Заметіль

лампочка в якому то розжарювалась, то знову тьмяніла,

(Ти навчила мене миритися з неминучим)

задерши голову і дивлячись просто на неї,

(але тільки до того моменту, поки не захочеться його змінити.)

стояв чоловік. І навіть на такій відстані і при такому освітленні у неї не було шансів його не впізнати.

Чоловік позадкував, перечепився через щось, впав, підвівся, знову позадкував, вперся спиною в стовп і, відштовхнувшись від нього, побіг.

Олена заплющила очі і знову відкрила їх. Цього разу вона чомусь не осліпла.

Два роки назад. Година до кінця світу.

Вона поверталась з чергування. Ніч видалась важка, а після таких ночей у неї завжди з’являвся ейфоричний настрій. Мабуть, щоб перебити гнітюче враження від смерті.

Богдан заскочив її зненацька. Він стояв біля її під’їзду, і вона сказала перше, що прийшло в голову:

— Ти так схуд.

Вона знала, що він був в армії, але це нічого не міняло. Він її кинув. Одразу після того, як вони вирішили одружитись. Кинув, нічого не пояснивши, так само, як і навчання. Просто розвернувся і пішов.

А вона вірила, що вони проживуть разом вічність. Не вона перша, не вона остання.

… Але день все одно одразу став світлішим. І себе вже не так було шкода.

— Ти зовсім не змінилась.

— Стараюсь. Давно чекаєш?

— Століття.

Він сів із нею в ліфт. Він знову був так близько, що в неї перехопило подих. У неї завжди перехоплювало подих, коли з’являвся він. Безстрашний, чуйний, благородний. З ним вона могла йти по найглухіших закапелках найтемнішої ночі — і нічого не боятись. Так не буває, — не раз говорила вона собі, але нічого не могла з собою вдіяти. Їй все у ньому подобалось. Так не буває, але так було.

(АЛЕ Ж ВІН ТЕБЕ КИНУВ, ДУРЕПА!

Та знаю я, знаю.)

— А я вже й не чекала. Ти так швидко тоді пішов, що не встиг сказати, коли повернешся.

І про що це вони розмовляють? Навіщо вони розмовляють ні про що? Чому він її просто не обійме?

Ну от. Вона ледве не вилила на себе чайник з кип’ятком.

— А ти носиш мої сережки.

— До тебе це немає ніякого відношення. НЕ ЧІПАЙ МЕНЕ.

(І як вона витримала стільки часу без нього?)

— Я прийшов по тебе.

Як довго вона чекала цих слів. Але це не привід, щоб кидатися йому на шию.

— Що ти робиш?!

Він схопив й за рамена і силою всадив у крісло. І почав задавати якісь дивні запитання. Запитання, на які вона не знала і не хотіла шукати відповіді.

І треба ж було йому прийти, коли вона невиспана, без зачіски і нафарбована нашвидкоруч!

Треба хоч в дзеркало на себе глянути.

Вона спробувала встати, але він міцно тримав її, і вона не на жарт розсердилася.

Його не було три роки, а тепер вона мала все кинути, бо він навіть не може хвильку почекати? Що за поспіх? Ніхто не вмирає, всі живі, здорові…

Вона перебила його філософські роздуми і наговорила купу нісенітниць. Щось про різницю в соціальному становищі, про гроші. Хай подумає на дозвіллі… поки вона виспиться і приведе себе в порядок.

Він миттєво розтис пальці і випростався, дивлячись їй за спину.

— Що з тобою?

Вона торкнулась його руки, і він здригнувся, ніби від удару струмом. І глянув на неї якось зачудовано, ніби з далекої далі.

І тут вона закричала.

Сергій Романович думав про дзвінок своєї дружини. Олена вже мала бути дві години як дома. Вона завжди після роботи поверталась строго додому, а нині… На годиннику була дев’ята година, за вікном було темно, від «Гармонії» до його будинку — раптом чотириста метрів, але всяке могло статися.

Його колишній масажист готував чай. Може, ще коньяк виставить? Він поводив себе так, ніби вони прийшли до нього в гості скоротати вечір у славній чоловічій компанії. Кухня років вісімдесятих, але чайник сучасний, і фільтр на воду теж супердорогий.

Про що це він думає… Вечір якийсь дивний був сьогодні, немов завмер в очікуванні чогось незвичного. І погода стишилась. І треба було щось вирішувати.

