мені хотілося відшукати його, — зітхнув Тургут.

Він раптом ударив по столі з такою силою, що наші чашки підскочили.

Його дружина ніжно торкнулася руки чоловіка, і він заспокійливо взяв її за руку.

— Ні, послухайте, чума!

Він подивився на Селіма, і вони швидко обговорили щось турецькою.

— Що? — Хелен напружено звузила очі. — Чума в пісні?

— Так, моя люба. — Тургут поправив волосся. — Крім листа, ми знайшли ще один факт про Стамбул того періоду — про це мій друг Аксой уже знав. Наприкінці літа 1477 року, коли в Стамбулі стояла небувала спека, почалося те, що наші історики називають «малою чумою». Вона забрала чимало життів у старому кварталі міста — Пера, зараз ми називаємо цей район Галата. Перш ніж спалити померлого, у серце трупа встромляли кілок. Це дуже незвичайно, говорить Селім, тому що тіла нещасних зазвичай спалювали за воротами міста, аби запобігти зараженню. Але це була коротка чума, і тоді померло не так багато людей.