Емісар

Мало хто на Січі володів таким ударом. Проте ноги Тубілая відірвалися від землі, згинаючись у колінах, і важка козацька шаблюка просвистіла якраз по самих підошвах кривоносих чобіт. А наступної миті ятаган уже простромлював Підкову, який майже лежав на землі. Козацька шабля зробила цей рух, здавалося, сама, адже сотник уже не встигав ані очима, ані думками за зброєю ворога, і гостре криве лезо, різонувши руку біля плеча, увійшло в землю. І одразу був Андруш на ногах. Тільки не квапився ворог його добивати, а розпочав знову, наче й нічого не сталося, так, ніби відчував, як німіє поранена рука невірного, як разом із кров’ю витікають через рану його сили.

Гра з багатьма невідомими

Пити каву у ванній за ці два дні увійшло в звичку. Ми не уявляли, чи можуть нас прослуховувати. Здавалося, що ні. Адже ніхто не міг знати наперед, у якому готелі і яку саме кімнату ми знімемо.

На нас самих також не було нічого зайвого. Інга навіть знімала свої прикраси, ми залишали годинники і, звісно, телефони у кімнаті, а самі відкривали воду і говорили майже пошепки. Не знаю, чи повірила мені Інга, але усі її думки та припущення тепер були виваженими та серйозними, та тільки результату поки що не приносили.

Машину обіцяли зробити за кілька днів і нам однаково доводилось чекати. Тим паче, це повністю вкладалося у поставлене мені завдання. Майже весь час ми проводили у готелі, адже вештатися по вулицях здавалося не зовсім приємним. Не знаю, що конкретно відчувала Інга, а я підсвідомо не раз вбирав голову у плечі, оглядаючись на високі будинки доволі вузьких вулиць, балкони та лоджії. Вона бачила це і тоді брала мене попід руку, легко стискаючи своїми пальцями мій лікоть. А взагалі вона молодець, жодного разу не озирнулась, адже їй особливо не здалося б цього робити — вона ж не мала нічого знати. Я — інша річ. Не надто досвідчений шпигун, який відчуває за собою хвіст. У тому ж, що він є, я не сумнівався жодної секунди.

Ми увійшли до свого номера і я одразу прочинив двері ванної рівно на стільки, що пролізли пальці долоні. Найтонша волосінь перетинала їхню траєкторію на висоті кількох сантиметрів від підлоги. Вона залишалася натягнутою, і тоді я відчинив двері. Рука моя навіть не відчула опору, з яким увірвалася волосінь. Це свідчило про те, що до ванної за нашої відсутності ніхто не заходив. Схожу «засідку» я влаштовував щоразу і біля вхідних дверей, а весь моток завжди був у моїй кишені. Якби хто зайшов і увірвав її, а потім навіть би й помітив це, то не зміг би усе відновити, бо не мав такої ж. А за півгодини Інга у самій сорочці увійшла туди. Тема, яку ми зачепили у кафе, була доволі цікавою. Я зварив дві чашки кави і сів навпроти неї.

— А ти упевнений, що тебе ніхто не побачив тоді? — продовжила вона.

— А як?! Уяви: цілковита темрява, відкрите місце, поле… І я йду всю ніч, міняю напрямок… Виходжу до глухого села, ховаюся за автобусною зупинкою, потім сідаю і їду… Потім пересідаю… Я за ці дні кілька разів опинявся на самоті у таких місцях, що бачив точно — нікого!

— А телефон? Вони могли якийсь пристрій поставити, що випромінює хвилі, щось типу такого…

— Ні, — хитав я головою. — Усе полишав! Потім телефон новий купив і годинник. Усе залишив! Сумку перетрусив, одяг передивився. Я ж розумів уже, з ким маю справу. Ні. Не можу уявити, як вони мене знову вирахували. Країна ж така велика!

— Не вирахували, — заперечила Інга. — Вони тебе й не губили. А нагадали про себе у той момент, коли ти заспокоївся. Коли оті пенсіонери поруч опинилися. Вони тебе весь час контролювали.

— Як? Яким чином?!

— Щось має бути на тобі. Або… у тобі… — задумливо промовила вона.

— Знаєш, скільки разів за той час я до туалету сходив?

Вона пропустила це моє зауваження і запитала:

— А зуби ти коли востаннє лікував?

