Історик

Ми так і не дізналися, дійшов цей лист чи ні, бо ні мати Хелен, ні тітка Єва не відповіли, а через рік радянські війська ввійшли в Угорщину.

Я щиро вірив у те, що житиму щасливо вічно, і невдовзі після нашого весілля сказав Хелен, що сподіваюсь мати дітей. Спочатку вона похитала головою, торкнувшись шраму на шиї. Я знав, про що вона думає. Але я нагадав їй, що в неї було мінімальне зараження, вона добре почувалась, була сильною й здоровою. Минув час, і вона повірила у своє повне видужання. Я помітив, як вона мрійливо дивилася на дитячі візочки з немовлятами.

Наступної весни після нашого весілля Хелен здобула звання доктора. Швидкість, із якою вона писала дисертацію, присоромила мене. Того року я часто помічав, як о п’ятій годині ранку її вже не було в ліжку — вона працювала. Вона була блідою й утомленою, а вночі після захисту дисертації я, прокинувшись, побачив кров на простирадлах і Хелен, яка лежала поруч, скорчившись від болю: викидень. Вона мовчала, щоб зробити мені сюрприз. Після цього вона кілька тижнів хворіла й була дуже мовчазною. Її дисертація дістала найвищу оцінку, але Хелен ніколи про неї не говорила.

Коли мені запропонували роботу викладача у Нью-Йорку, вона умовила мене погодитися, і ми переїхали. Ми оселилися у Бруклін-хілл, у приємному старовинному кам’яному будинку. Час від часу ми прогулювалися, спостерігаючи за чи не останніми океанськими лайнерами, що вирушали до Європи. Хелен так само, як і я, викладала в університеті, студенти обожнювали її. Наше життя було збалансованим, і кожен із нас займався своєю улюбленою справою.

Час від часу ми брали книгу «Життя святого Георга» і повільно переглядали її. Настав день, коли ми пішли з нею на аукціон, і англієць, який розкрив її, ледве не зомлів. Її продали анонімно, і книга опинилася у сховищі Верхнього Манхеттена, а ми поклали величезну суму грошей на рахунок, що відкрили на цей випадок. Хелен не подобалося розкішне життя, так само як і мені, і якщо не зважати на те, що ми спробували переказати невеличкі суми її родичам в Угорщину, гроші залишалися на місці.

Другий викидень Хелен був ще драматичніший і небезпечніший, ніж перший. Одного разу, повернувшись додому, я побачив криваві сліди на сходах. Вона сама спромоглася викликати «швидку» і на той час, коли я приїхав у лікарню, була вже в безпеці. Після цього криваві сліди ще не раз будили мене серед ночі. Я почав непокоїтися з приводу того, що в нас ніколи не буде здорової дитини, і особливо хвилювався, як це позначиться на житті Хелен. Але потім вона знову завагітніла, місяць за місяцем минали спокійно. Погляд у Хелен став ніжним, як у мадонни, тіло її округлилося під синьою вовняною сукнею, хода стала трохи нестійкою. Вона завжди посміхалася і повторювала, що цю дитину залишить.

Ти народилася в лікарні, вікна якої виходили на Гудзон. Коли я побачив, що в тебе таке ж темне волосся й гарні брови, як у матері, що ти досконала, як новенька монетка, і що очі Хелен повні сліз задоволення й болю, я підняв тебе — твій кокон, щоб показати тобі кораблі внизу. До того ж я хотів сховати власні сльози. Ми назвали тебе на честь матері Хелен.

Хелен була зачарована тобою: я хочу, щоб ти передусім знала це. Під час вагітності вона залишила роботу і, здавалося, була цілком задоволена, проводячи час удома, граючись із твоїми рученятками й ніжками, котрі, як вона говорила з хитрою посмішкою, були суто трансільванськими. Або вона гойдала тебе у великому кріслі, яке я купив для неї. Ти рано почала посміхатися, а твої очі всюди стежили за нами. Іноді, піддавшись якомусь імпульсу, я кидав роботу і йшов додому, де ви, мої улюблені темноволосі жінки, усе ще лежали сонні на софі.

Одного разу я повернувся додому рано, о четвертій: приніс кошик із китайськими стравами і квіти для тебе, щоб ти ними милувалася. У вітальні нікого не було. Хелен стояла, схилившись над твоїм ліжечком. Уві сні твоє обличчя було неймовірно спокійним, а Хелен була вся в сльозах, і спочатку вона не помітила мене.

Я обійняв її і з тривогою відчув, що вона якось неохоче відповідала на мої обійми. Вона не сказала мені, що її турбувало, і після кількох безрезультатних спроб я не насмілювався запитати. Того вечора вона раділа з принесеної їжі й гвоздик, але наступного дня я знову побачив її мовчазною, у сльозах. Вона переглядала одну з книг Россі, яку він підписав мені, коли ми тільки-но починали працювати разом. У її руках був великий том про мінойську цивілізацію, він лежав на її колінах, розкритий на одній з улюблених фотографій Россі — жертовний вівтар на острові Крит.

— Де дитина? — запитав я.

Вона повільно підвела голову й подивилася на мене, ніби я нагадав їй, який зараз рік.

— Вона спить.

Я придушив у собі бажання піднятись нагору, у спальню, і перевірити, як ти там.

— Люба, що трапилось?

Я відклав книгу й обійняв її, але вона хитала головою й нічого не відповіла.

Коли я нарешті пішов до тебе, ти саме прокидалася в колисці, посміхалася і переверталась на живіт, щоб подивитися на мене.

Тепер щоранку Хелен мовчала й щовечора плакала з якоїсь причини. Але нічого не казала мені. Я наполягав на тому, щоб вона звернулася до лікаря, а потім і до психолога. Лікар сказав, що він нічого поганого не помічає, що перші місяці материнства інколи для жінок бувають сумними і з нею все буде гаразд, коли вона звикне. Я занадто пізно дізнався, коли наш спільний друг побачив Хелен у нью-йоркській публічній бібліотеці, що до психолога вона не ходила. Коли я запитав у неї про це, вона відказала, що спробує підвищити собі настрій дослідженням і найняла няню. Але вечорами вона бувала такою сумною, що я вирішив: їй обов’язково треба змінити обстановку. Я зняв невелику суму з нашого рахунку й купив на весну квитки на літак у Францію.

Хелен ніколи не була у Франції, хоча все своє життя читала про неї й розмовляла чудовою шкільною французькою. Вона весело дивилася на Монмартр, коментуючи зі своїм старим гумором, що «Le Sacre Coeur»[8] був ще потворнішим, ніж вона собі уявляла. Їй подобалося котити твій візочок по квіткових ринках або уздовж Сени, де ми зупинялися, переглядаючи книжки букіністів, а ти у своєму м’якому червоному капелюшку дивилася на річку. У дев’ять місяців ти була прекрасним мандрівником, а Хелен говорила, що це тільки початок.

Консьєржка нашого пансіону виявилася бабусею багатьох онуків, і ми залишали тебе під її доглядом, коли ходили випити що-небудь у бар або йшли випити кави. Але найбільше Хелен, — і тобі, судячи з блиску твоїх великих яскравих оченят, — сподобався величезний Нотр-Дам. Потім ми вирушили далі, на південь, щоб подивитися інші печерні дива — Шартрез із його сяючим склом, Альбі з дивовижним червоним собором-фортецею, притулком єретиків; палаци Каркассона.

Хелен хотіла відвідати стародавній монастир Сен-Матьє-де-Піренеєс-Орієнтале, і ми вирішили поїхати туди на день чи два, перед поверненням до Парижа і відльотом додому. Мені здалося, що вона помітно пожвавішала за час нашої подорожі. Мені подобалося, як вона лежала на готельному ліжку в Перпіньяні, перегортаючи книгу з історії французької архітектури, яку я купив у Парижі. Монастир було закладено 1000 року, сказала вона мені, хоча знала, що я читав цей розділ. Це був найстаріший зразок романської архітектури в Європі.

— Майже такий само старий, як і «Життя святого Георгія», — задумливо сказав я, але раптом вона закрила книгу й замовкла, жадібно дивлячись на тебе, коли ти гралася поруч із нею.

Хелен наполягла на тому, щоб ми пішли в монастир пішки, як прочани. Ми сходили дорогою від Ле Бен прохолодним весняним ранком, а коли втомилися від спеки, зняли й зав’язали светри на талії. Хелен несла тебе у вельветовому рюкзаку на грудях, і коли вона стомлювалася, я ніс тебе на руках. У ту пору року дорогою ми нікого не зустріли; лише один похмурий темноволосий селянин проїхав на коні повз нас. Я сказав Хелен, що нам треба було попросити його підвезти нас, але вона не відповіла — цього ранку до неї повернувся поганий настрій, і я із хвилюванням помітив, що її очі час від часу сповнювали сльози. Я вже знав, що на мої питання вона лише вперто відмахнеться, тому намагався заспокоїтися, ніжно тримаючи тебе, показуючи тобі краєвиди за поворотом — довгі затуманені долини й села внизу. На вершині гори дорога перетворилася на широке озеро куряви, у якому було припарковано кілька старих машин, поряд стояв і кінь того селянина, прив’язаний до дерева, але самого хазяїна ніде не було видно. Перед нами височів монастир: важкі кам’яні стіни пнулися до самої вершини. Ми пройшли у ворота до царини ченців.

8

Мається на увазі собор Святого Серця Ісуса.