Викрадач ангелів

— Дивовижно, синку! У мене просто немає слів! Так і мають звучати недільні дзвони! Але, Боже мій правий, як же ти з ними впорався? — Франс гучно засміявся.

Фабіан зашарівся і збентежено всміхнувся, але не здатен був видушити з себе бодай слово. Батьки не зводили з нього очей.

— Хто там тобі допомагав, Фабіане? — лагідно спитала мати.

Фабіан намацав пальцями перила й опустив погляд. Як же йому викрутитися? Він не міг зізнатися, що дзвонити йому допомагав ангел. Вони б сприйняли його за пустобреха та й усе, або взяли на глузи й розгнівалися. Фабіан не мав звички брехати батькам, у кожнім разі брехав не більше, ніж інші хлопці. Просто батьки завжди допоминалися розумного пояснення, а зараз пояснити щось було абсолютно неможливо. Ну аж ніяк неможливо — ані пояснити, ані замовчати Фелікса. Фабіан у відчаї зиркнув у сходову вікнину, що була зовсім поруч. Раптом мимо нього пролетів чималий лелека — під самісіньким його носом. Хлопець дуже виразно побачив, як той йому підморгнув, а тоді залопотів крилами й заходився описувати кола навкруг вежі.

— Я стрів незнайомця, який виглядав після бурі лелек, — зірвалося йому з язика. — Він допоміг мені підняти важкі двері. А потім допоміг дзвонити в дзвони. І тоді я не став будити Птахоспіва.

— Он як, — мовила мати. — Молодець. А який же він із себе?

— У нього рудий, як і в мене, чуб, — швиденько відповів Фабіан, оскільки подумав, що краще триматися якомога ближче до правди. — Вбраний у все біле. А ще він дуже сильний.

Поки що Фабіан не сказав жодного слова неправди. Про крила, які мав той незнайомець, він і не збирався розповідати. Те, що батьки сприйняли незнайомця за дорослого чоловіка — то їхня справа. Принаймні, Фабіан їм такого не казав.

— А як звати твого помічника? — спитав Франс.

Лишенько! Що ж тепер відповісти?

— Е… Гм… Пан Фікс! — затинаючись, відповів Фабіан, бо так розгубився, що нічого ліпшого йому не спало на думку.

— Я мушу подякувати йому за допомогу. І за прекрасне звучання! — схвильовано сказав Франс, готовий піднятися сходами нагору.

— Ні! — скрикнув Фабіан.

Батьки здивовано глянули на нього.

— Він… пішов. Десь подався. У нього якась домовленість.

Тьху. Зараз йому все-таки довелося збрехати.

— Пан Фікс? — Франс наморщив чоло. — Хіба в нашому місті є хтось із таким прізвищем?

— Та він… у когось гостює, — залепетав Фабіан. — Але я не пам’ятаю в кого.

— Згодом ми йому неодмінно подякуємо, — сказала Віта. — Про що ти задумався, Фабіане?

Фабіан зірвався з місця й щодуху помчав сходами вниз.

— Я його пошукаю, — крикнув він батькам. — Побачимося ополудні.

— Ти ж навіть не поснідав, — гукнула вслід йому Віта.

Проте він уже був далеко, й ті слова його не наздогнали.

Фабіан вийшов надвір через бокові двері. Ні з ким у церкві йому не хотілося зіткнутися лоб у лоб. Зараз він не мав ані хвильки часу на всілякі розпитування та пояснення. Треба було знайти стернові пера, і то якомога швидше. Однак надворі він зупинився й поринув у роздуми.

«Ану, що воно виходить. Лиховісна думка влучила в нього тоді, коли він летів над західною вежею, і пера тут же впали додолу. Тож найімовірніше, що вони лежать десь неподалік церкви», — промимрив він собі під ніс.

