Історик

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію!

Уже минуло кілька тижнів, як ми покинули місто, і зараз ми просто йдемо через землі невірних. Я не насмілююся написати про наше місцеперебування на той випадок, якщо нас схоплять. Можливо, нам треба було обрати шлях морем, але хай береже нас Господь на обраному шляху. Ми бачили згарища двох монастирів та однієї церкви. З неї все ще йшов дим. П’ятьох ченців як спільників повстанців повішено, а брати, що вижили, уже розійшлися по інших монастирях. Це єдина звістка, про яку ми дізналися, тому що нам не можна розмовляти з людьми, які підходять до нашого візка. У нас немає підстав вважати, що один із цих монастирів — той, котрий ми шукаємо. Знак виявиться там чітко: монстр, схожий на святого. Якщо цей лист буде доставлено вам, нехай це відбудеться якомога швидше.

Ваш найпокірніший слуга у Христі брат Кирил Червень, рік Бога нашого 6985.

Стойчев закінчив, але ми сиділи мовчки. Хелен усе ще записувала щось, обличчя в неї було дуже напружене від роботи, Ірина сиділа, склавши руки, а Ранов стояв зневажливо, притулившись до шафи і почухуючи шию під коміром. Щодо мене — я облишив спроби записувати події — все одно Хелен нічого не упустить. У листах не було доказів певного місцезнаходження, жодного згадування про могилу, ані сцени похорону… Розчарування, що охопило мене, було схоже на шок.

Але Стойчев був далекий від зневіри.

— Цікаво, — сказав він після довгого мовчання. — Цікаво. Бачите, ваш лист зі Стамбула хронологічно має бути десь між цими двома. У першому й другому листах вони подорожують через Валахію у бік Дунаю — це видно з назви місцевостей. Потім іде ваш лист, який брат Кирил написав у Константинополі, можливо, розраховуючи відіслати звідти цей та й попередні листи. Але він не зміг або боявся це зробити, якщо, звичайно, у нас не просто копії. На жаль, ми не можемо про це дізнатися. І останній лист датовано червнем. Вони обрали маршрут, описуваний Захарієм у «Хроніці». До речі, мабуть, це був той самий маршрут: із Константинополя, через Едирне й Хасково, бо це була головна дорога із Царграда в Болгарію.

Хелен підвела голову.

— Але як ми можемо бути впевнені, що в останньому листі описується Болгарія?

— Абсолютної впевненості немає, — визнав Стойчев. — Хоча я вірю, що це цілком можливо. Якщо вони подорожували із Царграда (Константинополя) у країну, де монастирі й церкви були спалені наприкінці п’ятнадцятого сторіччя, схоже на те, що описується Болгарія.

Я не міг стриматися і вголос висловив своє розчарування:

— Але тут немає нічого про те, який монастир вони шукали. Навіть якщо припустити, що це був Светі Георгій.

Ранов сів за стіл поруч із нами і розглядав свої пальці. Я подумав про те, чи не варто приховувати свою зацікавленість щодо Светі Георгі, але як інакше запитати про це Стойчева?

— Так, — кивнув Стойчев, — брат Кирил, звичайно ж, не писав про пункт їхнього призначення в листах, як він і не писав назву монастиря на Снагові поруч із титулом Євпраксія. Якби їх схопили, ці монастирі були б піддані подвійному переслідуванню або, принаймні, їх би обшукали.

— Отут цікавий рядок, — сказала Хелен, закінчивши записувати. — Ви могли б знову його прочитати: про те, що знак монастиря, який вони шукали, був монстром, схожим на святого. Як ви гадаєте, що це означає?

Я швидко подивився на Стойчева: цей рядок і мене вразив. Він зітхнув:

— Це має стосуватися фрески або ікони в цьому монастирі — у Светі Георгі, якщо вони справді прямували туди. Важко уявити, якою могла бути ця картина. Але навіть якби ми могли знайти Светі Георгі, малоймовірно, що ікона, яка була там у п’ятнадцятому сторіччі, усе ще збереглася, особливо якщо монастир спалювали хоча б один раз. Я не знаю, що це означає. Можливо, це навіть теологічний натяк, зрозумілий настоятелеві, а не нам, або це може якось стосуватися таємної угоди між ними. Але нам треба запам’ятати це висловлювання, оскільки брат Кирил називає це знаком, який засвідчить, що вони досягли мети.

Я ще боровся зі своїм розчаруванням, бо усвідомив, що очікував побачити в цих листах остаточний ключ до нашого дослідження або хоча б натяк, котрий проллє світло на карти, якими я все ще сподівався скористатися.

