Викрадач ангелів

— Я не хотів, — збентежився Фелікс. — Просто мені дуже лоскітно в крила!

Фабіан ледве стримався, щоб не зареготати. То он воно що — ангел боїться лоскоту!

Вони помаленьку відчинили двері на галерею і роззирнулися. Нікого не було видно. Фабіан і Фелікс крадькома дісталися до балюстради й глянули вниз на церковний неф, заставлений всякою всячиною. Він був просторий і високий, із сяючим, пофарбовним у блакитний колір, склепінням, яке, правду кажучи, було досить облупане. Посеред нефу стояла здоровецька колона, що немовби тримала склепіння. Та колона була обліплена скульптурами різноманітних ангелів: тих, які співали, тих, які читали, і тих, які грали на музичних інструментах. Фабіанові подобалася колона з ангелами. Він, бувало, часто обходив усю галерею і милувався нею. Хлопець знав, що на самім вершечку колони чільне місце займав ангел Уриїл. То був ангел сонця, і стояв він, трохи виступаючи вперед, з широко розпростертими руками й розправленими крилами, наче розсівав над усіма іншими світло. Колона була шедевром родини Берґгаммерів, — вони спорудили її кілька сот років тому. І сама колона, й різьблені ангели, і вітражі являли собою значні мистецькі твори, якими місто страшенно пишалося. Кілька поколінь Берґгаммерів трудилися над спорудженням тієї колони, і впродовж століть на ній один за одним з’являлися ангели. Але коли було завершено останнього ангела, останні Берґгаммери зникли з міста. Ніхто не знав, де вони поділися.

Крізь вікна, що дивилися на схід, пробивалося сонце, кидаючи в церкву проміння всіх барв веселки. Воно висвітлювало решту ангелів — тих, що висіли на стелі. Фабіан вважав їх найкращими. То були різьблені дерев’яні фігурки з листовим золотом на крилах і в блискучому вбранні. У кожнім разі колись те вбрання сяяло. Тепер завдяки яскравому сонячному промінню воно засяяло знов. Ангели, здавалося, шугали по всій церкві, двійко літало обабіч нефу, по двоє — ген удалині над кожною каплицею, а над розп’яттям, що містилося у вівтарі, стояв із оголеним мечем архангел Михаїл, на голові якого розвівалася грива мідно-червоного волосся. Він споглядав усю церкву і мав змогу бачити кожен її куток і закуток. Фабіан завжди побоювався того ангела. Аж тут йому спало на думку, що пліч-о-пліч із ним перебував живий-живісінький ангел. Якщо цей справжній, то й ті всі мають бути справжніми. І Фелікс, виходить, був не такий уже й страшний. Або…

Далеко знизу до них долинав голос пастора, який виголошував уранішню проповідь. Фелікс легким стрибком скочив на край балюстади. Він розправив крила й звільна ніби почав падати кудись уперед. Фабіан затамував дух і приклав до рота обидві долоні. Фелікс по-кажанячи звісив малі ноженята, хоча саме так у ангелів і заведено.

Озирнувшись на Фабіана, він зашепотів:

— Я тобі скажу, як побачу щось таке, чого не помічав раніше!

Фабіан неозброєним оком бачив, що ангелів погляд пронизував парафіян, як прожектор, і проникав у душу кожної людини. Може, він так дивився і на нього? Що побачив Фелікс у його душі?

Зненацька маленьку істотку пересмикнуло. Ангел за принципом годинникової стрілки крутнувся назад і буцнув Фабіана в груди так, що вони обидва відкотилися до задньої стіни. Потім ангел схопив Фабіана за руку, підвів його й потягнув за собою до балюстради. Крізь дірчасті візерунки на ній усе було видно як на долоні.

— Ондечки! — прохрипів він, тицяючи пальцем донизу. — Он ті двоє! Що то за типи праворуч від казальниці?

Фабіан глянув через край балюстради й побачив двох гарно вбраних чоловіків у сірих костюмах, що сиділи на першій лаві. Один із них був довготелесий і начебто нічим особливим не вирізнявся, а от другий був малий, жовтий, як віск — і гостроносий. Фабіан одразу ж його впізнав і злегка здригнувся.

— Жовтий, як віск, то новий секретар нашого бурґомістра, — сказав він ангелові. — А того другого я ніколи не бачив.

— Коли вони прибули до міста? — допитувався Фелікс.

— Не знаю, коли прибув другий, а секретар з’явився тут минулого тижня, — відповів Фабіан. — Нового нашого бурґомістра звати Кресп, раніше він був писарем. Утім, цікаво, де він?

