Історик

Наступної миті вона поклала мої руки на ґудзики своєї блузки, що була брудною й зім’ятою після наших пригод. Я розстебнув блузку й зняв її, боячись навіть і подумати про те, що там було. Я вже казав, що нижня білизна жінок у ті роки було набагато складніша, із секретними стрічечками й гачечками, дивними відділеннями — така собі внутрішня збруя. Під нею загорнена в хустку й зігріта тілом Хелен лежала книга: не величезний том, як я уявив собі, коли слухав Россі, а досить маленька книга, що могла 6 поміститися в мене на долоні. Це була дерев’яна, у шкірі, прикрашена золотом, смарагдами, рубінами, сапфірами, лазуритом, перлами книжка — наче невеличке небесне склепіння з коштовностей на честь особи святого у центрі. Його тонкі візантійські риси здавалися начебто намальованими кілька днів тому, а великі сумні очі мисливця на дракона ніби стежили за мною. Над ними гарною аркою здіймалися брови, ніс був прямий і довгий, а рот склався у суворій і сумній посмішці. Портрет відзначався повнотою, округлістю, реалізмом, якого я ніколи раніше не бачив у Візантії. Він мав вигляд давнього римлянина. Якби тоді я не був уже закоханий, то міг би сказати, що це було найкрасивіше з облич, які я будь-коли бачив: людське й водночас божественне — або божественне й одночасно людське. Навколо коміра його ряси були написані слова.

— Грецька, — сказала Хелен, майже у саме вухо, — святий Георгій.

Усередині були маленькі пергаментні сторінки в неймовірно гарному стані, вони були рясно всіяні середньовічним шрифтом, і теж грецькою. На деяких сторінках були багаті ілюстрації: святий Георгій встромлює спис у пащу дракона на очах безлічі вельмож; святий Георгій отримує маленьку позолочену корону з рук Христа, який схилився до нього зі свого небесного трону; святий Георгій на смертному ложі, оплакуваний червонокрилими ангелами. Кожна з ілюстрацій була прикрашена якимись неймовірними мініатюрними деталями. Хелен кивнула і, підсунувши губи ще ближче до мого вуха, сказала ледь дихаючи:

— Я не експерт у цьому, але гадаю, що це робили на замовлення імператора Константинополя, а от якого — треба з’ясувати. Це печатка пізніх імператорів.

Так, на звороті обкладинки був намальований двоглавий орел: птах, що дивився назад, у царське минуле Візантії, і вперед — у її нескінченне майбутнє. Але орел був не досить далекозорим, щоб побачити, як зруйнують імперію докучливі безбожники.

— Отже, вона з першої половини п’ятнадцятого сторіччя, — прошепотів я. — Перед завоюванням.

— О, я гадаю, вона значно старіша, — промовила Хелен, ніжно торкаючись печатки. — Мій батько сказав, він сказав… що вона дуже стара. І ти бачиш, що тут емблема Костянтина Порфирорідного. Він був коронований… — вона пошукала усередині, — у першій половині десятого сторіччя. Ще до заснування Бачковського монастиря. Орла, мабуть, додали пізніше.

Я ледве видихнув слова:

— Ти хочеш сказати, що їй понад тисячу років?

Обережно тримаючи книгу в обох руках, я сів поруч із Хелен на ліжко. Жоден із нас не вимовив ані звуку: ми перемовлялися лише очима.

— Стан практично ідеальний. І ти хочеш вивезти такий скарб із Болгарії? Хелен, — поглядом сказав я, подивившись на неї, — ти збожеволіла. А як щодо того, що це належить болгарському народові?

Вона поцілувала мене, забрала в мене книгу з рук і відкрила на першій сторінці.

— Це подарунок мого батька, — прошепотіла вона.

На внутрішньому боці обкладинки була шкіряна кишеня, і Хелен обережно залізла рукою всередину.

— Я хотіла прочитати це, коли ми будемо удвох.

Вона дістала звідти пачку тонкого паперу, густо вкритого рядками машинопису. Потім ми разом мовчки читали болісні записи Россі. Закінчивши, ми не могли вимовити ні слова. Ми плакали. Нарешті Хелен знову загорнула книгу в хустку й сховала на собі.

Коли я закінчив скорочену версію цієї історії, Тургут посміхнувся.

— Але я вам повинен сказати ще щось, дуже важливе, — сказав я і описав жахливе ув’язнення Россі в бібліотеці.

