Історик

— «Племінниця»? — перепитав я, гадаючи, що це якась складна метафора.

— Дочка його сестри, — сказав Ранов.

Він запалив ще одну сигарету й запропонував її Ірині, але та рішуче відмовилась. Коли він пояснив, що ми з Америки, вона здивувалася, звівши брови вгору, розкрила очі й оглянула нас дуже уважно. Потім засміялася, хоча я не зрозумів чому. Ранов знову насупився — не думаю, що він міг залишатися люб’язним більш ніж кілька хвилин поспіль. Дівчина повела нас усередину.

І знову будинок здивував мене. Може, зовні це й була мила стара ферма, але всередині, у темряві, що контрастувала із залитою сонцем стежкою до будинку, — знаходився музей. Двері з ґанку відчинялися у велику кімнату з каміном, у якому замість вогню грало сонячне світло. Меблі (темні, різьблені бюро із дзеркалами, вишукані стільці й лави) самі по собі були чарівними. Але мій погляд прикували й викликали в Хелен схвальне шепотіння вироби народного текстилю й примітивного живопису — переважно ікони, які перевершували якістю ті, що ми бачили в церквах Софії. Тут була Мадонна із сяючими очима, сумні немічні святі, великі, маленькі, підмальовані золотою фарбою або вставлені в срібні рамки апостоли, що стояли у човнах, мученики, які терпляче зносили свої муки. Багаті димчасті старовинні кольори відбивалися з усіх боків на килимах і фартухах, розшитих геометричним орнаментом. Тут були навіть вишита жилетка й кілька шарфів, прикрашених маленькими монетками. Хелен показала на жилетку, на якій з обох боків зверху вниз були нашиті маленькі кишеньки.

— Для куль, — пояснила вона тихо.

Поруч із жилеткою висіли два кинджали. Я хотів запитати, хто її носив, хто вставляв кулі й носив при собі ці кинджали. Під цими експонатами хтось поставив керамічну вазу, повну троянд і зеленого листя, які виглядали неприродно живими серед цих сумних скарбів. Підлога була добре відполірована. За відчиненими дверима я бачив ще одну кімнату.

Ранов теж озирався на всі боки, а потім пирхнув:

— По-моєму, професорові Стойчеву дозволили зберігати занадто багато національних скарбів. Це мало бути продане на користь народу.

Ірина або не розуміла англійської, або вирішила не відповідати на це: вона відвернулася, вивела нас із кімнати й повела нагору вузькими східцями. Я не знав, що очікував побачити нагорі Можливо, маленьке лігвище, печеру, у якій ледарював старий професор або, подумав я з тоді вже знайомим почуттям розпачу, ми можемо побачити акуратний, чистий кабінет, такий самий, як і той, котрий приховував гострий і блискучий розум професора Россі. Усі ці роздуми забулися, коли раптом двері нагорі відчинилися й назустріч нам вийшов сивий чоловік, невисокий, але ставний. Ірина поспішила до нього, взяла його за руку й почала щось швидко говорити йому болгарською упереміш зі збудженим сміхом.

Старий обернувся до нас, спокійно, тихо, із замисленим обличчям. На мить у мене виникло таке почуття, що він дивиться в підлогу, хоча він дивився просто на нас. Тоді я вийшов уперед і подав йому руку. Він потис її міцно, а потім повернувся до Хелен і потис її руку. Він був увічливим, офіційним, утім, дещо стриманим, але це була радше не стриманість, а гідність. Його великі чорні очі розглядали кожного з нас по черзі, а потім зупинилися на Ранові, який залишався позаду і спостерігав за тим, що відбувається. Ранов підійшов і теж потис йому руку — так поблажливо, що мені з кожною хвилиною дедалі менше подобався наш гід. Я всім своїм серцем бажав, щоб він пішов і ми змогли поговорити із професором Стойчевим наодинці. Як узагалі можна вести відверту розмову, думав я, та щось дізнатися від професора, коли Ранов кружляє навколо нас, як муха.