Хлопець обвів поглядом церкву й ніде не побачив бурґомістра.

— Глянь на них, — зашепотів Фелікс. — Глянь, як вони поводяться!

Тепер і Фабіан усе помітив. Таж ті двоє чоловіків не сиділи собі тихенько й не слухали відправи, а весь час роздивлялися церкву — стіни, стелю і неф. Один із них щось старанно занотовував до блокнота, якого тулив до грудей. Потім він глянув угору й замотав сюди-туди ручкою, ніби щось підраховував. Чим же це вони так зацікавилися?

Роздратований Фелікс знов почухав між крилами.

— Цур тобі пек! — шпарко вигукнув він. — Щось тут не так. Щось я проґавив. Таке буває з тими, хто плететься за часом у хвості. Я змушений буду на трохи тут лишитися, щоб усе з’ясувати. Чи не знаєш ти якогось місця, де я міг би сховатися? Найкраще мені підходив би такий закуток, куди ніхто ніколи не заглядає. А тобі тим часом доведеться йти шукати мої стернові пера, і чим раніше, тим краще!

Фелікс замислився. Куди найкраще сховати ангела? На думку йому спало, що поки болить Франсова рука, безпечнішого місця за дзвіницю не знайти. Він махнув ангелові рукою і знов відчинив двері вежі. Перш ніж Фабіан промовив слово, Фелікс прошмигнув проз нього, прошелестівши білим пір’ям. На вежі він кинувся до вікнини й визирнув надвір.

— Чудовий вид на місто й церковний майдан, — сказав він. — А тепер іди шукати стернові пера. Пам’ятай: «Феліксе, гайда!». Одначе поки ти ще далеко не зайшов, то, може б, приніс мені кілька марципанів? Ми, ангели, не потребуємо їжі, але торік на Різдво мені вони смакували.

Фабіан здивовано витріщив на нього очі. Йому з пам’яти ще не стерся той неймовірний переполох, що зчинився у пекаря на Різдво, коли з пекарні безслідно зник цілий лоток різдвяних марципанів. То ось, виходить, хто цей халамидник! Сміх та й годі! Якби тільки пекар знав, що в його домі побував справжнісінький ангел!

— Будуть тобі марципани, — пообіцяв хлопець, попрощався з ангелом і зачинив за собою двері.

Далі він біжка дістався на другий бік галереї — до сходового майданчика, звідки спускалися в церкву. Раптом він зупинився й прислухався. Старенький пастор уже виголосив недільну проповідь. Потім він поблагословив парафіян і, як тільки відправа закінчилася, заграв орган.

Загримів завершальний хорал і понад головами парафіян задзвеніло оксамитове Понтусове сопрано.

Фабіан круто розвернувся й помчав назад у дзвіницю. Таж годиться дзвонити й на закінчення служби! Він одчинив двері, й відразу ж почув поодинокі удари дзвонів середньої величини. Фелікс стояв посеред дзвіниці й побожно смикав за мотузку. Потім простягнув руку вбік і смикнув за найближчі мотузки. Дзвінкішого звуку годі було уявити. Фабіан кинувся до мотузки четвертого, і здоровенний, важенний церковний дзвін басом наліг на два інші. Таким чином вони сповістили про закінчення служби божої. Тоді Фабіан попустив мотузку басовитого дзвона, а Фелікс пильнував, щоб решта ще трохи покалатали. Насамкінець лишився тільки той, що мав найдзвінкіший звук. Фелікс озирнувся на Фабіана.

— Швидко зреагував, — похвалив він хлопця. — Ми мало не забулися. Але не переймайся цим, я і сам упорався б.

Фабіан присвиснув і подався до дверей.

— І не забудь про марципани! — суворо нагадав Фелікс, перш ніж хлопець зачинив за собою двері.

Коли Фабіан підійшов до сходового майданчика, то побачив своїх батьків, що підіймались на галерею. Хай тобі грець, що він їм скаже?

Таж насамперед йому треба було перешкодити зайти їм у дзвіницю!

3

Фабіан вирішив, що краще просто піти їм назустріч. Він став спускатися сходами, аби заступити батькам дорогу. Туманіючи головою, хлопець намагався придумати якесь переконливе пояснення на запитання, як йому пощастило самому впоратися зі дзвонами. Він ще нічого не придумав, як на півдорозі перед ним постали Франс і Віта. Батько здоровою рукою поплескав його по плечі: