Заметіль

Лише згодом збагнув, що Той, Хто живе на світі прірву літ, мабуть страждає старечою глухотою і не може почути кволого прохання маленького землянина).

— Віза вже відкрита, на днях мені мають повідомити, коли виліт.

— Летиш в Грецію чи в Португалію, Гриб Володимирович? Ну, це ж так банально. От якби на Північний полюс, це б ми ще зрозуміли, правда, Сергію Романовичу? А що, замовимо тобі літак — і вперед…

— На Північному полюсі занадто багато снігу…

Олена зачинила двері останнього на сьогодні кабінету і, штовхаючи поперед себе ультрасучасний візок з прибиральним інвентарем, попрямувала до стійки адміністратора, щоб здати ключі.

Цього тижня працювала у другу зміну. За вікнами вже загусли сутінки. У всьому будинку залишились лише вона та охоронець.

— Дімо, ти де? — неголосно покликала Олена, вішаючи ключі на стенд. Любила цей момент. Коли ключі, дзенькнувши, сплигувавали з пальців на кілочок і, похитавшись для годиться, зависали у блаженному нічному супокої аж до ранку.

(Їм, напевно, жодного разу не снилось падіння.)

— Дімо, мені час йти.

У кімнаті охорони світилось, але самого охоронця не було. Журнал «Автоцентр» валявся розкритим на кріслі, О-ТіВі транслювало веселу музичку, надкушений бутерброд мирно співіснував на столику з недопитою кавою.

У романах Донцової десь поруч обов’язково ошивався б труп.

— Дімо, зачини за мною двері — і можеш спати до ранку.

— І вікно… — промовив знайомий голос позаду неї. — Вікно теж зачини.

— Мамо?

Вона суворо дивилася на неї, так, як ніколи не дивилася за життя.

— Чому ти залишила вікно відчиненим?

— Що?

— Чому ти залишила у нас вдома відчинене вікно? А якщо хтось посковзнеться і впаде?

…Олена випросталась — і журнал «Автоцентр» зісковзнув з колін на підлогу. Вона сиділа у фотелі охоронця, перед нею лежав його бутерброд, а його кава мабуть щойно перекочувала йому до рук, тому що він ще навіть не встиг як слід розігнутись, і так і завмер над столиком з філіжанкою в руці, коли побачив, що прибиральниця прокинулась.

— Дімо?

— Я це… хотів каву… взяти… Та ви спіть, Оленочко, спіть, я походжу тамка, посторожу. Я це… як його… сторож…

Зашарівшись, мов дівчина на сватанні,

(якщо звичайно бувають стодвадцятикілограмові дівчата)

охоронець позадкував до дверей.

— Я заснула.

— А ви думаєте, що я не сплю в цьому кріслі?

— Я вже давно вийшла звідси, Дімо, а ти все ще не відкрив мені двері.

— А може посидіть… побалакаємо… про щось таке…

— Лариса мені голову скрутить.

— За що?

— Вона придумає, за що.

Олена піймала себе на тому, що усміхається.

Лариса була єдиною особою в «Гармонії», яка терпіти не могла нову прибиральницю. Вона чомусь була переконана, що директор ставиться до новенької по-особливому. Олену це бавило.

— Надобраніч, Дімо.

— Надобраніч, Оленочко. Заходьте, якщо щось…

Але вона вже його не чула. Вона йшла і думала про свій сон

(Мам, ти ніколи раніше мені не снилася. Що сталося, мам?..)

і чим більше думала, тим повільніше йшла. Нарешті вона зупинилася, постояла трохи і повернула у протилежний бік.

(Може, ти хочеш мені сказати, що боятися свого власного дому, навіть якщо у ньому живуть привиди, смішно? Бо хто як не господар поселив там цих привидів. І кому як не йому розбиратися з ними.)

…Цього разу ліфт був справний і підйом на восьмий поверх зайняв не більше двох хвилин часу. Олена подзвонила до свого сусіди.

— О, це ви, заходьте…

— Ні, дякую, мені потрібно потрапити до своєї квартири, а я загубила ключ. Ви ж столяр, так? Ви можете мені допомогти?

— Ну гаразд, я спробую, але вам знову доведеться міняти замок…

— Це ж не квартиру міняти.

— Не квартиру, але… ваша опікунша здається вже міняла недавно…

— Я здатна сама опікуватися собою.

