Емісар

Він нічого не помітив. Знімки мої проявляли хвилин з двадцять, а тоді, отримавши їх, я сів у нову чергу — до лікаря, який мав давати по них висновки. Я натяг рукав куртки більше на кисть, аби той не побачив бинт — він же не знав, з якого приводу я звертаюся. Серце моє колотилося, я хвилювався. Інга, яка весь час була поруч, увійшла до кабінету разом зі мною.

Рентгенолог, який сидів тут, кивнувши на наше вітання, одразу поставив знімки на екран, що світився матовим світлом, примружив очі і почав писати на папірці, який ми мали з собою.

— Пробачте, — промовила до нього Інга. — Як там, ви нам скажете?

— Перелому не бачу, — відповів той, — а решта — йдете до травматолога і він вам усе…

— Лікарю… — почала воркотіти до нього Інга. — А ви нам також поясніть, ми дуже переживаємо… Покажіть нам на знімку, чи там усе гаразд… — вона схилилася поруч із ним до столу і підсунула десятидоларову купюру під екран, — ми вас просимо…

— А що ж мене просити, — розвів руками той. — Кістки на нозі цілі — ось, бачите? — Він водив ручкою, окреслюючи контури кісток на знімку, і розповідав нам.

Цю штуку я побачив одразу. І моє «праве» серце тьохнуло так, що мав би почути і лікар. Усі лінії, що окреслювали кістки, були якимись м’якими, неяскравими. Воно ж було яскраво-білим, тобто прозорим. Щось маленьке, близько сантиметра, нагадувало букву «П» ще з якимись загогулинами. Щось схоже було і на іншому знімку, проте мало дещо інакшу форму.

— А оце що таке? — тамуючи хвилювання, запитав я, недбало тицьнувши пальцем у фігуру.

— А це треба було вище штани підтягати. Є застібка внизу? — він зиркнув на спортивні брюки, у яких я був вдягнутий, і продовжував писати. — От вона й потрапила, очевидно, у поле знімка і наклалася. У нозі людини, принаймні, таких утворів немає.

Інга подивилася на мене, а я заперечливо похитав головою. Ніякої застібки там бути не могло, тим паче, штани я підтягав аж до колін.

— А чого воно інший колір має? — запитав я.

— Не колір, а інтенсивність тіні, — сказав рентгенолог. — Метал. Він не пропускає променів, тому й дає таку інтенсивну тінь. На плівці начебто біле, а насправді чорне. Це ж негатив. Стоп… а чого у вас нога на знімку, як тут у направленні написано рука?

— А ми руку лише трохи подряпали, — вступила знову Інга. — І лікар казав, що її знімка не потрібно. Напевно, думав одне, а написав інше…

Ми мовчали цілу дорогу додому. Воно було там. Оте, що давало змогу їм вичисляти мене, не загубити мій слід будь-коли. Було від чого замислитися. Ніякого металу на моїй нозі чи на штанах бути не могло. Отже, ця зараза у вигляді букви «П» знаходилася у тілі і вживили мені її, так виходило, за півроку до від’їзду зі Штатів. І вже тоді моя доля була вирішена. Вже тоді було відомо, що одного прекрасного дня у кафе «Артист», якого тоді взагалі ще не існувало, з’являться люди, котрі візьмуть мене за горлянку. От тільки навіщо? Яка їхня мета?

Я губився у здогадках аж до того моменту, поки ми знову не опинилися удвох у ванній. І тоді усі ці здогадки відсунулися на другий план. Ні, звісно, не від привабливості цієї надто розумної, як на мене жінки, хоч на ній знову була лише сорочка. Від кількох слів, що вона промовила.

— Цього треба позбутися, — упевнено сказала Інга, дивлячись мені в очі.

Екстрим у ванній

Я стояв, спираючись коліном на стільчик і мацав свою гомілку там, де був рубець, що залишився після восьмирічного перебування у Штатах. Судячи з того знімка, ця штука з рогами і кутами мала б мене колоти і промацуватися крізь шкіру, але нічого такого не було.

— Облиш цю справу, — ще раз попросила Інга. — Послухай мене.

— І не надійся, — пробурмотів я. — Не той випадок.

Я намацував якесь ущільнення за ходом рубця, але болю від цього не відчував.

— Давай, — наполягала вона. — Ідемо ще раз або завтра. Ніхто нічого не запідозрить. У тебе ж рука замотана. Ми йому заплатимо добре, цьому лікарю. Він мовчатиме.

