Страница 3 из 50
— Зрозумів? — крикнув Фабіан у бік лелечого гнізда.
Ангел звісив із гнізда голову, і його крила ледве не втратили рівноваги. Він помаленьку ними заворушив, аби тільки втриматися нагорі. Фабіан чув, як він заходився лаятися на всі заставки, оскільки йому явно не вдавалося закріпити мотузку так, як хотілося. «Оце тобі й ангел, — подумав Фабіан. — Невже йому в небі й справді дозволяли так лихословити? Цей ангел, очевидно, все знає не з самих чуток, тож страшенно цікаво буде познайомитися з ним ближче».
— Готово! — нарешті крикнув ангел. — А що далі?
— Тепер тобі доведеться спускатися сюди мотузкою, — відповів Фабіан. — А я тебе тут підхоплю.
— Ти збожеволів?! — крикнув він пронизливим голосом, цього разу аж надто пронизливим. — Спускатися мотузкою? Ти думаєш, що я… що я ангел-циркач?
Фабіан спантеличено зітхнув.
— Якщо ти не можеш літати, то дістанешся сюди тільки таким чином, — сердито гукнув він ангелові. — Або спускайся, або лишайся нагорі. Мені байдужки. В мене є купа інших справ, і я не збираюся стовбичити тут і сперечатися з тобою.
Ангел нічого не відповів, проте спробував перекинути одну ніжку через край гнізда. Потім, зважившись остаточно, поставив на край гнізда другу ніжку і взявся за мотузку обома руками.
— Молодець, — крикнув Фабіан. — А тепер так само обхопи мотузку обома ногами й спускайся сюди.
Ангел зробив так, як йому загадував хлопець. Мале білокриле дитинча якусь мить перебувало в повітрі між небом і землею. Фабіан затамував дух. Ангел ледь ворушив крилами й швидко-швидесенько мчав мотузкою донизу!
— Йо-йо-йо-йойочки! — в захваті верещав він, а тоді м’яко плюхнувся Фабіанові до ніг.
Усе сталося так блискавично, що хлопець не встиг перехопити малого, як щойно обіцяв. Між церковними вежами знов прокотився зухвалий сміх, і ангел підвівся й струснув крилами.
— Неймовірно! — весело мовив він. — Якби знаття, то я й не сперечався б. Дякую. Чим я можу тобі віддячити?
Тієї миті їх осяяло сонячне проміння, і Фабіан згадав, що за хвилю-другу вже буде запізно сповіщати дзвонами початок недільного дня.
— На дзвіницю! — крикнув він. — Ти повинен допомогти мені бити в дзвони. Тато поламав руку, і я обіцяв…
— Годі базікати, — перебив його ангел. — Я знаю геть усе про дзвони. Ми впораємося! Гайда!
На цьому слові він розчахнув двері, й вони побігли східцями вниз. Їм треба було трохи спуститися, аби дістатися галереї, яка вела на дзвіницю. Нараз Фабіан з подивом помітив, що ангел уже знав дорогу. Невже він був тут раніше? Хлопець намагався не пасти задніх, бо ангел озирався і весь час його квапив. Зрештою вони таки дісталися до дверей, які вели на дзвіницю. Фабіан підняв в’язку ключів, наміряючись відімкнути двері, але ангел його відсторонив, легенько дмухнув на замок і попхнув ті масивні двері так, ніби вони нічого не важили. А тоді метнувся східцями до кімнати, що містилася під дзвонами.
Посеред тієї кімнати висіли чотири мотузки, прикріплені до дзвонів, а над ними в стелі зяяв отвір, у якому, пороззявлявши темні пащеки, поблискували старовинні церковні дзвони. Фабіан кинувся до них, схопився за дві найближчі мотузки й крикнув ангелові:
— Хапай решту! Ти смикай свої, а я — свої!
Він насунув на вуха вовняні навушники, а другу пару тих навушників простягнув ангелові, але той кинув на нього глумливий погляд, струснув кучерями, схопив у руки мотузку й потягнув її на себе.
На самій верхівці бамкнув найбільший дзвін, — своїм низьким, співучим тоном він змусив гойдатися й дзвеніти ще й інші три дзвони. Фабіан пильнував за дотриманням ритму, та скоро помітив, що в ангела то виходило ще краще, як у нього. З його дитячого личка повністю зникла неприязнь. Ангел висів на мотузках, гойдався сюди-туди і вгору-вниз, ніби знайшов собі найкращу забавку, яка тільки могла бути в небі й на землі. Часом він на повен голос щось виспівував, сміявся і радісно верещав.
