Історик

У його обличчі теж було щось знайоме. Я, напевно, не бачив його раніше, але воно нагадувало мені когось, кого я знав. Від того, що я не міг згадати, хто ж це зрештою був, мені ставало дедалі гірше. Це почуття переслідувало мене в той перший день у Софії, не давало спокою під час цієї занадто розпланованої екскурсії містом. Софія була гарним містом — суміш елегантності дев’ятнадцятого сторіччя, середньовічної розкоші й сяючих нових будинків соціалістичної доби. У центрі міста ми відвідали похмурий мавзолей, у якому знаходилося забальзамоване тіло диктатора Георгія Димитрова, що помер п’ять років тому. Ранов зняв капелюх, перш ніж увійти в будинок, і повів за собою мене й Хелен. Ми приєдналися до болгарів, які мовчки проходили повз відкриту труну Димитрова. Обличчя диктатора було восковим, у нього були густі чорні вуса, як у Ранова. Я подумав про Сталіна, чиє тіло торік поклали поруч із Леніним у такому самому мавзолеї на Красній площі. Цим атеїстичним культурам подобалося зберігати мощі своїх святих.

Передчуття щодо нашого гіда ще погіршилися, коли я побачив, як він скривився з відразою, коли я запитав його, чи не може він улаштувати нам зустріч з Антоном Стойчевим.

— Містер Стойчев — ворог нашого народу, — сказав він роздратованим голосом. — Чому ви хочете побачити його? — а потім здивував нас, додавши: — Так, звичайно, якщо ви хочете, я можу це влаштувати. Він більше не викладає в університеті — з такими релігійними поглядами його не можна підпускати до нашої молоді. Але він знаменитий, можливо, тому ви хочете зустрітися з ним?

— Ранову наказали робити все, чого ми забажаємо, — зауважила Хелен, коли в нас випала хвилинка побути наодинці за межами готелю. — З чого б це? Чому хтось уважає це необхідним?

Ми злякано подивилися одне на одного.

— Як би я хотів знати, — сказав я.

— Нам треба бути дуже обережними, — обличчя Хелен набуло серйозного виразу, вона понизила голос, і я не зважувався поцілувати її прилюдно. — Давай домовимося із цього моменту, що будемо говорити лише про наш науковий інтерес, та й то якнайменше, якщо нам доведеться обговорювати роботу в його присутності.

— Згоден.

Розділ 55

Останніми роками я часто згадував, як уперше побачив будинок Антона Стойчева. Можливо, він справив на мене таке враження через контраст між урбанізованою Софією й цим раєм просто за містом, а може, я пам’ятав це через самого Стойчева, через його особливу, тонку присутність. Пригадую, що, побачивши вхідні ворота до будинку Стойчева, я зазнав гострого передчуття, майже затамувавши подих, ніби наша зустріч із ним була переломним моментом у пошуках Россі.

Набагато пізніше, коли я вголос читав про монастирі, які перебували за воротами візантійського Константинополя (це були святі притулки, куди тікали жителі, не згодні з тим чи іншим ритуалом церкви, де їх не захищали великі міські стіни, але там їх уже не могла дістати рука тиранів), я згадував Стойчева, його сад — із незграбними яблунями й вишневими білими деревами, будинок у глибині саду, свіже листя й блакитні вулики, старі подвійні ворота на нашому шляху, повітря цього тихого місця — повітря відданості й добровільної самотності.

Ми стояли перед воротами, поки курява осіла навколо машини Ранова. Хелен перша торкнулася ручки одного зі старих засувів, Ранов мовчки відійшов убік, ніби йому було огидно, що його можуть побачити тут, нехай навіть це будемо ми, а в мене виникло таке відчуття, наче я вріс ногами в землю. Я був немов загіпнотизований ранковим тремтінням листя, бджолами, а також несподіваним, огидним почуттям страху. Якщо від Стойчева, подумав я, ми не дістанемо допомоги, — то зайдемо в глухий кут, і в такому разі ми повернемося додому, пройшовши довгий шлях у нікуди. Я сотий раз уявив, як полечу назад у Нью-Йорк із Софії або Стамбула, — мені ще раз хотілося б побачитися з Тургутом, — своє життя вдома, але без Россі; розпитування із приводу того, де я був, проблеми з деканатом через мою тривалу відсутність, свою роботу про голландських купців (спокійних простих людей), над якою тепер працюватиму з якимось занадто правильним новим науковим керівником, а також зачинені двері кабінету Россі. Найбільше я боявся тих зачинених дверей і розслідування, неадекватних питань поліції: «Так, містере… е… Пол, здається? Ви виїхали через два дні після зникнення вашого наукового керівника?», — а також малолюдних зборів здивованих колег на церковній церемонії, і нарешті розпитувань про роботу Россі, його авторські права і будинок.

