Емісар

Зважаючи на можливості тих, хто «наїхав» на мене згодом, я мав усі підстави зробити висновок, що хвороба явно пов’язана з якоюсь гидотою, яку мені підсипали, а порошки — антидот. Люди ж, які спромоглися на таке, мали на меті обстежити мене, щоб встановити наявність у мене усіх відомих їм ознак людини, яку Стенлі називав Емісаром. І лише встановивши достеменно, що я можу бути його двійником, за мене взялися усерйоз і почали готувати до виконання задуму.

Стенлі з’явився дуже рано, розбудивши мене і без будь-якої передмови заявив, що Інга там же, де я її залишив і у квартирі сама. Більше того, за якийсь час я мав з нею говорити.

— А звідки ви це знаєте? Ви бачилися з нею? — я не знав, вірити йому чи ні.

— Ні, не бачився. — Стенлі поклав переді мною телефон і пояснив: — Говоритимеш по ньому. Номер уже набрано. У тебе буде рівно чотири хвилини.

— Я нічого не розумію… Чому раптом чотири?! — це починало дратувати, хотілося якихось зрозумілих пояснень.

Викладаючи привезені продукти, він пильно подивився на мене і промовив:

— Не нервуйся, усе гаразд. Учора я замовив їй піцу по телефону.

— Навіщо?

— Ну, ти ж не голодуєш. Хлопчик, якій розвозить піцу, отримав у подарунок мобільний телефон з камерою. Повісивши його на груди, він подзвонив їй у двері. А я отримав зображення. Ось.

Увімкнувши ще один телефон, Стенлі тицьнув його мені в руки. Двері на табло відчинилися і я побачив Інгу. Поруч із нею нікого. Обличчя її було схвильованим, а голос здивованим, коли почула, що їй привезли піцу.

— Це від вашого друга, щоб ви не зголодніли.

— А де він сам? — майже викрикнула Інга.

— Він просив, щоб я особисто розклав вам усе це на столі і поклав до холодильника.

Її обличчя спочатку знову висловило подив, а потім — я це бачив — на ньому промайнула згадка про те, що усе потрібно робити точно так. Можливо, навіть вона згадала про той недоречний головний біль і свою нестриманість, за які тепер розплачується. Вона зачинила за ним двері і провела до кімнати. Хлопець розклав на столі піцу і пішов за Інгою на кухню. Я зрозумів задум Стенлі, якщо, звісно, це не було підлаштовано. Але яким чином?

Ні, це не скидалося на театр. Інга була собою. Хлопець теж поводився природно і у квартирі більше нікого не було — усе це й фіксувала камера. Двері зачинилися і зображення вимкнулося. Перед цим Інга намагалася розпитати його, де я і що це означає, але підліток тільки розводив руками.

Я продивився фрагмент ще кілька разів, отримуючи від Стенлі пояснення. Це було вигадано дотепно.

— Зауваж, — дивлячись в очі, промовив Стенлі, — при бажанні я міг би у коробку з піцою підкласти вибухівку. І тоді залишився б тільки один двійник Емісара. Це повертаючись до твого питання, можна мені вірити чи ні.

Дочекатися години, коли за сотню миль звідси увімкнуть ще один телефон, виявилося важко. Десь далеко, я не знав де, ще одна людина зараз складе два телефони докупи і я телефонуватиму саме туди, на один з них. Другий апарат з’єднається з Інгою. Розмова у такий спосіб відкидала можливість відстеження нас із Стенлі по мережах мобільного зв’язку. А щоб не наражати на небезпеку і ту людину, Стенлі відвів мені лише чотири хвилини. Ще один мобільний телефон був у коробці з піцою, і я сподівався, що Інга його знайшла. Тоді нашої розмови взагалі ніхто не почує.

Добряче холодило під грудьми, коли, глянувши на годинник, я натис кнопку виклику. Там почулися гудки, клацнуло і нарешті вона відповіла.

— Привіт, сонце… — здавалося, я промовляю це чужим голосом, але така форма звертання мала свідчити, що це дійсно я.

— Господи, де ти пропав?! Що це означає?? Я третій день місця собі не знаходжу і не знаю, що робити! — Інга наїхала по повній, але почувши моє мовчання, вчасно виправилася і промовила вже інакшим тоном: — Привіт, любий. Пробач.

Така відповідь також мала означати, що це дійсно вона.

— Як твоє здоров’я? — увесь холонучи, запитав я.

— Здоров’я нормально, — відповіла Інга. Саме ці два слова мали засвідчити, що у неї нічого не сталося і вона у безпеці. — А ти як?

— Так собі. Похвалитися не можу, — у мене відлягло від серця від усвідомлення, що принаймні її не тримають у заручниках.

— Що сталося? — голос її здригнувся.