Вони слухали, сидячи нерухомо з серйозними обличчями, а коли я повідомив, що Дракула знав про існування Варти Півмісяця, Тургут зітхнув.

— Мені дуже прикро, — сказав я.

Він швидко перекладав усе це Селіму, який слухав, схиливши голову, і в цьому місці щось тихо сказав. Тургут кивнув:

— Він висловив і мої почуття. Ці жахливі новини лише означають, що нам треба ще наполегливіше переслідувати Проколюючого і ще пильніше охороняти від його впливу наше місто. Великий Спаситель Світу допоможе нам у цьому, якщо ми будемо живі Це правда. А що ви робитимете з цією книгою, коли повернетеся додому?

— У мене є знайомі в будинку аукціону, — сказав я. — Ми, звичайно ж, будемо обережні і чекатимемо, перш ніж щось робити. Гадаю, цю книгу рано чи пізно придбає який-небудь музей.

— А гроші? — Тургут похитав головою. — Що ви будете робити з такою величезною сумою?

— Ми думаємо про це. Витратимо на те, щоб служити добру. Поки ще не знаємо.

Наш літак у Нью-Йорк вилітав о п’ятій, Тургут почав позирати на годинника, щойно ми закінчили обідати. На жаль, йому треба було йти на вечірні лекції, але містер Аксой захотів відвезти нас на таксі в аеропорт. Коли ми підвелися, щоб іти, місіс Бора принесла шаль із чудового кремового шовку, вишиту сріблом, і наділа його на шию Хелен. Вона сховала потертість її чорного жакета й затертий комір, і ми всі захоплено зітхнули, принаймні я, але не я один. Її обличчя над шаллю було схоже на обличчя імператриці.

— Це на весілля, — сказала місіс Бора, ставши навшпиньки, щоб поцілувати Хелен.

Тургут поцілував руку Хелен.

— Він належав моїй матері, — просто сказав він, а Хелен не могла знайти слів.

Я говорив за нас обох, потискуючи їм руки. Ми будемо писати, ми будемо думати про них. Життя довге, ми ще зустрінемося.

Розділ 76

Останню частину моєї історії мені найважче розповісти, тому що все починається з такого великого щастя, незважаючи ні на що. Ми повернулися в університет і продовжили свою роботу. Мене ще раз допитувала поліція, але їм, схоже, було досить того, що моя подорож за кордон була пов’язана з темою дослідження, а не зі зникненням Россі. Газети схопилися за його зникнення і зробили з нього місцеву загадку, але університет ігнорував ці виступи. Декан розпитував мене теж, і я, звичайно ж, нічого йому не сказав, крім того, що дуже сумую за Россі. Тієї осені ми з Хелен одружилися в церкві моїх батьків у Бостоні. Навіть урочистість церемонії не заважала мені помітити, якою порожньою і простою була церква, позбавлена фіміаму й ладану.

Мої батьки, звичайно ж, спочатку трохи були ошелешені всім цим, але зрештою їм сподобалася Хелен. Ніхто з жорстоких предків Хелен не з’явився, і коли ми приїжджали гостювати в Бостон, я часто чув, як вони з моєю матір’ю сміялися на кухні, коли Хелен учила її готувати угорські народні страви, або бачив мою кохану з батьком у кабінеті, де вони обговорювали етнографічні проблеми. Що ж до мене, незважаючи на те що я все ще сумував через утрату Россі і також відчував смуток Хелен, загалом перший рік у мене був повний неймовірної радості. Я закінчив дисертацію під керівництвом нового куратора, чиє обличчя залишалося для мене упродовж усього спілкування розпливчастою плямою. Мене більше не цікавили голландські купці, але хотілося швидше здобути освіту, щоб улаштувати де-небудь комфортне життя. Хелен опублікувала довгу статтю про марновірства в селах Валахії. Статтю добре сприйняли, а потім вона почала писати дисертацію про пережитки трансільванських звичаїв в Угорщині.

Ми ще дещо написали, як тільки повернулися в Штати: лист матері Хелен через тітку Єву. Хелен не насмілювалася повідомляти багато інформації, але в коротких рядках вона передала своїй матері, що Россі помер, пам’ятаючи й кохаючи її. На обличчі Хелен, коли вона запечатувала лист, читався розпач.

— Колись я розповім їй усе, — сказала вона, — коли зможу прошепотіти це їй на вухо.