Емісар

— Ось такі пироги, друже, — мовив Стенлі, закладаючи ногу на ногу. — Тепер хтось із вас зайвий. Отримавши Інгу, росіяни не можуть скористатися нею як Емісаром доти, доки знають, що ти живий і протилежна сторона може пред’явити тебе як другого Емісара. Тепер ти розумієш, що її життя прямо залежить від того, наскільки надійно ми зуміємо заховатись.

— І які ж ваші плани? — не витримав я.

Він знову їдко посміхнувся:

— Не можу. Сам розумієш. Надто багато тих, хто готовий вдатися до негуманних методів, аби розв’язати тобі язика. Проте є дещо схожа тема — наші плани. Не зовсім те саме, але зачепити її можемо, якщо ти погоджуєшся.

У нього була манера висловлювати думки настільки детально, що аж нудь брала, проте він був правий. Це не зовсім одне й те саме. Але куди я мав подітися?

— Дійсно, куди тобі подітися? — згодився Стенлі. — Ти, звісно, не полонений. Та яке там… от зараз влупиш мене стільцем і підеш на усі чотири боки. Тільки ж далеко не зайдеш, гадаю, у цьому ти переконався. Та й ризикуватимеш за таких розкладів не лише собою, а й Інгою. Не заперечую, моє життя також ускладниться у цьому разі, але не настільки. У мене ще будуть варіанти, в яких тебе немає. Не буду приховувати — вони не настільки привабливі, але на біду згодяться. То ж я веду до того, що наша співпраця є взаємовигідною. Ти згоден?

— Хто зна… — я спромігся лише знизати плечима. — Де гарантії, що ви мене не використаєте? Так, ви мене врятували, як і Марк свого часу. Але звідки я можу знати з якою метою? А у світлі того, про що ви розповіли, цілком вірогідним є те, що я відіграю роль, ви отримаєте своє, а далі кинете мене отим усім хижакам зі спецслужб. Знову ж таки Інга? І вам також не потрібен другий Емісар! І ви зацікавлені прибрати Інгу за умови, що маєте мене! Або, навпаки, ліквідувати мене, якщо раптом Інга опиниться у ваших руках.

— Я розумію тебе, — зітхнув Стенлі. — Але ж і я змушений лише сподіватися, що не отримаю від тебе удару в спину. Бачиш, нас лише двоє. А якщо ми дійдемо згоди і діятимемо разом, то будь-які самостійні дії з твого боку, не узгоджені зі мною, теж можуть виявитися для мене таким ударом. Що ж мені робити? Я дійсно не можу надати тобі аргументів, аби переконати. Я дійсно не зможу реально контролювати кожен твій крок. Нам обом залишається лише вірити. І діяти за принципом, що з двох зол обирають менше. Я розумію, що приємніше сидіти вдома на канапі з якоюсь красунею і не знати ніякого Емісара. Але у разі, якщо це неможливо, краще вже бути зі старим Стенлі, аніж з котроюсь із сторін, названих мною. Тим паче, досвід спілкування з ними у тебе вже є. Вирішувати тобі.

— Гаразд, — промовив я, не знаходячи протидії його логіці. — Але перед тим як вирішити, давайте все-таки про наші плани.

— А це і є наші плани, — в тон мені відповів Стенлі. — Жити тут тихо й непомітно, поки супротивники самі не нададуть нам можливості викрутитися з цієї ситуації. А це трапиться обов’язково.

— Не надто конкретно, — пошкодував я. — Тоді уточню сам: мене цікавить Інга. Що буде з нею?

Він думав якусь хвилину, а потім промовив:

— Обіцяю тобі, коли ми вестимемо переговори з ними, її звільнення обов’язково буде серед наших вимог. Я не можу відкрити тобі деяких розкладів, але на той час вони значною мірою від нас залежатимуть, тому домовленість буде досягнута. А виконання своїх обов’язків нашою стороною буде неможливим без твоєї доброї волі, що автоматично зобов’язує мене врахувати твої вимоги, тим паче такі несуттєві.

— Гарно усе виходить, — я похитав головою. — Але запам’ятайте: я не ворухну пальцем, якщо не буду впевненим у безпеці Інги. І ви мене не примусите.

Цього разу Стенлі думав ще довше, але нарешті сказав:

— Гаразд. Подумаю над цим. Як надати тобі докази, що з нею усе гаразд. Отже, ми разом?