— Так-так, аякже, я просто так сказав… Просто вона наробила паніки, шукала вас… це ще тоді було, коли ви мені оті сережки віддали… на зберігання. До речі, я вам зараз їх винесу… Я їх зберіг.

— І інструменти прихопіть…

— Так-так, звісно… Ось ваші сережки. Як бачите, з ними все в порядку. А замок дешевий цього разу поставили, ножем можна відкрити…

— Інколи дешеві замки кращі…

(… бо їх можна відкрити ножем.)

— Не кажіть, краще дорогі, а ви одягайте сережки, одягайте, вони вам до очей пасуватимуть… Хоча… вам усе пасуватиме, — і чолов’яга у спортивному костюмі з натхненням взявся пиляти її замок. Люди справді по-іншому тепер до неї ставилися. Чи може — вона до них?

— Я так зрозумів, що ви хочете поміняти замок, щоб ніхто чужий більше сюди не лазив? Правильно робите.

Навіть якби хотіла, не могла б зрушити з місця. Ці кілька миттєвостей, поки перетравлювала почуте. Як він здогадався?

(Щоб ніхто чужий більше сюди не лазив…)

Увесь світ довкола був повен нормальних людей, як так сталося, що вона борсалася у ньому сама-самісінька довгі два роки, віддавши опіку над своїм світом чужинцям. Забувши, що тільки вона несе за нього відповідальність.

Депресія — це втрата відповідальності за своє життя. Напевно, саме це хотіли сказати їй психіатр, Бог і її мама. А вона за це їх проклинала.

— Ну от і все, прошу вас, — і він галантно прочинив перед нею двері. — Якщо треба буде ще якийсь замок поламати — я до ваших послуг.

— Дякую. Дякую за все.

У квартирі усюди товстим шаром лежала пилюка. Виглядало так, що відколи вона пішла, тут ніхто не з’являвся.

(Дякую ВАМ УСІМ.)

Вечоріло. Вона спробувала увімкнути світло, але світла не було. Не дивно: вона не пам’ятала, коли останній раз платила за комунальні послуги. Усю її пенсію відбирала її доглядальниця. Про інвалідність поклопоталась також вона.

Олена знайшла свічку і запалила її. Одразу стало затишніше.

(І що тепер?)

Взяла свічку і почала повільно оглядати кухню, так, ніби кожен її сантиметр приховував у собі якісь таємниці.

Вона пройшлася біля тумбочок, мийки, газової плити, провела рукою по столу, зібралась перейти до стільців, як щось її зупинило. Рука намацала в столі заглибину. Олена посвітила ближче. Край стільниці неначе перерубали чимось гострим… чим?

Вона взяла один ножик, приставила до виїмки, відклала, взяла другий… Слід був значно глибшим. Повисувала усі шухлядки, повідкривала дверцята… Сокирка. Для розрубки м’яса.

Лезо ідеально вкладалось у прорізь.

З якою силою треба було нанести такий удар?

Вона присіла і освітила ніжки столу від верху до низу. Придивилась, взяла мітлу і замела підлогу під столом. Паркет був покреслений так, ніби стіл з притиском совгали по підлозі. Поставила свічку на підлогу і спробувала пересунути стіл згідно з подряпинами.

Стіл встав навскіз до вікна. Він ніколи так не стояв.

Повільно обігнула стіл і підійшла до вікна. Після повернення з лікарні вона старанно обходила це вікно. Вона навіть не дивилась в його бік і тільки раз спромоглася підійти, та й то лише для того, щоб забити рами цвяхами.

Відсунула тюль і почекала, поки осяде пилюка. Наблизила свічку до підвіконня, провела нею від одного кінця лутки до іншого. Потерла рукою фарбоване білим дерево.

В одному місці фарба була здерта. Олена відставила свічник, вилізла на стілець, потім з нього на стіл, а зі стола обережно поставила ногу на підвіконня. А тоді взяла до рук свічку.

Нога встала точно на те місце, на якому не було фарби. Знаки. Які нічого не говорять її свідомості. Але все давним давно розповіли її снам. Тільки вона не хоче їм повірити.

Раптом свічка впала з її рук і згасла. Олена постояла на столі, уявила, як буде злазити в такій темряві, а тоді наблизилась до вікна і притулилась обличчям до шибки.

Внизу

(Я так скучила за тобою, мам…)

на тротуарі під електричним ліхтарем,

(і мені шкода, що я не цінувала тебе за життя.)