Повернутися разом із Хелен буде, без сумніву, великою розрадою. Я мав намір, коли цей жах якось закінчиться, освідчитись їй. Але спочатку мені треба буде заощадити деяку суму, якщо вийде, і повезти її до Бостона познайомитися з батьками. Так, я повернуся, тримаючи її руку в моїй, але поруч не буде її батька, у якого я зможу просити руки своєї нареченої. Я дивився, здригаючись від жаху, як Хелен відчиняє ворота.

Будинок Стойчева потопав у надзвичайній зелені, у наполовину фруктовому саду. Фундамент будинку зведено з сіро-коричневого каменю, скріпленого білим розчином. Пізніше я довідався, що цей камінь називається гранітом — з нього робили основу всіх старовинних болгарських будинків. Над фундаментом ішла цегляна стіна: цегла була ніжних, блідих червоно-золотих кольорів, ніби вона кілька поколінь усотувала в себе сонячне світло. Дах був покритий червоною керамічною черепицею. Стіни й дах потроху руйнувалися. Було таке відчуття, що весь будинок спочатку повільно виріс із землі, а тепер повільно повертався назад, а дерева, що росли над ним, тільки приховували цей процес. До першого поверху з одного боку ліворуч було прибудовано крило, а з правого боку тяглися ґрати, по яких угорі плівся дикий виноград, а внизу рясніли кущі білих троянд. Під ґратами стояли дерев’яний стіл і чотири грубих стільці, я уявив, як тінь від листя винограду, мабуть, густішає з наближенням літа. Під найрозкішнішою яблунею стояли два самотніх вулики, а поруч із ними на сонці розкинувся маленький город, де хтось уже посадив рядочками напівпрозору зелень. Я чув запах трав, лаванди, свіжої трави й смаженої цибулі. Хтось дуже дбав про це старе місце, я майже очікував побачити Стойчева в чернечому одіянні, навколішках, із лопатою в руках.

Раптом усередині почувся голос, хтось співав за відчиненим вікном на першому поверсі. Це був не баритон пустельника, а милий і приємний жіночий голос, енергійна мелодія зацікавила навіть Ранова, він рушив повз мене зі своєю сигаретою.

— Вибачете! — крикнув він. — Добр дне!

Спів різко зупинився, після чого почулися квапливі кроки. Вхідні двері будинку Стойчева розчинилися, на порозі з’явилася молода жінка і здивовано подивилась на нас, ніби вона найменше очікувала побачити у своєму саду людей.

Я вже готовий був зробити крок уперед, але Ранов зупинив мене: він зняв свого капелюха, кивнув, уклонився й привітав її болгарською. Молода жінка, притуливши руку до щоки, розглядала Ранова із цікавістю і, здається, побоюванням. Із другого погляду вона виявилась не такою вже молодою, але в ній була така енергія й жвавість, що я подумав: саме вона може поратися на цьому прекрасному маленькому городі й господарювати на кухні з її смачними запахами. Волосся жінки було зачесане назад від круглого обличчя, на чолі в неї була чорна родимка. Очі, рот і підборіддя здавалися дитячими. Поверх білої блузки й синьої спідниці був надягнутий фартух. Вона уважно оглянула нас таким поглядом, що суперечив безвинності її очей, і я побачив, як після її швидких розпитів Ранов відкрив гаманець і показав свою картку. Була вона чи то дочкою, чи то економкою (у комуністичних країнах у професорів на пенсії хіба можуть бути економки?), але вона була досить гарна. Ранов вдався до нехарактерних для нього спроб зачарувати дівчину — він обернувся і, посміхаючись, відрекомендував нас.

— Це Ірина Христова, — пояснив він, коли ми потискували одне одному руки. — Вона «племянка» професора Стойчева.