Я дивився йому у вічі і розумів, що цей двобій старий виграв. Автоматично я ставав його заручником. Якщо скажу зараз: «побачимо, дивлячись чого ви забагнете», він відповість щось на зразок: «Тоді я не зможу нічого зробити для Інги». Ось на який гачок я щойно зачепився. А може зачепився ще раніше, на нашій, українській території, зустрівшись із нею. Цікаво, що робила б у подібній ситуації Інга? Покинула б мене? Хтозна. А що як Інга взагалі є складовою частиною механізму, запущеного навколо мене, аби з максимальною вигодою використати мій нестандартний організм? Гарна жінка — прекрасний інструмент у таких випадках. Інга ж не просто гарна…

Цього знати я не міг. Можливо, вона якраз та людина, яка занапастить мене. Але не було найменшого бажання шукати якихось зачіпок, щоб зі спокійною душею зробити це самому.

— Поки що разом, — відповів я, витримавши цей погляд. — А далі залежить, чи виконаєте ви свою обіцянку.

Той, хто сидить у норі

Стенлі пропав майже на два дні. Спочатку я не знаходив собі місця, переймаючись невідомістю, потім — жагою дії. Але що я міг? Лише сидіти й напружувати розум. Безперечно, старий мав своє лігво чи там базу, хоч як назви, свою стаціонарну, про яку я не мав знати. А ще я все-таки не вірив, що він сам-один. Ця квартира, схоже, була тимчасовим пристанищем, можливо, призначена спеціально для мене. Тому навряд чи тут була перспектива знайти щось цікаве. А от наразитися на несподіванку — це як два пальці…

Ким він був? Упевненість, з якою діяв у таких ситуаціях і говорив про подібні речі, свідчила, що старий мав неабиякий досвід роботи саме у цій сфері. Тож, імовірно, житло було обладнане спеціальною апаратурою, здатною розповісти йому про те, чим я тут займаюся за його відсутності. Я мав можливість залишати стіни будинку, мені дали навіть телефон, щоправда, разом з ним і купу застережень. Але ж я міг не послухати його. Тож старий мусив мати якусь страховку на цей випадок. Або за квартирою стежать його люди, можливо, вони ж і прослуховують телефон. Або це робиться знову ж таки за допомогою відповідної апаратури. І тоді, цілком імовірно, Стенлі нікуди не поїхав, а сидить у будинку навпроти, спостерігає за двором і вікнами і слухає, а може й бачить по відео, що я тут роблю. Чого ж він чекає? Або кого? Хто може прийти по мене?

У такі моменти я почувався одночасно звіром у норі, яку нічого не варто при потребі розкопати, і рибкою, зачепленою на гачок і пущеною у водойму з великими та зубастими щуками. Яке з моїх припущень правдиве?

Вирішивши, що навіть якщо старий стежить за мною, моя поведінка не має виглядати неприродною, я обшукав-таки квартиру і не знайшов нічого. Взагалі нічого цікавого. Двері відчинялися без проблем і я навіть привітався і перекинувся кількома словами із сусідкою Стенлі, яку попередили, що я його далекий родич і приїхав з Росії. Схоже, це місце було надійне і «не засвічене».

Увесь цей час я думав. Усе-таки найвірогіднішим мені здавався варіант, що Стенлі і є отим Івановим. Тому й шукає собі іншого Емісара замість справжнього, який, заховавшись, сидить зараз у такій самій норі й гадає, що робити. Боїться, ще б пак… А старий проробляє безпрограшний варіант, як вирвати гроші, не потрапивши у пастку. Ні до чого конкретного ці думки не приводили, хіба що, порівнюючи свої попередні пригоди з розповіддю Стенлі, я знаходив нові докази на її користь. Схоже, усе відповідало дійсності. Згадався навіть випадок, що стався зі мною ще до появи отих двох у кафе «Артист».

Тоді я несподівано захворів. Просто почувався погано, не розуміючи причини. У районній лікарні ніхто не сказав мені чогось розумного, вважали, що скарги мої доволі дивні й розводили руками. І саме тоді, як мою голову вантажили тривожні думки про те, куди б звернутися, на майданчику біля кабаку зупинилася машина, пасажири якої вирішили випити пива. Вони так голосно дискутували за допомогою наукових термінів, що привернули мою увагу. Виявилося, що це лікарі, науковці і поверталися вони з Польщі, де проходив якийсь симпозіум. І коли вони вже готові були побитися за свої переконання, я наважився підлізти з підносом за рахунок закладу і своїми проблемами. Вони слухали з цікавістю, а тоді запропонували приїхати. У Києві отой, що звався Петром Федоровичем, прислав машину за мною на вокзал, і за півгодини я опинився у зовсім непоказному будиночку, де був цілковитий бардак. Сам фахівець пояснив, що це приміщення вдалося вибити для лабораторії і він зараз якраз переїжджає. Та все ж мене обстежували прямо там, беручи в основному аналізи, а на УЗО і ще щось довелося їхати до якогось приватного центру. В результаті я отримав від свого несподіваного знайомого діагноз якоїсь паразитарної хвороби і кілька загорнутих у папірець порошків, від яких дійсно за два дні усе минуло. Випадок забувся і згадався лише тепер в іншому ракурсі.