— Ти говориш таку дурницю, що аж слухати нудно, — не витримав я. — Ти мовчатимеш, коли тобі ніж до горла приставлять? Або замочать когось поруч з тобою і скажуть, що ти наступна?

Вона не відповіла. Я відсунув стільчик і перейшовся по кімнаті. Такий варіант відпадав на усі сто. Але витягти цю штуку і дременути у зручний момент — було моїм єдиним шансом і хапатися за нього належало вже, не гаячи жодної хвилини. Тим паче, нога після такої процедури ще мала загоїтися. Я знову дивився на знімки, які ми прихопили з собою, і напружено думав. Лише тепер мені стало зрозуміло, навіщо знімків два. Усе, що виловлювали рентгенівські промені з моєї ноги, накладалося одне на одне і було наче в єдиній площині, хоч нога, звісно, мала відповідну товщину. Другий же знімок, зроблений під кутом дев’яносто градусів до першого, давав якесь уявлення, на якій глибині розташовуються ті чи інші структури. І виходило так, що ота П-подібна штука була на глибині якихось півтора сантиметра від поверхні шкіри. Здавалося — чиркни раз і вона вискочить сама. Але я відчував, що халяви тут не буде.

Інга заперечувала категорично. Ми битих дві години сичали одне до одного у ванній і тут вже мені було не до її форм. Мене самого били дрижаки від думки про виконання цієї операції самотужки, але іншого виходу я не бачив.

І останню годину наші голови вже працювали в одному напрямі. Довелося згадати усе, що знали з медицини, а такі знання виявилися більш ніж скромними. Я взагалі знав одне — усе має бути стерильним. Та чим далі ішли приготування, тим більше витримка зраджувала мою залізну леді. Від думки, що їй доведеться прикласти до цього руки, обличчя Інги ставало все більш похмурим і незадоволеним, а іноді на ньому взагалі читалася безвихідь.

Іти до аптеки я також їй заборонив, розуміючи, що справжній ризик — він не тут, у моїй нещасній нозі, а там — навколо цього готелю. Ніхто ще не вмер від рани на кілька сантиметрів посередині литки. А от якщо нас викриють… А можливо, дехто вже поцікавився, що ж насправді ми робили у міській поліклініці і що підставляли під рентгенівський апарат. Доводилося лише заспокоювати себе тим, що, напевно, вони не настільки пильні. Вочевидь, почуваються спокійно, ловлячи якимось своїм апаратом хвилі від моєї ноги і розуміючи, що ми нікуди не поділися. Нехай так. Якщо вдасться, то їхати вам, хлопці, кудись далеко, за поїздом, у який я, дасть Бог, закину цю гидоту за кілька днів. От тільки що ми робитимемо, якщо там нічого не знайдеться?

— Ніхто ще не вмер від маленької ранки на нозі, — упевнено, вже вголос сказав я.

Інга стояла бліда, мов крейда. Лезо для гоління вже півгодини лежало у спирті, а ногу я сам у буквальному розумінні вимив шнапсом, оскільки він на цілих десять градусів був міцнішим за горілку. А моя «лікарка» тяжко відпочивала після складної маніпуляції введення новокаїну у мою ногу. Про це ми також знали. Зараз мені мало стати не боляче. Я перегнувся і помацав шкіру навколо рубця голкою. Майже дерево — Інга ввела туди цілих два кубики.

— Давай, — попросив я. — Не тягни кота за хвіст. Швидше почнемо — швидше закінчимо. Отак посередині, як іде шрам, сантиметрів на три. Не могли ж вони його хтозна-куди запхнути. Ну! Розтягуватимеш інше задоволення…

Мені було шкода її, але сам це зробити я не зміг би попри всяке бажання. Я нагнувся до спинки стільчика і стиснув зуби. Біль від руху леза по шкірі примусив глибоко вдихнути.

— Вколи ще, — попросив я, — той, в Америці явно більше вводив. Давай.

— О, б-блін… кров біжить.

— Не звертай уваги, — сказав я. — Нехай біжить. Коли прямо туди і побільше.

— Руки тремтять…

Тремтів її голос, не тільки руки. А я зціпив зуби, відчуваючи, як стає гаряче. Якщо ми впадемо обоє, що буде далі? Тільки тепер я звернув увагу на склянку зі шнапсом, якого я так і не хильнув для сміливості. Думав, що краще бути зовсім тверезим. Біль у нозі ставав дедалі нестерпнішим. Пекло так, що годі збожеволіти. Я випив майже до дна і запитав: