Викрадач ангелів

Фабіан трохи відступив від хлопчачого гурту до протилежного боку водограю. Там він перехилився через край, задивився в прозору зелену воду й замислився. Він ще раз роззирнувся довкола. Люди й досі стояли купками й розмовляли. Ані його батьків, ані пастора, ані органіста ще там не було. Фабіан глянув на статую, що випиналася посеред водограю. Вона уособлювала в собі лицаря в повній бойовій готовності, зі шпорами навкруг щиколоток, зі щитом і мечем у руках. То був лицар Вовк із Вовчого замку, засновник міста. Водограй і скульптури виліпив Мартін Берґгаммер, який передовсім був першорядним скульптором. Навколо основи колони було витесано мініатюрні портретні барельєфи. Власне кажучи, він ніколи до них не придивлявся. Він знав, що на фасаді основи колони було зображено чоловіка у великому, чудернацькому, крислатому капелюсі. Праворуч був профіль якоїсь жінки у високому гострокутому капелюшку з серпанком на обличчі, ліворуч від якогось ченця. Прямісінько перед Фабіановими очима біліла дитяча голівка, за якою містилося щось дивне. Якийсь кущик абощо. Воно чимось нагадувало крила. Крила? Ангельські крила! Щось знайоме було і в тому обличчі. Фабіан ліг животом на край водограю і перехилився так, щоб якомога ближче роздивитися барельєф. Сумніву не було. На основі колони водограю було витесано обличчя Фелікса!

«Досі я ніколи його не помічав», — подумав Фабіан. Але ж водограй був хтозна-якої давности! Він попросить Фелікса пояснити. Усе ставало дедалі дивнішим.

Зараз йому треба так чи інак дістати перше стернове перо. З цього боку, де він стояв, не було нікого. З фасаду водограю Турд зі своїми товаришами був зайнятий тим, що відганяв усіх інших дітлахів і намагався виловити те привабливе перо. Воно щоразу, як тільки хтось до нього наближався, відпливало вбік.

Фабіан стиха шепнув: «Феліксе, гайда!»

З протилежного боку водограю долинув крик:

— Гляньте! Воно заворушилося!

«Феліксе, гайда!»— мовив Фабіан трохи голосніше.

Перо, мовби підняте невидимим вітром у повітря, пролетіло понад водограєм і безшумно й легко опустилося Фабіанові до ніг. Хлопець його схопив, струснув із нього воду й швиденько засунув за пазуху. Він упорався дуже вчасно, оскільки тепер навколо водограю забігали цілі ватаги хлопчаків. Фабіан звів очі в небо, вдаючи, ніби проводжає когось поглядом.

— Де воно поділося? — зарепетував Турд. — Я найперший його побачив! Воно моє!

Фабіан тицьнув рукою в небо.

— Он воно, он! — сказав він. — Невже ти його не бачиш?

Турд і решта хлопців повитягали шиї, примружили очі та й ну дивитися вгору, куди показував Фабіан.

Хтось побіг на майдан шукати там. Фабіан лишив їх за тими заняттями, а сам подався шукати друге стернове перо.

Він пішов на кінець церковного майдану де припаркувалося кілька містечкових автомобілів. У затінку крислатого дерева стояло дороге чорне авто з гострякуватими плавниками ззаду, закіптюженими вікнами й срібною химерою спереду. Щось потягнуло його до того авто. Він здогадався, що воно належало тому дивному чоловікові, оскільки так само вирізнялося поміж інших автомобілів, як і його власник поміж людей.

Біля авто скупчилося багато містечкових дітлахів, Турд зі своєю ватагою теж сюди прибіг. Фабіан став позаду всіх. Химера з переднього боку вишкірила на нього срібні акулячі зуби.

Дивний чоловік в оксамитовому костюмі й білому ковбойському капелюсі, затягуючись сигарою, йшов через майдан своєю химерною ходою і лаявся, пробираючись крізь юрбу. Діти розступилися й повитріщали на нього очі.

Чоловік не сказав ані слова, тільки вишкірив зуби й прикусив сигару. Він підійшов до розкішного авто. Тої миті, як він сідав досередини, Фабіан помітив, що його білі чоботи оздоблені гострими срібними шпорами, які виблискували на сонці. Шпори. Достоту, як на статуї лицаря. На багатьох статуях у підвальному кам’яному склепі також були шпори. Либонь, то належало до лицарського спорядження. Може, цей чоловік лицар? Але навряд чи він був знатний і без страху та догани, як то пишуть в історіях, що Фабіанові доводилось чувати. Сяючих обладунків він теж не мав. Це був чорний лицар у блискучому оксамитовому костюмі. Подумки Фабіан охрестив його Оксамитовим Лицарем.

Чоловік уставив ключика, ввімкнув запалювання, і мотор із ревом завівся. Потім він зробив задній хід і з такою силою надавив на газ, що колеса завищали, пісок під ними закрутився й закурів пилюкою в очі тим, хто стояв круг автомобіля. Діти почали кашляти, плюватися і з буркотом кинулися врозтіч.

Усі дивилися вслід автомобілю доти, доки він дорогою до міської брами розчинився в хмарі куряви.

— Кабан! — лайнувся Турд, струшуючи порох зі своїх плечей. — Крутий тип, куди там!

Чимало хлопців схвально закивали головами.

Аж тут до купки дітвори підійшов довготелесий чоловік у сірому костюмі. Дурнувата посмішка зникла з його обличчя, і вигляд у нього був доволі привітний. Секретар поки що ніде не показувався.

— Привіт, хлопці, а хто з вас грає у футбол? — дружнім тоном спитав чоловік.

Більшість попіднімали руки. Чоловік широко всміхнувся.

— Мене звати Юнсон, — сказав він. — Я працюю помічником пана Фенвіка, який щойно звідси поїхав. Пан Фенвік вишуковує футбольні таланти, і нам хотілось би з’ясувати, чи є такі таланти серед вас. Мабуть, вам кортить стати професійними футболістами?

Оце так так! Хлопці з’юрмилися навколо Юнсона. Фабіан позадкував. Його футбол аніскілечки не цікавив. У першу чергу вперед пропхався Турд, відштовхуючи ліктями нижчих за себе.

Чоловік, що назвався Юнсоном, підняв руку.

— А тепер угамуйтеся, — сказав він. — Ми охоче поговоримо і з вами, й з вашими батьками. Приходьте на зустріч до молитовного дому о шостій вечора й там почуєте дещо корисне для себе! Ваш бурґомістр пан Кресп також має для вас важливе повідомлення.

Він заходився роздавати візитівки, й до нього потягнувся ліс простягнутих рук. Хлопці дерлися по них одне з-поперед одного.

Раптом Фабіан відчув на плечах чиюсь руку. То був батько.

— Я трішки прогуляюся, — пролепетав Фабіан, сподіваючись чкурнути геть. — Мені ще треба дещо зробити.

Він обернувся й хотів було вже бігти. Одначе не міг зрушити з місця. Франс здоровою рукою міцно схопив його за комір куртки, а та рука, правду кажучи, була досить сильна.

— Ану, хлопче, стривай, — сказав він. — Якщо тобі кудись і треба йти, то це додому. Вже годилося б і поснідати.

Фабіан скрушно зітхнув, але зрозумів, що не було сенсу опиратися. Батько з сином рушили через майдан. Фабіан затримав погляд на своїх товаришах. Понтус і Райн саме вийшли з дверей ризниці й подались до якогось чоловіка, що стояв із русявою дівчиною посеред майдану. То був Петрус Плате, їхній учитель, та його донька Роза. Дівчинка залюбки товаришувала з хлопцями, бо з ними, на її думку, товаришувати набагато краще. Немало дівчат вважали Розу дивачкою і трималися від неї осторонь. Петрус Плате був удівець, і Роза мусила допомагати вдома більше, ніж більшість її товаришів. Зате батько дозволяв Розі у всьому порядкувати так, як їй самій хотілося. Якщо йому й здавалося дивним її товаришування з самими хлопцями, то він ніколи не обмовився про те й словом.

Їх було четверо — Фабіан, Понтус, Райн і Роза, що завжди трималися купи. Франс жартома прозвав їх Ватагою Чотирьох.

Роза побачила Фабіана й жваво махнула йому рукою. Він зробив рух, щоб підійти до них, і, можливо, геть усе їм розповісти — про тих химерних чоловіків і пошуки гравців у футбол, про зустріч за церквою і… про ангела. Потім опанував собою. Хіба ж вони йому повірять? Він сам повинен усе залагодити. Це справа часу, насамперед — стернові пера.

— Мені треба зайти додому поїсти, — гукнув він їм і помахав у відповідь рукою. — Згодом побачимося.

Поки вони йшли, Фабіан весь час придивлявся то тут, то там до землі, сподіваючись побачити друге стернове перо. Потім йому спало на думку, що вітер міг завіяти його в зовсім інше місце, куди завгодно. Він сумно зітхнув і далі плентався за батьком.