Фабіан почав обходити церкву зі сходу, пильно приглядаючись до землі. Як тільки він дістався до північного боку, йому довелося трохи випростати спину. Зненацька майже перед його носом розчинилися двері, й із них вийшло троє чоловіків. Фабіан причаївся за колоною критої галереї. Він гаразд і сам не знав навіщо, — просто йому не хотілося, щоб його помітили. Обережно визирнувши з-за сховку, аби побачити, хто то був, хлопець упізнав довготелесого чоловіка з церкви та блідолицього бурґомістрового секретаря. Третього Фабіан напевно ніколи раніше не бачив, інакше він би його впізнав. То був кремезної статури чоловік у крислатому білому ковбойському капелюсі, дорогих темних окулярах і в блискучому костюмі з чорного оксамиту. Взутий він був у білі, ковані сріблом ковбойські чоботи. З рота в нього стриміла довга сигара, яка, здавалось, була частиною його фізіономії. Попри чудернацький убір у тому типові було щось педантичне й елегантне. Звідки він прибув? Чоловік настільки відрізнявся від мешканців цього красивого містечка, що якби жив тут віддавна, то непоміченим не лишився б. Цікаво, чого його не було з тими двома в церкві?

Незнайомець вийняв сигару з рота і звільна випустив дим у обличчя двом іншим. Ті, на диво, не закашлялися, а мовби заходилися жадібно втягувати той дим у себе й дурнувато посміхалися.

— Гаразд, — сказав чоловік. — Отже, все має бути в ажурі. — Він говорив, розтягуючи слова. — Сподіваюсь, ви зможете підготувати ті контракти якомога швидше. Все мусить бути так, щоб комар носа не підточив. Ви повинні донести новину до загалу, вернутися назад і допомогти бурґомістрові скласти текст. І пам’ятайте: все має скінчитися ще до дня літнього сонцевороту.

Ті двоє, мов сновиди, ледь кивнули головами, й посмішки в них стали ще дурніші.

— Покладіться на нас, пане Фенвіку. Ми виробили чіткий план.

Чоловік, якого вони назвали Фенвіком, знов засунув сигару в рот. Потім крутнувся на підборах і рушив у бік майдану, що був біля самої церкви. Він ступав повільно, затягуючись сигарою, а ті двоє, оповиті пахощами сигарного диму, півдороги мовби витанцьовували за ним слідом. Лише тоді, як чоловік із сигарою зник за рогом, ті двоє знов перейшли на нормальну ходу.

Фабіан не зважувався ні на що інше, як лишатися на місці, оскільки боявся, що його викриють. Він упритул притиснувся до стіни церкви й наморщив лоба. Що це він зараз почув? Що мало скінчитися до дня літнього сонцевороту і що буде, як воно скінчиться?

Коли чоловіки зникли за рогом, він чимдуж помчав за ними слідом. Парафіяни, дослухавши відправу, вже юрбою валили з церкви. Зараз вони скупчувалися на церковному майдані.

Якісь хлопчаки перехилялися через край водограю, що стояв посеред майдану. Вони скількимога витягали руки над водою. Фабіан збагнув, що хлопці намагалися щось дістати, й подався туди. Підійшовши до водограю, він забувся про трьох чоловіків: у зеленуватій воді плавало велике сріблясте перо!

Спершу Фабіан перехилився через край водограю достоту так, як і решта дітей, і потягнувся до пера. Хлопці голосно зарепетували, а той, що стояв найближче, дав йому стусана.

— Відійди, Фабіане! — сказав він. — Ми перші його помітили. Я побачив його найперший.

Хлопець звався Турд, його батько розумівся на змішуванні фарб і вмів підбирати фарби для всіх будинків у місті. Зростом Турд, як на свій вік, був височенький, руки й ноги в нього росли не по днях, а по годинах і розвивалися трохи швидше за його думки. Він любив присікуватися до менших за себе, особливо дошкуляв найкращому Фабіановому товаришеві Понтусу, який у неповних дванадцять років уже співав сопрано в церковному хорі хлопчиків. Турд дражнив його дренькалом і скиглієм і примудрявся докучати йому так часто, як тільки міг. Особливо Турда муляло те, що ані Понтус, ані Фабіан не грали в футбол. Він мав звичку підколювати Фабіана батьковою професією, називаючи його «намаханим синулею дзвонаря Франса», і за кожної нагоди не поминав робити всілякі капості.

Фабіанові страшенно хотілося нам’яти Турдові вуха, але він стримався. Саме зараз у нього не було часу битися. Він подумав, чи не вдатися йому до чарівних слів, але потім згадав, що ніхто не повинен запідозрити, наскільки загадкове це красиве перо. Фабіан став шукати очима своїх товаришів, але нікого з них не побачив. Тут тільки хлопці з Турдової футбольної команди. Вони плюскалися у воді, підштовхували паличками перо й нахабно та грубо відпихали всіх тих, які пробували до них наблизитися.