Заметіль

— Просто я неправильно пояснив. Хвилю назад ви промовили… Вибачте, але можливо мені просто почулося… Скажіть мені…

— Що тобі сказати, Богдане?

Знову усмішка, знову стиснені пальці. Зеник качалку не опускає.

Якщо розказати комусь, як вони втихомирювали навіженого, усі будуть довго сміятись. Може і він сам також. Колись.

— Скажіть мені, про яку СПІЛЬНУ ЗНАЙОМУ ви говорили? Я напевно не так зрозумів, але… ви щойно вимовили одне ім’я… по телефону… що це за ім’я?

— А ти не знаєш?

Він замотав головою. Досвід досвідом, а він перебував зараз на грані, і що там за тією гранню, один Бог знав.

— Повторіть ще раз. Будь ласка.

— Ірина. Це все?

— Ні… тобто так. Мені почулося…

— От і добре.

Але той вже його не чув. Сів просто на тротуар, тримаючись за лівий бік і видно було, що він щадить грудну клітку при диханні. Знайома ситуація.

— Ти мабуть поламав йому пару ребер, Зенику.

— Він ледве не ошпарив мене кип’ятком з чайника. Добре, що я встиг відскочити. Хай тішиться, що я не проломив йому череп.

— Ти можеш це зробити просто зараз… — відказав Богдан.

— Із задоволенням, — не залишився в боргу Зеник.

Які в нього співрозмовники! Один другого вартий. Цікаво, їх видно з вікон?

— Може б ви пішли назад у кухню?

— Ага. Там ще зосталось трохи кип’яточку. Але для вашого бухгалтера вистачить.

— Ти що, телефона не маєш? Я казав тобі викликати охорону…

— Я не встиг, чайник закипів швидше. А ви? Теж мені директор. Та якби не моя качалка, він би перевернув оту вашу «Сузукі» догори дригом і витряс би з неї усю душу… і з вас також. А коли б ви потім обоє добряче хряснулись об асфальт, тоді б я подивився, як би ви свої накази віддавали майже заживо звареним бухгалтерам!

Богдан реготнув… і зціпив зуби. З поламаними ребрами не так просто сміятися.

— Він ще й сміється. Ви таке бачили?

А той потиху стирав сльози, трясучись від беззвучного сміху. Сидячи на асфальті. Тримаючись за бік.

Краще б їх не було видно з вікон.

— Може з проломленою головою йому стане легше? — задумливо обертаючи в руках качалку, промовив Зеник.

Богдан замахав на нього вільною рукою.

— Скажіть… скажіть йому, щоб… щоб він замовк.

— Мій досвід показує, що це неможливо. В цьому житті, принаймі.

Богдан затримав дихання на вдосі, обережно видихнув і подивився на них знизу вверх.

— Ви знову врятували мені життя. Якби ви прийшли на годинку пізніше…

— А може не в мєнтуру дзвонити, а в психушку, а, Сергію Романовичу?

Масажист майже заспокоївся. Тільки зіниці ще залишались розширеними і крила носа здригалися, але це можна було списати на біль у боці.

Якби вони не бачили ТІЄЇ ЖІНКИ там, у квартирі на першому поверсі, все можна було б списати.

— Може хтось хоче коньяку? Французького, справжнього, — раптом запропонував божевільний. — У мене давно є пляшка, але нема з ким випити.

— Татку, він хоче нас споїти.

— А ми що?

— Ну… взагалі-то ми не проти, але якщо хтось із вікон побачить, що ми п’ємо, то теж захоче.

— Коньяк у мене в квартирі. Десять хвилин їзди звідси. У районі Привокзальної.

— Він хоче нас споїти і замочити. А трупи розчленувати у ванні, поскладати у поліетиленові мишечки і викинути в сміттєпро…

— Зенику, коли я стану трупом, мене вже не буде цікавити моя подальша доля. Ну що ж, телефонуй Дімі, кажи, що в нас є робота для нього, дочекаємось його і поїдемо.

— Куди?

— В гості.

— Ви при своєму розумі? То у вас весна надворі, то ви їдете в гості до психопата! А як же ваша нагальна справа?

— Нагальні справи краще обдумувати за коньяком. Якщо звичайно лишимося живими.

Масажист подивився на них обох, помовчав. А тоді витягнув руки зап’ястями догори.

— Ну якщо хочете, можете мене зв’язати.

Пауза.

— Добре, ви виграли.

Він опустив голову на складені на колінах руки.

— Можете телефонувати… куди вважаєте за потрібне. Це і так задовго тягнеться…

Сергій Романович подивився на освітлені вікна будинку. Цікаво, скільки людей за ними зараз спостерігають?

— Як же ти коньяк будеш відкривати із зв’язаними руками?

«Психопат» підняв голову і подивився йому в очі.

— Чому ви зупинились тоді… біля Стрийського парку?

— Я звик довіряти своєму першому враженню, а воно говорило, що перше враження часто буває помилковим. А можливо таким був задум Бога.

— Його нема. Нікого, там… — Богдан вказав очима на небо, — …нема. І ніколи не було. Мама помилялась.

— Та-ак, зараз він нам тут про важке дитинство заспіває… Де там ваш садок вишневий, Сергію Романовичу..? Вже час копати землю.

— У мене було казкове дитинство.

— І я так думаю. — Зеник присів перед Богданом навпочіпки і якось дуже буденно спитав. — Ти просто штовхнув її, так?

Богдан моргнув.

— …Просто так сталося. Ти не винен. Це все обставини, Бог, Якого нема, сусіди і так далі. Ти трохи не розрахував свої сили — і вона впала.

Недаремно він взяв із собою цього бухгалтера. Якою б не була суть, але він до неї докопається.

— Вона втікала від тебе, спочатку за стіл, потім на підвіконня. Ти не розрахував і вдарив занадто сильно… І вона, перелетівши через підвіконня, впала на землю. Ти не винен, гравітація і таке інше… Можливо, вона в останній момент чіплялася за підвіконня, але ти не встиг їй допомогти. Усе сталося так швидко.

Богдан дивився на Зеника, не відриваючись. Сергій Романович вирішив, що не хотів би, щоб на нього дивилися таким поглядом. Завороженим…

— Але як тобі вдалося після цього всього вийти з будинку непоміченим і ще два роки ходити непоміченим по цьому світі? Невже ніхто, крім нас, не задався такими простими питаннями?

— Я ж казав, Бога нема, — відповів той. З його голосом теж не все було в порядку.

— Отже, це все-таки ти… Шкода… Ну гаразд, розіп’ємо ми цей коньяк — і що далі? Поїдемо за лопатами? — ввічливо поцікавився Зеник, випростовуючись і розминаючи кисті рук. Довів задачку до розв’язку, але щасливим не виглядав.

— Коли прибуде Діма — усі в машину. Вип’ємо, а тоді… тоді подумаємо… І прошу помовчати, поки ми не прибудемо на місце, а то від ваших приколів у мене розколюється голова…

— А якщо щось станеться… ну, непередбачуване?

(Вірно. Може статися все, але можливо також, що він передбачив лише одну з можливих ймовірностей. У цей вечір усе було можливим. І непередбачуваним.

Проте думка про коньяк перебивала всі інші думки.)

— Я ж просив помовчати.

— А може відкладемо до завтра? — поцікавився Зеник. Помовчати — це не для нього.

— Це задовго, — і собі обізвався Богдан.

— А тебе ніхто не питає… — Зеник реагував як завжди швидко. І знову через деякий час: — І взагалі, тобі треба було втікати, поки була можливість.

— А коньяк?

— Поважна причина.

Зеник ще через хвилину:

— А чарки під коньяк, спеціальні такі, опуклі і завужені угорі, в тебе є?

— Є.

— Дуже добре.

Дивний був вечір. Все було сказано. Навіть те, чого казати ніхто не хотів.

— А от напевно і Діма. Сідайте в машину. Обидва. І прошу вас — без зайвих слів…

Богдан підвівся, відкрив дверцята і сів на заднє сидіння. У його очі бажано було не заглядати. Хтозна, чи божевілля не заразна хвороба. Зеник тупцював на місці. До будинку під’їхало таксі. Звідти вийшли їх терапевт і охоронець.

— Зенику, а ти чого чекаєш?

— Ви впевнені, що його не треба зв’язувати?

— Припини, ми з ним впораємось. Обіцяю.

— Оптиміст ви, татку.

— Доброго вечора всім. Де наш пацієнт?

— Перший поверх, восьма квартира, двері відчинені. А ти, Дімо, поведеш машину.

— Куди їдемо?

Вони з Зеником перезирнулись.

— На п’янку, ясна річ.

Сьогоднішній вечір усе називав своїми іменами.

Коли Діма натис на газ, Сергій Романович згадав, як по-іншому виглядала їхня розмова два роки назад. І знову здивувався. Оте тодішнє відчуття, ніби вони з цим приблудою старі добрі приятелі, нікуди не ділося. Воно тільки сховалося кудись у «бардачок».