Викрадач ангелів

— Що? Орган? Хіба Птахоспів зумів так швидко спуститися з вежі? Хто це там нагорі з Фабіаном? Сам хлопець нізащо не впорався б з усіма тими дзвонами! — вигукнув він.

Франс і Віта майже вбігли за парафіянами в церкву, і їх там зустріли бурхливі акорди органу. Потім із ризниці вийшла шеренга хлопчиків-хористів і побралася на крилос. Люди повсідалися на лави — всі, крім Франса й Віти, які розгублено вклякли на місці, вп’явшися очима в двері, що вели на дзвіницю. Врешті-решт Віта схопила Франса за руку й потягнула його до найближчої лави.

— Зараз ми все одно нічого не зрозуміємо, — зашепотіла вона. — Доведеться почекати. Дзвонили дивовижно — а це найголовніше…

А вгорі на дзвіниці Фабіан стомлено опустився на підлогу і, знявши з себе вовняні навушники, рукавом куртки витер із чола піт. Робота для такого малого хлопця, як він, виявилася тяжкою. Щодо ангела, так той, здавалось, анітрохи не стомився. Він плюхнувся додолу поруч із Фабіаном і подивився на нього напівспівчутливим, напівглузливим поглядом.

— Ну що, людська дитино? — спитав він. — Мало пупа не порвав?

Фабіан завовтузився на підлозі, ображено глипнув на ангела. І тут йому спало на думку, що сам він справді був людська дитина, тим часом як ангел… хто він, власне, такий?

— Так, я стомився, — зізнався хлопець. — А чого це ти не стомився? До речі, хто ти такий? Звідки ти взявся і що ти тут робиш?

Ангел закинув одну руку за голову й замислено почухав те місце, де зросталися крила.

— Ого скільки запитань одним махом! — сказав він. — Дозволь відповідати по черзі. Отже: я не відчуваю втоми, бо я ангел. Такого роду зусилля мені завиграшки. Якщо виникає потреба, ми, ангели, можемо пересувати будинки. То вже зовсім інша річ, звідки в нас береться сила. Друге запитання: я звуся Фелікс, що означає щасливий, а воно так і є. В Штабі Всевишнього на мене кажуть Фелікс Фікс,[2] бо я вмію облаштовувати й залагоджувати всілякі справи. Між іншим, Штаб Усевишнього міститься там, — вів далі ангел Фелікс на прізвисько Фікс, тицяючи пальцем угору. — Ось я відповів і на третє твоє запитання.

Фабіан витріщив на нього очі.

— Ти хочеш сказати, що ти справді ангел із неба? — перепитав він.

Ангел кивнув головою.

— І ти знаєш… Бога? — тамуючи подих, спитав Фабіан.

Ангел глянув на нього трохи розчарованим поглядом.

— Та я знаю, що ви, люди, називаєте його Богом, — відповів він. — Але в Штабі ми його звемо Всевишнім.

Ці слова змусили Фабіана замислитися.

— Одначе ти не відповів, як ти сюди потрапив, — хвильку поміркувавши, нагадав він ангелові.

Здавалось, тому це не сподобалося.

— Погано, що ти так допитуєшся, — мовив він. — Виходить, ти не розумієш і половини з того, що я тобі кажу? Гаразд, нехай, спробую пояснити. Отже, я — ангел. Але не просто собі ангел. Я — херувим, ангел світла третього ступеня і до того ж претендент на посаду ангела-охоронця.

Фабіан аж вирячив очі.

— Неймовірно, — хитаючи головою, казав ангел. — Ти нічогісінько не розумієш. Спробуймо ще раз: я — ангел-херувим і ангел світла Фелікс Фікс, що вчиться на ангела-охоронця. Ангел-охоронець опікується людьми. Він з’являється, щоб опікуватися або певною людиною, або родиною, або цілим містом, або навіть і країною. Для того, щоб претендувати на роль ангела-охоронця, мені довелося довго вчитися й трудитися до сьомого поту. Я мусив вивчити все до найменших деталей про ті країни й народи, якими маю опікуватися, і збагнути людські душі. Окрім того мені треба було виконувати практичні вправи. Я, скажімо, безліч разів протинав нижні небесні шари й літав понад вашим містом. Я знаю всіх, хто тут живе, і всіх, хто тут жив. Вони ж-бо входять в обсяг навчальної програми, за якою складається іспит. Церковні дзвони також.