Професор Стойчев повільно повернувся й запросив нас у кімнату. Ця кімната, як виявилося, була не єдиною на другому поверсі. Я так і не зміг за два візити в цей будинок зрозуміти, де сплять господарі. Наскільки я міг бачити, на верхньому поверсі була лише одна вузька вітальня, у яку ми ввійшли, і кілька менших кімнат, у які можна було зайти з неї. Двері в інші кімнати були відчинені, сонячне світло проходило в них крізь зелень дерев за вікнами, сонячні промені зігрівали шеренги нескінченної безлічі книг, які стояли на полицях уздовж стін і лежали на підлозі в дерев’яних коробках або складені купками на столах. Були тут також полиці лише з документами різного виду й форми, здебільшого старовинними. Ні, ця кімната не була схожа на кабінет Россі, скоріше вона нагадувала лабораторію, верхній поверх розуму колекціонера. Усюди, куди не глянь, сонячне світло торкалося давнього пергаменту, старої шкіри, мистецького плетива, золотого нальоту, загнутих країв сторінок, шишкуватих обкладинок, червоних, коричневих, бежевих чудових книг, згортків і манускриптів у робочому безладді. Пилу не було, нічого не було розкидано, але книги, манускрипти були всюди в кімнатах Стойчева. У мене склалося таке враження, ніби я оточений ними навіть не як у музеї — там ці дорогоцінні предмети були б акуратно розкладені.

На стіні у вітальні висіла старовинна карта, надрукована, на мій подив, на шкірі. Я не втримався й підійшов до неї. Стойчев посміхнувся:

— Вам подобається? — запитав він. — Це Візантійська імперія приблизно 1150 року.

Тоді професор уперше заговорив — він говорив тихо й правильно будував фрази англійською.

— Коли Болгарія була все ще її частиною, — задумливо сказала Хелен.

Стойчев подивився на неї, він був явно задоволений.

— Саме так. Гадаю, цю карту виготовлено у Венеції або Генуї, а потім привезено в Константинополь, можливо, як подарунок імператорові або комусь із його наближених. Цю копію зробив для мене один мій друг.

Хелен посміхнулася, задумливо потираючи підборіддя. Потім вона ледве не підморгнула йому:

— Напевно, імператорові Мануелю І Комніну?

Я був уражений, Стойчев теж здивований. Хелен розсміялася.

— Візантія була моїм хобі, — пояснила вона.

Старий історик посміхнувся, а потім схилився перед нею з несподіваною шляхетністю і запросив нас сідати до столу в центрі вітальні. Ми всі сіли. Зі свого місця мені було видно сад на задньому дворі, що схилом ішов до лісу, фруктові дерева — на деяких уже стигли маленькі зелені плоди. Вікна були відчинені, й до нас долітало гудіння бджіл і шелест листя. Я уявив, як, мабуть, приємно було Стойчеву, нехай навіть у вигнанні, сидіти серед цих манускриптів, читати або писати й водночас слухати ці звуки, які не могла заглушити жодна жорстока держава, від яких жоден чиновник не міг його ізолювати. Не могло бути вдалішого ув’язнення, а можливо, його заслання було більш добровільним, ніж нас запевнили.

Стойчев якийсь час нічого не говорив, уважно розглядаючи нас. Мені було цікаво, що він думає про нашу появу тут, чи збирався він довідатися, хто ми такі. За кілька хвилин, не дочекавшись, поки він заговорить, я почав перший.

— Професоре Стойчев, — сказав я, — прошу вибачення за вторгнення у вашу самітність. Ми дуже вдячні вам і вашій племінниці, що дозволили зустрітися з вами.

Він подивився на свої руки на столі, вони були тонкі й укриті пігментними плямами від старості, а потім підвів очі й подивився на мене. Його очі, як я вже говорив, були дуже темними, це були юнацькі очі на смаглявому, чисто виголеному обличчі. Вуха були надзвичайно великими й стирчали по обидва боки над підстриженим коротким волоссям. Вони відбивали світло з вікна, і тому здавалися прозорими, рожевими, як вушка у кролика. У цих очах разом із ніжністю й занепокоєнням було також щось тваринне. Зуби в нього були жовті й криві, один передній був покритий золотом. Але всі зуби були на місці, і коли він посміхався, обличчя його робилося надзвичайним, ніби дика тварина раптом набувала людського вигляду. Це було чудове обличчя, яке в молодості, мабуть, випромінювало надзвичайне сяйво, палкий ентузіазм, — напевне, перед таким обличчям було неможливо встояти.

Стойчев посміхнувся так, що ми з Хелен посміхнулися у відповідь. В Ірини теж з’явилися ямочки на щоках. Вона дивилась на якусь ікону на стільці, я подумав, що це був святий Георгій, який простромлює своїм списом дракона.