— А може зробимо їм очну ставку, га? — вигадував все нові способи докопування до істини його бухгалтер. Але якось мляво вигадував, без азарту. — Як у фільмах: приведемо її, спитаємо, він це чи не він?

— Ні, вона достатньо пережила. То ти більше нічого не хочеш нам розповісти? — запитав Сергій Романович, швидше стверджуючи, ніж сподіваючись відповіді.

— Може, ще комусь зробити чаю? — запропонував у відповідь Богдан.

Сергій Романович стис у руці мобільник. Він звик довіряти своєму першому враженню, а тут…

— У мене ще є справи, Зенику, тому будь ласка, викличи Діму і опиши йому ситуацію.

Зеник подивився на свої нігті.

— Діма сьогодні чергує.

— То знайди йому заміну. Потім зателефонуєш мені. До ранку Богдан має відповісти на всі наші питання, зрозумів? А з пані Вірою будь гранично люб’язний. Ти вмієш.

— Ваша довіра наповнює сенсом моє пропаще життя.

— Все, я поїхав.

— Може, хоч Діма питиме зі мною чай…

Його колишній масажист, здається, хотів пожартувати. Не той він вечір вибрав.

Виходячи з кухні, Сергій Романович підніс трубку до вуха.

— Іро, ну що, Олена прийшла?

— Ні. Боже, я так погано до неї ставилася, а вона… вона ніколи не ображалася, ніколи.

— Тільки без сліз. Я спробую її знайти.

— Ти думаєш вона пішла від нас?

— Прокинулась…

— Що?

— Я знайду її, не переживай.

Він обігнув машину, відкрив дверцята, сів, завів двигун і… натис на гальма. Богдан виріс перед машиною, мов з-під землі.

(Та-ак… Все-таки треба було спочатку викликати охоронця.)

Молодий чоловік у білій футболці наблизився до вікна і стало видно, що в нього цілком божевільні очі.

Сергій Романович застопорив дверцята і почав прокручувати можливі варіанти. Якщо дійде до сутички… Він почав шукати в телефоні потрібний номер.

— Про яку очну ставку ви говорили? — запитала людина з того боку вікна, вхопившись за ручку дверцят. Видно, до сутички таки дійде. — 3 ким? Хто вам розповів про те, що сталося… того дня? Чиє ім’я ви щойно вимовили по телефону? ЧИЄ ІМ’Я?

Сергій Романович боковим зором побачив Зеника, який вибігав з будинку, і постарався якомога спокійніше дивитися в очі безумця.

— Чого тобі, Богдане?

— Чому ви прийшли по мене… аж через два роки? Чому не задавали цих питань раніше? Що сталося? Хто напоумив вас раптом взятися за цю справу? До мене тільки тепер дійшло… Ви задавали питання, на які вже знали відповіді. Що ви дізнались? Від кого? Про яку… спільну знайому ви говорили?..

Світла футболка добре виділялася в темряві, тому Зенику було важко не попасти в нього… качалкою.

Але Богдан неначе нічого не відчув, неначе приріс до дверцят.

Сергій Романович десь читав, що божевільні справді можуть не відчувати болю. Другий, третій удар… Безрезультатно.

Можна було газонути, але залишати божевільного серед людей ще небезпечніше. А потрібний номер, звичайно, ніяк не хотів знайтися.

— Скажіть мені…

Зеник приставив качалку до руки, яка торгала замок.

— Слухай, масажисте, обіцяю, що ти зараз залишишся без пальців, і не зможеш більше нікому і ніколи робити масаж… якщо не відпустиш.

Дивно, але це подіяло. Масажист відступив.

— От і добре. Я телефоную хлопцям з мєнтури.

Сергій Романович подумав і виліз з машини. У такому віці міг дозволити собі не боятися всіляких шмаркачів.

— Я б на вашому місці цього не робив, — попередив його Зеник.

Богдан тримався на відстані, охопивши себе руками за боки.

— Я не зовсім тебе зрозумів, Богдане. Але мені треба їхати. Терміново. То що будемо робити?

Той опустив голову, постояв так хвилину… тоді випростався і усміхнувся. Помітно було, що мав неабиякий досвід в сфері опанування самого себе. Тільки очі залишались скляними. І від них відбивалось світло з вікон.