Фабіан схопився за голову. Так, вона, як і раніше, була на в’язах, тож, виходить, він не спить. Виходить, усе це відбувалося насправді. Нижні небесні шари? Скільки їх там? Він знов подивився на ангела. Крила в нього були начебто не фальшиві. А ще він робив деякі дивні речі — дмухав на замок, дзвонив у двзони і… сидів у лелечому гнізді! Атож, саме так воно й було. Як же це сталося? Фабіан розтулив рота, щоб спитати, та Фелікс його випередив.

— Під час бурі я втік зі Штабу Всевишнього, — сказав він. — Хоч нам, херувимам, і не дозволяється вилітати надвір у грозу, але мені страшенно сподобався той гуркіт! Та й блискавки мене просто зачарували! У нижніх небесних шарах можна дивитися на грозу зверху. І от я помітив, що в найнижчому небесному шарі ні з того ні з сього зробилася якась дірка. Треба було її дослідити. Мені заманулося в неї прошмигнути, щоб прогулятися над містом і, можливо, раз-другий покружляти над дзвіницею. Але саме тої миті, коли я описував перше коло, в мене десь ізнизу влучила чиясь лиховісна думка. Напевно, саме та думка й пропалила дірку в найнижчому небесному шарі. Те зіткнення виявилося таким сильним, що обидва мої стернові пера втратили силу й відпали. І тоді я звалився просто в лелече гніздо. Там я сидів аж доки ти мене знайшов. Отакий конфуз!

Здавалося, Фелікс на щось трохи ображався.

Фабіан відчув, як у нього по всьому тілі забігали мурашки. Невже він, Фабіан, сидів у дзвіниці й правив теревені зі справжнісіньким ангелом? Що той мав на думці, розповідаючи про «дірку в небі»? Треба змусити його розказати більше. Він глянув на Фелікса так, немовби вимагав пояснення, але то виявилося зайвим. Ангел і сам був налаштований говорити.

— Всевишній знає, де вони впали, — казав він далі. — Цебто, стернові пера. Без них я не зможу літати й буду нікудишнім ангелом. А тут, у містечку, діється щось страшне! У кого може бути настільки лиховісна думка, що від неї в небі робиться дірка й ангели падають додолу? Я негайно мушу це з’ясувати, а то, чого доброго, станеться якесь жахіття. А тобі доведеться мені допомагати! — Фелікс так суворо подивився на Фабіана, що той аж здригнувся.

— Мені? — здивувався хлопець. — І що ж я маю робити?

— Насамперед, ти підеш шукати мої стернові пера, — правив своєї Фелікс. — Вони довгі, гострі й блискучі, мов срібло. Знай, що ті пера відгукнуться на твої слова «Феліксе, гайда!». То не прості, а чарівні слова. Вони означають приблизно те саме, що й «Феліксе, лети!» або — «щасливого лету». Звичайно я кажу і так, і так. До речі, коли ти їх знайдеш, то сам зможеш трішки політати. Не дуже високо, але все одно зможеш. Бо щоб літати так високо, як я, ти повинен мати справжні ангельські крила. Напевно, це ще для тебе зарано. Отже, нам треба з’ясувати, звідки взялася та лиховісна думка. Можливо, ти знаєш про це більше, ніж я. Зі мною рідко таке бувало. Звісно, тутешні люди не бездоганні, але ж не настільки вони й лихі! Такого роду зла не бувало тут віддавна. Хтозна-відколи, — додав він, зморщивши маленького лобика й труснувши рудим скуйовдженим чубом. — Ти часом не здогадуєшся, звідки вона взялася?

— Мабуть, спершу я мушу дізнатися, що то була за думка, — відповів Фабіан.

— Гадки не маю, — відповів Фелікс. — Лихо, яке мене спіткало, не мало смислу. Нам самим треба до всього докопатися, перш ніж станеться щось іще.

Він підвівся й пішов до дверей, що вели на галерею.

— Я хочу побачити церкву під час відправи, — сказав він. — Гайда!

Фабіан зіп’явся на рівні й подався слідом. Біля самих дверей він підійшов до самої спини ангела. Фелікс був на голову за нього нижчий. Фабіан простягнув руку, обережно провів пальцем по білосніжному пір’ї на одному крилі. Воно здалося йому м’яким і гладеньким, — ні до чого м’якшого хлопець зроду не доторкався.

Фелікс здригнувся всім тілом і згорбився.

— Не лос… хі-хі-хі! — глухо засміявся він, і перш ніж Фабіан устиг охнути, той ударив його крилом так, що аж ляснуло.

Хлопець спантеличено схопився руками за голову й розгнівано глипнув на ангела.

— Що це за вибрики? — спитав він.

2

Прізвисько утворено від дієслова fiksе — залагоджувати щось.