— Послухай мене, Інго. Я не можу говорити довго. І телефонувати найближчим часом також не зможу. Не перебивай!!! Твої жіночі проблеми дійсно внесли корективи. Ти розумієш мене?

— Так… — тихо і розпачливо промовила вона. Цей не притаманний для неї розпач наче ножем різонув по моєму серцю, яке хоч і було не таким як у всіх, проте добре вміло сприймати і боліти.

— Але тепер уже нічого не вдієш. Будемо викручуватися. Сиди там, живи як живеш. Гроші у тебе є. Чекай.

— Скільки?

— Я не знаю. Повір, не знаю.

— Що сталося? Ти не можеш говорити?

— Можу, але це не телефонна розмова.

— А коли ти з’явишся?

— Не знаю. Тобі потрібно чекати.

— А де…

— Інго! — перебив я. — Усе, що я тобі міг сказати, я вже сказав. Розумієш? Я не винен, що так сталося. Хіба тим, що не наплював тоді на твої капризи. Усе було б інакше, а так…

Вона мовчала. Я глянув на годинник. Здавалося, сказав кілька слів, а час уже закінчувався.

— Інго, у мене немає ані хвилини. Слухай уважно. Я не покинув тебе. Запам’ятай це. Я тебе не покинув! І не зроблю цього. Просто чекай. Ти чуєш мене?

— Чую, — відповіла вона.

— Ти віриш мені?

У трубці було мовчання.

Стенлі потягся пальцем до кнопки, але я перехопив його руку.

— Скажи, Інго! У мене час закінчується! Скажи, мені це потрібно!

— Хочу вірити…

— Бережи себе.

— Удачі тобі.

Друга рука Стенлі перехопила мій зап’ясток і два пальці стиснули якусь точку, що струм пробив аж до ліктя і вона заніміла. Одразу ж вимкнувся телефон.

— Постраждати за чоловічі проблеми ще більш прикро, аніж за жіночі, — безбарвно промовив його голос. Витягши з телефона чіп, він знищив його, а виходячи з кімнати, кинув мені: — Це зараз перейде.

Я лише провів його очима, розминаючи щойно майже зовсім нечутливу руку, у якій поступово починали бігати «мурашки».

Перехід Гнилого моря мав забрати багато сил. Під палючим сонцем у соленій воді по пояс. Вода, що не охолоджує тіло і не вгамовує спраги… А там, звідки він забрав цю жінку, вода холодна, захищена від сонячного жару зеленим листям, що схиляється над поверхнею. Коли Тубілай побачив уперше цю воду, то, здавалося, вже наперед знав, що вона така. Річка тече, сюркоче…

І він знову стулив повіки. Ільмір, цей пес, що любить гроші, не спатиме. А йому потрібні сили, аби перенести її, котра виросла на берегах цієї тихої річки. Уявилося, як Марія скидає одяг і заходить у воду. Він знав, що не можна так багато думати про невірну. Але ж це не для себе. Тому й дарує сили всемогутній Аллах, щоб виконати місію, покладену на нього повелителем. В останню мить, коли його свідомість прощалася з Всевишнім, дівчина, котра заходила у воду, обернулася. Він не просив цього, але вона обернулася, наче прощаючись. Так, ніби він мав заснути назавжди.

Несамовитий крик Марії розтулив його повіки, і рука його злетіла догори, вихоплюючи вірну зброю, відбиваючи удар, а наступним рухом Тубілай уже зрізав з ніг татарина, який тільки-но встиг підняти шаблю удруге.

Вони накинулися, наче зграя диких псів — боязко і водночас завзято, і закрутилося… А підлий Ільмір, який прокляв тепер усе на світі, ще з двома смикнувся до Марії. Її вже перекидали через сідло, і Тубілай краєм ока побачив, як ще один, у дорожчому вбранні, підхопив повіддя коня і крикнув щось тим, котрі залишалися. Це був наказ привезти його голову.

Вони зупинилися перевести подих. Троє проти одного. Двоє вже корчилися на землі у передсмертних муках, а Тубілай тримав у другій руці шаблю одного з них. Він знав, що сили нерівні і бачив, як вони бояться — чи то бути порубаними несамовитим агою, чи повернутися, не виконавши наказу. Кожен із них намагався зберегти безпечну відстань до грізного ворога, пробуючи підкрастися зі спини, але Тубілай умів триматися обличчям до усіх одразу, хоч скільки б їх було. Ятаган розсік повітря, лякаючи найближчого, щоб одразу вразити іншого, того, який підскочить зі спини. Усе станеться так або схоже. Напевно яничар-ага знав лише одне — останній з ногайців не мусить впасти мертвим одразу, щоб тіло його якийсь час ще могло відчувати муки, а язик говорити.