— Ще перед Штатами. Купа років минуло. У мене нормальні зуби. А в Штатах уже перед від’їздом я тільки вирвав один. Я все бачив, розумієш? Він лише поліз щипцями і витяг зуб. Більше нічого! Навіть якщо якась така зараза і може вмонтовуватися у зуб з пломбою, то це вже купа років. Там же ж мусить бути якесь джерело живлення. Воно б давно вичерпало свій ресурс.

— Не знаю. Щось має бути, — твердила Інга. — А операції ти мав? Є на тобі якісь шрами?

— Ось, ще у дитинстві, — показав я один. — Сам загоївся. Дротом… А це зашивали у Штатах.

— Скільки років тому?

— За півроку приблизно до від’їзду, — згадував я. — Якийсь поляк-придурок ніс коробку з ножами для газонокосарки і зачепив мене — я стояв і прикурював.

— А потім? — запитала Інга.

— Купа вибачень, перев’язки за його рахунок. Поляк був з тих, хто давно вже вкорінився. Заплатив мені компенсацію тисячу доларів. Дуже переживав.

— А з ногою що робили? — не вгавала вона.

— Що ж, зашили.

— І ти лежав на животі, — припустила Інга, розглядаючи мій шрам на литці. — І не бачив, що там тобі роблять.

— Не бачив, — погодився я.

Більше жодного рубця я не мав.

— Воно мусить бути там, — безапеляційно заявила Інга. — Якщо, звісно, ти нічого не наблудив, коли втікав. Може біг, не розбираючи дороги і не дуже бачив, хто там за тобою стежить.

— Якби я бігав, не розбираючи дороги, — буркнув я, — ти б вже давно була байкершею і їздила на мотоциклі. А так завтра сядеш на свою «Ауді».

— Ну, гаразд, беру свої слова назад, — здалася вона. — Тоді залишається тільки твоя нога.

— І що?

— Треба її перевірити.

На цю заявочку я зміг лише розпачливо похитати головою, адже реальної можливості зробити це, принаймні без ризику, не бачив. Думки почали «зашиватися».

Я більше не мав підстав вважати її абсолютно досконалою жінкою. Ще б пак — усі нутрощі навиворіт. Яка тут досконалість? Може воно й було на краще, тому що останніх кілька хвилин я вже не сприймав її роздумів про ситуацію, а думав лише про одну річ. Зараз, коли ми вийдемо до кімнати, я підійду до неї і… попрошу. Просто попрошу те, чого дуже хочу. Зранку вона мені не відмовила.

Але Інга випередила мене і план її виявився настільки простим і геніальним, що я одразу забув про грішні думки і пішов збиратися. Ми вийшли на майданчик за готелем, де стояла моя ще нова «Нива-Шевроле», гроза дніпропетровських байкерів, з понівеченим задом. Я витяг монтировку, ту саму, і почав відчиняти задню дверку багажного відділення, оскільки натисканням кнопки вона тепер не відкривалася. Монтировкою, як виявилося, також. Через салон ми якось дісталися до багажного відділення і я витяг молоток. Машина стояла за готелем і сюди виходили вікна сусідніх будинків. Якщо за нами хтось стежив, то мав би зараз усе добре бачити.

Я загнав монтировку за край задньої дверки і почав бити по ній молотком, намагаючись зірвати замок. Пробував і так і сяк. А потім… Молоток зіскочив і поцілив мені у руку, яка тримала монтировку. Міцний вираз чути було далеко — без сумнівів. А потім я схопився за руку і присів. Інга навіть взялася за голову. А я притис руку до живота і так сидів на карачках, поки вона просила мене показати, що сталося. Потім Інга полізла до аптечки і забинтувала мені руку. З боку усе це мало б виглядати природно, принаймні здалека. А поруч з нами нікого не було.

Травматолог у місцевій поліклініці навіть не просив розмотати руку — запитав лише, чи немає там рани і відправив на рентген. От що таке жінка з головою, в якій щось є. На рентгені, відсидівши чергу, я потрапив у кабінет з затемненими вікнами і лаборант в окулярах дбайливо вклав мою руку на касету з плівкою, навів аппарат, а сам вийшов за важкі двері, які зачинив наглухо. Я миттю забрав свою руку і поставив на касету ногу, намагаючись потрапити якраз тим місцем, де був шрам. В апараті загуділо, клацнуло і я миттєво всівся у тому ж положенні в яке мене посадили. Він увійшов знову, поміняв касету і тепер вже мою руку встановив боком. Я зрозумів — знімок робився з іншої проекції. Двері зачинилися. Поставити ногу у профіль виявилося набагато важче, але я якось упорався, апарат загудів знову.