— Є одне дуже дивне питання, — Стойчев провів рукою по підборіддю. — У листі зі Стамбула написано, що скарб, який вони шукають, — можливо, святі мощі із Царграда, — знаходяться у конкретному монастирі в Болгарії, і ось чому вони повинні вирушити туди. Будь ласка, прочитайте мені цей уривок ще раз, професоре.

Я дістав копію стамбульського листа й поклав його поруч, поки ми вивчали інші листи брата Кирила.

— Тут написано: «… те, що ми шукаємо, вже перевезено з міста у схованку на окупованих землях болгар».

— Так, це те саме місце, — сказав Стойчев. — Питання в тому, — він постукав довгим вказівним пальцем по столу перед собою, — навіщо 1477 року святі мощі контрабандою вивозити з Константинополя? Місто було вже оттоманським з 1453 року, і більшість реліквій вже знищено під час захоплення. Чому монастир Панахрантос відсилає мощі в Болгарію через двадцять чотири роки і чому саме ту реліквію, за якою ченці вирушили в Константинополь?

— Ну, — нагадав я йому, — ми знаємо з листа, що ту саму реліквію шукали яничари; отже, вона становила якусь цінність і для султана.

Стойчев міркував далі.

— Правильно, але яничари почали її шукати після того, як реліквію благополучно вивезли з монастиря.

— Мабуть, це був священний об’єкт, що має як політичне значення для оттоманів, так і духовне для ченців зі Снагова, — Хелен насупилася, постукуючи по підборіддю олівцем. — Можливо, книга?

— Так, — схвильовано вигукнув я. — А що, як ця книга містила деяку інформацію, необхідну і для оттоманів, і для ченців?

Ранов, що сидів навпроти, через стіл уважно подивився на мене.

Стойчев повільно кивнув, але за мить я згадав, що це означає незгоду.

— Книги того періоду (якщо це були оттоманські книги) зазвичай не містили політичної інформації — це були релігійні тексти, які багато разів копіювалися, щоб потім їх використовувати в монастирях або в ісламських релігійних школах чи мечетях. Не схоже, що ченці вирушили б у таку небезпечну подорож, навіть якби це була копія Святого Письма. У Снагові були б ці книги.

— Хвилинку… — Хелен широко розкрила очі, уражена новою думкою. — Почекайте. Це було якось пов’язане з потребами Снагова чи Ордену Дракона або із заповітом Влада Дракули… пам’ятаєте «Хроніку»? Настоятель хотів поховати Дракулу в іншому місці.

— Правильно, — міркував Стойчев. — Він хотів відправити його тіло в Царград, навіть ризикуючи життями своїх ченців.

— Так… — почав я.

Здається, я був готовий щось додати, аби піти далі стежкою розмірковувань, але раптом Хелен обернулася до мене й схопила за руку.

— Що? — запитав я, але вона вже опанувала себе.

— Нічого, — тихо сказала вона, не дивлячись ні не мене, ні на Ранова. Я подумки благав, щоб він підвівся й вийшов кудись покурити або просто пішов, стомившись від розмов, і Хелен могла вільно говорити. Стойчев уважно подивився на неї і за мить він почав нудним голосом пояснювати, як робилися й копіювалися середньовічні манускрипти — іноді неписьменними ченцями, через що в них накопичувалися помилки, і як різні почерки розшифровувалися сучасними вченими. Мене спантеличувало те, чому він говорив так докладно, хоча зміст його слів був мені цікавий. На щастя, я зберігав мовчання під час цієї довгої лекції, тому що через якийсь час Ранов почав позіхати. Нарешті він підвівся і вийшов з бібліотеки, витягаючи по дорозі сигарети з кишені піджака. Як тільки він пішов, Хелен знову схопила мене за руку. Стойчев уважно дивився на неї.

— Поле, — сказала вона, і обличчя її так змінилося, що я схопив її за плечі, гадаючи, що вона може зомліти. — Його голова! Хіба ти не розумієш? Дракула пішов у Константинополь по свою голову!

Стойчев тихо зойкнув, але занадто пізно. Тієї миті, озирнувшись навколо, я побачив кутасте обличчя брата Румена, що визирав з-за книжкової полиці. Він мовчки зайшов до нас у кімнату, і хоча стояв спиною до нас, складаючи щось на полиці, сама спина видавала жадібну увагу. Потім він так само тихо вийшов, а ми залишилися сидіти у мовчанні. Ми з Хелен безпорадно перезирнулися, і я підвівся, щоб подивитись у сусідню кімнату. Чернець зник, але вигук Хелен міг почути і хтось інший — Ранов, наприклад. Які висновки зробить Ранов із такої інформації?