Заметіль

Не вмів він думати, коли на нього підсміюючись дивились ясні очі його директора.

«Нєбяскі», як любив говорити Зеник: «от подивився на мене татко своїми нєбяскими очима…»

— Він проти. Ви чуєте, татко? І що має означати твоє грізне «проти»? Конкретніше можеш? Ти проти війни в Іраку, проти тероризму в Америці, чи ще проти чогось такого ж глобального?

— Нова людина… — спробував пояснити Богдан, — у колективі… Я — проти.

Говорити складно — складна річ.

— Ви щось зрозуміли, татку?

— На те я і ваш татко, щоб вас розуміти.

— А я знаю одне: будь-яка поважаюча себе установа мусить мати секретарку, бажано з гарними формами. Крапка.

— Ми не модельне агенство і розмір бюсту нас не цікавить.

— А талії?

— Питання закрите. Поки що все залишиться, як є. Наступне питання. Богдане, ти працюєш у мене на випробувальному терміні, але цей термін добігає кінця. Ти про це знаєш?

Він про це знав. Місяць знав, що повинен буде піти звідси, а коли надійшов цей час, виявилось, що він волів би працювати ще десять місяців задурно, лиш би не проганяли.

Директор підійшов до акваріуму і став кидати жабкам корм. (Рибки були гарнішими.

Їх було багато, різних розмірів, форм і барв.)

— Гарна погода, правда, Богдане?

— Де?

На губах директора з’явилась знайома посмішка.

— Але на душі чомусь невесело, чи не так?

(Сусід не мав часу на рибок і приніс їх йому разом з акваріумом. «Тримай. Дивись мені, гарно доглядай за ними.»)

— Сонячно, сніжно. Справжня зима. Тобі подобаються зими?

Богдан мимоволі торкнувся лівого боку. Ребра вже зажили, але серце похвалитися тим самим не могло.

— А чого це ми з тобою про погоду заговорили, Богдане?

— Ви збираєтесь мене вигнати і не знаєте, як це сказати. Директор завмер, струсив корм з рук, обернувся, втупився у нього і перепитав:

— Я збираюсь тебе вигнати?

— М-мабуть.

— Я збираюсь тебе вигнати.

— Збираєтесь.

— Я збираюсь ТЕБЕ вигнати.

Богдан завовтузився у кріслі. Чудернацька виходила у них розмова.

— Ви збираєтесь мене вигнати. Хіба ні?

Зеник зареготав.

Директор підійшов до умивальника, витер руки, сів у своє крісло, взяв до рук аркуш чистого паперу і… запитав:

— А… за що я тебе збираюсь вигнати?

Жабки нехотячи сновигали у воді, німі від народження, не спроможні підказати правильної відповіді.

— Вам видніше.

— Так кажеш?

Помовчали.

— Гаразд, пиши.

І він підсунув аркуш до протилежного боку столу.

(Рибки були гарнішими. Набагато.

А він їх вилив в унітаз. Всі до однієї. Мусів хоч на комусь зірвати свою злість.

Найсмішніше, що це не допомогло.)

— Справишся сам? — турботливо поцікавився Зеник.

Коли тебе виганяють, тобі не просто сумно.

— Справлюсь.

Тобі слізно хочеться повернути час назад,

(і залишити тих рибок живими)

але є речі нездійсненні,

(про які навіть мріяти не можна)

і ти сідаєш і пишеш заяву про звільнення.

(щоб не кортіло повертати час назад і здійснювати нездійсненні мрії).

— Готово?

— Так.

— Подивимось, Богдане Володимировичу Гриб… «Прошу звільнити… за сімейними обставинами?» Відколи у тебе з’явились сімейні обставини?

— Треба щось написати.

— Ну напиши, що тобі запропонували кращу роботу.

— Добре…

— Або що ти зібрався на заробітки.

— Я зібрався на…

— Напиши що хочеш, Богдане, я однаково тебе не відпущу. Якщо ти зумів зробити масаж моїм дітям на належному рівні — а я трохи в цьому розбираюсь, і причому я навіть не помітив, що в тебе перелом ребра,

(А що тут помічати? Міцно обв’язуєш грудну клітку простинею, одягаєш зверху просторий джемпер — і все.)

— … то тепер, коли ти здоровий, я думаю, ми могли б узгодити і твою зарплатню, і графік роботи.

(Коли я здоровий…)

Нещасливий аркуш паперу повернувся назад перекресленим навскіс.

— То що сталося? — спитав шеф за хвилину. — Скажеш ти нам нарешті, що з тобою таке?

— Зі мною?…

— Ага.

— Я… не зовсім здоровий для такої роботи.

— Отакої! Сам признався, татку! Мовляв, хорий я, слабий, відчепіться від мене, чого пристали? Он йдіть до Діми краще пристаньте, він покаже вам, де раки зимують. — Зеник сьогодні мав можливість повеселитися від душі. — Але до Діми ми приставати не будемо, щоб ти знав. У нього обличчя хороше таке, багатообіцяюче, він і здачу може дати. А у таку гарну погоду людей не можна бити.

(Його били незважаючи на погоду.)

— Перестань зубоскалити, Зенику. Можливо, ти згущуєш фарби, Богдане?

(Або шукаєш спосіб, щоб звідси піти.

А він ніяк не знаходиться.)

— Ні, буде краще, якщо я звідси піду.

— Кому краще?

— Мені. І… і всім.

— Вигадки на сьогодні закінчились?

— Це не вигадки.

— Тоді чому ти увесь час дивишся на жаб, а не на мене?

— Вам треба було завести рибок.

Зеник знову покотився від сміху.

Богдан схилився над новим аркушем паперу: тепер вже точно виженуть.

Ці люди чомусь ставилися до нього, як до давнього доброго приятеля. Богдан не знав, чим заслужив таке ставлення, він, котрий у своєму житті не мав жодного приятеля, але одне він знав точно: що йому треба якнайскоріше звідси забиратися.

Бо якщо він до когось прив’язувався, то це надовго. А тривала дружба не входила в його плани. Друзям можна ненароком вибовтати правду і як тоді зносити їхню зневагу?

— Так кажеш тобі мої жаби не подобаються?

Ручка запнулась на слові «заява» і забула, що мала далі писати.

Від напруження страшно боліли плечі, здавалось би натреновані щоденними восьмигодинними масажами, але інколи вони дерев’яніли настільки, що їх важко було донести увечері додому.

Хто пошиє чоботарю чоботи? Хто зробить масажисту масаж?

— Я більше не можу тут працювати… Відпустіть…

(Я БІЛЬШЕ НЕ МОЖУ ТУТ СИДІТИ… ВІДВ’ЯЖІТЬ…)

— Богдане, життя триває.

— Не для мене.

— Нам ти можеш сказати, що сталося. Ми на твоєму боці. Якщо тобі потрібна допомога…

— Нічого не сталося. Нічого, в чому ви могли б допомогти.

Директор відкинувся на спинку крісла і потер перенісся.

— І що будемо з ним робити?

— Відвеземо туди, звідки взяли? — з надією в голосі запитав Зеник. — Може йому подобалось сидіти біля парку в снігу, а ми… ми, як останні зволочі… — Зеник зашморгав носом.

— Я їду за кордон, — видав Богдан останній свій аргумент.

— Он як. Тобі тут не подобається?

— Подобається.

— Але.

— Але я їду за кордон.

— Чудернацька у нас виходить розмова.

Богдан не заперечував. Узяв ручку і швидко дописав злополучну заяву.

— Як щодо компромісу? — повів своєї директор, перекресливши і цей аркуш. — Я допоможу тобі у твоїй проблемі, я багато що можу, повір, а ти допоможеш мені підняти рівень нашого обслуговування на захмарну висоту.

Богдан зітхнув. Компроміси — не найкраща сфера його діяльності.

(Колись, коли він ще вірив, що Бог є, він пробував з Ним домовитись — «я нікого не чіпатиму, і мене не чіпатимуть», — а коли домовленість гахнула, образився на Бога до сліз.