Історик

Стойчеву, який стояв поруч із нами, явно подобалося наше замилування. Ірина у крислатому капелюсі міцно тримала його під руку. Тільки Ранов стояв сам-один, посміхаючись із цієї краси, з підозрою повертаючи голову, коли до церкви повз нас проходили ченці в чорних одіяннях. Нам було дуже важко умовити його заїхати по Стойчева й Ірину, щоб ми приїхали всі разом: він, мовляв, і сам хотів, щоб Стойчеву випала честь показати нам Ріль, але, на його думку, не було необхідності везти його, коли він міг проїхатися автобусом, як і весь болгарський народ. Я стримував себе від зауваження, що він, Ранов, схоже, теж не дуже часто їздив автобусами. Але наша взяла гору, хоча це не заважало Ранову бурчати на професора протягом усього шляху від Софії до будинку Стойчева: професор користується своєю славою, щоб поширювати забобони й антипатріотичні ідеї; усі знають, що він відмовився зректися своєї ненаукової відданості православній церкві, і син його, який навчається у Східній Німеччині, так само жахливий, як і його батько. Але ми перемогли в цій битві, і Стойчев поїхав з нами, а Ірина пошепки подякувала нам, коли ми зупинилися на ленч у гірській таверні. Вона сказала, що намагалася б відмовити професора від поїздки, якби йому довелося їхати автобусом: він не міг пережив би довгої подорожі у таку спеку.

— У цьому крилі досі живуть ченці, — пояснив Стойчев. — А ген там, уздовж тієї дороги, знаходяться кімнати, де ми зупинимося. Ви побачите, як спокійно там уночі, незважаючи на таку кількість відвідувачів удень. Це один із наших найбільших скарбів, і сюди приїжджають звідусюди, щоб подивитись на все це, особливо влітку. Але вночі тут знову стає тихо. Ходімо, — додав він, — треба привітатися з настоятелем. Я телефонував йому вчора, він чекає на нас.

Він повів нас із дивною жвавістю, оглядаючи все навколо, наче це місце надавало йому сил для нового життя.

Ми підійшли до приймальних кімнат настоятеля — вони знаходилися на першому поверсі монастирського крила. Чернець у чорній мантії з довгою каштановою бородою притримав для нас двері, коли ми входили. Стойчев зняв капелюха й увійшов першим. Настоятель підвівся з ослона біля стіни й вийшов нам назустріч, аби привітати нас. Вони зі Стойчевим досить щиро привіталися: Стойчев поцілував його руку, а настоятель благословив старого. Настоятель був високим, струнким чоловіком приблизно шістдесяти років, його борода була проріджена сивим волоссям, а блакитні очі виражали спокій. Я був здивований, що існують блакитноокі болгари. Він потис нам руки по-світському, і Ранову теж (той привітався з помітним презирством). Потім він запросив нас усіх сісти, чернець приніс тацю зі склянками, цього разу в них була не ракія, а холодна вода і до неї — маленькі блюдця з тією самою рожевою пастою, яку ми вже куштували у Стамбулі. Я помітив, що Ранов не доторкнувся до склянки, наче він очікував отруту.

Настоятель явно був радий бачити Стойчева, і я зрозумів, що цей візит, схоже, приємний їм обом. Він запитав через Стойчева, з якої ми частини Америки, чи відвідували інші монастирі Болгарії, чим він може допомогти нам, як надовго ми зможемо залишитися. Стойчев повільно перекладав, щоб ми могли відповісти на питання. Ми можемо користуватися бібліотекою стільки, скільки нам потрібно, сказав настоятель, і можемо зупинитися в готелі; можемо відвідувати церковні служби; можемо ходити де завгодно, крім чернечих келій, — при цьому він кивнув Хелен й Ірині, — а також він не хотів нічого й чути про те, щоб друзі Стойчева платили за проживання.

Ми подякували йому, і Стойчев підвівся.

— Зараз, — сказав він, — оскільки ми вже маємо дозвіл, підемо в бібліотеку.

Він поцілував руку настоятелеві й, уклонившись, пішов до дверей.

— Дядько дуже схвильований, — прошепотіла Ірина. — Він каже, що ваш лист — це величезне відкриття для болгарської історії.

Я подумав про те, чи знає вона, що насправді криється за нашим дослідженням, які тіні лежать на нашому шляху, але з виразу її обличчя нічого більше не можна було зрозуміти. Вона допомогла дядькові пройти у двері, і ми пішли за ним величезними дерев’яними галереями, які тяглися уздовж двору, Ранов ішов за нами із сигаретою в руці.

Бібліотека являла собою довгу кімнату на першому поверсі, майже навпроти кімнат настоятеля. Біля входу нас зустрів сивобородий чернець: високий чоловік із виснаженим обличчям. Мені здалося, що він суворо подивився на Стойчева, а потім кивнув нам.

— Це брат Румен, — сказав нам Стойчев. — Зараз він бібліотекар і покаже нам те, що ми шукаємо.

Кілька книг і рукописів лежали під склом, підписані й виставлені біля входу для туристів. Мені б хотілося поглянути на них, але нас уже вели до глибокої ніші, що знаходилася наприкінці кімнати. У монастирі було напрочуд прохолодно, і навіть кілька електричних лампочок не могли повністю розігнати темряву по кутах У внутрішньому приміщенні дерев’яні шафи й полиці були забиті коробками й книгами. У куті в маленькій ніші висіла ікона Діви Марії та її дорогого Немовляти, яких охороняли два ангели із червоними крильми. Перед іконою висіла прикрашена коштовним камінням золота лампадка. Старі-престарі стіни були чисто побілені, і нас огорнув уже знайомий запах старіючого пергаменту, папери й шкіри. Мені було приємно бачити, що в Ранова вистачило пристойності загасити сигарету, перш ніж він пройшов за нами у цю скарбницю.

Стойчев постукав ногою по кам’яній підлозі, ніби збираючись викликати духів.

— Ось, — сказав він, — ви дивитеся в серце болгарського народу. Тут багато років ченці зберігали нашу спадщину, часто таємно. Покоління ченців віддано копіювали ці манускрипти або ховали їх, коли монастир атакували безбожники. Це маленька частина спадщини нашого народу — значно більша була знищена. Але ми раді й цим решткам.

Він поговорив із бібліотекарем, який став обережно переглядати написи на коробках. За кілька хвилин він приніс дерев’яну коробку й дістав із неї кілька книг. На верхній книзі було чудове зображення Христа — принаймні, я вирішив, що це Христос: держава в одній руці, скіпетр у другій, вираз візантійської меланхолії на обличчі. Я був розчарований, побачивши, що листи брата Кирила знаходяться не в цій чудовій палітурці, а у простішій, іншій книзі, схожій кольором на стару кістку. Бібліотекар приніс це до стола, і Стойчев з радістю та насолодою розкрив книгу. Ми з Хелен дістали записні книжки, а Ранов ходив серед бібліотечних полиць, наче йому було надто нудно залишатися на одному місці.

— Наскільки я пам’ятаю, — сказав Стойчев, — тут два листи, і невідомо, чи були там інші, написані братом Кирилом — ті, що не збереглися.

Він показав на першу сторінку. Вона була списана дрібним округлим каліграфічним почерком, пергамент був дуже старим, майже коричневим. Він повернувся до бібліотекаря з питанням і, почувши відповідь, задоволений, звернувся до нас:

— Так, у них є ці листи в перекладі болгарською, а також інші рідкісні документи цього періоду.

Бібліотекар поклав перед ним папку, і Стойчев почав мовчки переглядати друковані аркуші, звіряючи їх із давнім рукописом.

— Вони добре попрацювали, — визнав він нарешті. — Я продиктую вам якомога точніший переклад, щоб ви записали.

І він, трохи запинаючись, прочитав нам свій переклад цих двох листів.

Ваше Преосвященство, отче-настоятелю Євпраксію.

Ми вже три дні прямуємо великою дорогою з Лаоти у Він. Одну ніч ми спали у стайні доброго селянина, а другу — в оселі пустельника Святого Михаїла, у якій тепер немає жодного ченця, але ми, принаймні, укрилися в сухій печері. Минулою ночі нам уперше довелося зупинитися в лісі: ми розстелили ковдри просто на землі й полягали у колі, утвореному нашими конями та візком. Вовки тієї ночі підійшли до нас так близько, що ми чули їхнє виття, через що коні перелякалися й намагалися втекти. Насилу ми утримали їх. Я дуже вдячний, що з нами є брати Іван і Феодосій, високі й сильні, я вдячний вам за вашу мудрість, яка підказала вам відправити їх разом із нами.

Сьогодні нас прийняли в будинку пастуха, багатого й набожного, у нього триста овець, він запропонував нам м’які овечі шкури й сінники для ночівлі, хоча я вибрав підлогу, що більше відповідало моїм релігійним уподобанням. Ми вийшли з лісу й знаходимося серед відкритих пагорбів, які височать з боків, і ми можемо вирушати з однаковим благословенням як у дощ, так і в сонячну днину. Добрий чоловік, хазяїн будинку, говорить нам, що вони вже двічі зазнали нападу невірних, які переправлялися через річку, до якої залишилося декілька днів шляху, якщо брат Ангеліус видужає й зможе не відставати від нас. Я думаю про те, щоб посадити його на одного з коней, хоча для них досить і священного вантажу. На щастя, дорогою ми не зустріли невірних.

Ваш найпокірніший слуга у Христі брат Кирил Квітень, рік Бога нашого 6985.