А тоді на шаленій швидкості він розігнався від самої стіни кімнати, подався вперед і знов заходився гойдатися на мотузках. Що то був за звук! Ніколи ще дзвони не дзвонили аж так гучно й дзвінко! Ніколи ще мешканці цього невеличкого містечка, прокинувшись після бурі, не відчували такої втіхи!
2
На майдані коло церкви збиралося все більше й більше люду. Ніхто не заходив досередини, всі стояли надворі — милувалися вранішнім сонцем, заслуховувалися радісним передзвоном і приязно гомоніли. З маленького завулочка на майдан завернув і пекар із дружиною. Обтрусивши своє святочне вбрання від борошна, вони принесли з собою приємні пахощі щойно спеченого хліба та булочок.
Слідом за ними пленталися повненька дівчинка в рожевій сукенці й низенький хлопчина Фабіанового віку з русявим прилизаним чубом. Його красива зачіска вже почала розправлятися, бо неслухняні кучері аж ніяк не воліли піддаватися гелю для волосся. Хлопець кілька разів розпачливо провів по голові рукою, та тільки ще більше розкуйовдив чуба. Потім він попростував до бічних дверей, що вели в ризницю. Пекарчука Понтуса Бог обдарував просто оксамитовим голосом, достоту таким чистим і приємним, як і борошно, з якого в їхній пекарні випікався хліб, тож батьки вельми пишалися своїм сином. Він співав у хорі й мав виконувати сольну партію на початку й наприкінці хоралу.
На порозі до ризниці стояв високий кремезний хлоп’як і нетерпляче подавав Понтусові знаки. То був Райн, син м’ясника. І Райн, і Понтус були найкращі Фабіанові товариші, обидва співали в хорі. Фабіан тим часом мав дзвонити замість батька у дзвони, тож із хлопцями не співав.
Побачивши Понтусову зачіску, Райн захихотів:
— Ти що — стояв на голові у відрі з клеєм? — спитав він і поклав важку руку на помащену гелем чуприну товариша.
Понтус фиркнув, струснув ту руку з себе й шмигнув у двері. Авжеж, щойно закінчиться відправа, він одразу ж підставить голову під душ!
Пекар та пекариха, стоячи в гурті з родинами м’ясника й поштмейстера, не зводили з дзвіниці очей.
— Ну й звук! — вигукнув поштмейстер. — Сьогодні Франс Рінґер сам себе перевершив! Я зроду нічого такого не чув!
— Фантастично! — підхопив його м’ясник. — Здається, ніби дзвони співають. Проте яка жахлива була ніч, дідько б її побрав! Я думав, що дах звалиться нам на голови і згорить усе місто. А виходить, вціліли навіть лелечі гнізда.
— Ходімо всередину, — мовила пекариха. — Як тільки замовкнуть дзвони, заграє орган і почне співати хор хлопчиків. Хоч би нічого не проґавити.
На порозі вони майже лоб у лоб зіткнулися з Франсом Рінґером, який ішов попідруч із дружиною, тримаючи одну руку на підв’язці.
Перш ніж здивовані земляки встигли щось мовити, Франс із гордістю випалив:
— Ну, що скажете? Правда ж, мій син стане гідним спадкоємцем свого батька?
— Твій син? Фабіан?
Вигляд у всіх їх був такий, мовби вони звалилися з неба. (Хоча насправді з неба звалився ангел. Але ж товариство того не знало).
— Угу! — Віта й Франс повернули голови в той бік, де мав стояти хор.
— Учора ввечері під час бурі я поламав руку, тож Фабіанові вдосвіта, ще, так би мовити, до третіх півнів, довелося будити органіста Птахоспіва, — усміхнувся Франс.
М’ясник аж вишкірився й поплескав його по плечі. Дзвонар відхилився од нього й скривився.
— Йой!
— Як добре, Франсе, що ти нам це розповів, — насмішкувато мовив м’ясник. — А то ми подумали б, що у вас із дружиною відбулося змагання з вільної боротьби.
Всі знали, що Віта вміла дати здачі.
Франс почервонів і трохи грубувато хмикнув, а Віта засміялася, злегка смикнула його за вуса й міцно здавила руку.
Дзвони звучали дедалі розлогіше й слабше, а найглухіший звук завершився кількома окремішними розкотистими ударами. Потім запала тиша. І тієї ж миті в церкві заграв орган. Франс здригнувся.