Провина

Але маму ніщо не зачіпало. Учителька завела тебе до порожнього класу і змила з тебе всю машкару, і попередила, щоб це було востаннє.

За ці півроку найближчою для тебе людиною став Саша. Ви майже не розлучалися. Задля нього ти забула про свою компанію.

Заради нього ти поступово перебирала на себе мамині обов’язки.

Мама повернулась у день твого народження.

Вона спекла торт, запалила на ньому дванадцять свічок, разом з тобою їх задула і дозволила увімкнути музику на повну катушку.

Вона прикрасила твою кімнату надувними кульками, подарувала тобі великого пухнастого ведмедика, налила тобі у келих шампанського — «у дванадцять років можна собі дозволити те, що було заборонено рік тому» — сміялася, жартувала, по сто разів наказувала Саші, щоб він ніколи не кривдив свою сестру…

На закінчення свята тебе морозило, як при сильній застуді. Мама повернулась, але зовсім не такою, якою була раніше.

Вона НЕ ДИВИЛАСЯ тобі у вічі.

Спочатку ти вирішила, що помилилася, ти тішилася, що ви починаєте жити, як раніше, ти стрибала і плескала в долоні… у дванадцять років ти була така ж дурна, як і в два рочки, бо все ще свято вірила, що всі ночі мають бути із зірками й ліхтарями: але мама, ледве стрівшись із тобою очима, одразу відводила їх убік, і це було так незрозуміло і так страшно, що ти завмирала, а твій всесвіт стискувався, малів, змикався довкола тебе. Чорного тунелю ще не було, але вже стрімко гасли зірки й ліхтарі.

І ти набрала у груди побільше повітря й відмовилась їхати на цвинтар.

Щоб зустрітися з татом, тобі не потрібно було щодень бачити довгі й мовчазні ряди могил. Твій тато був усюди, тільки не там.

— Як це зрозуміти?

— Я не хочу.

— Минуло лише два роки, а ти так легко про нього забула.

— Я не забула.

— А він тебе так любив.

— Ти не слухаєш мене, мам! Я думаю, це все неправильно — те, що ти робиш. Не можна поводитись з мертвою людиною так, ніби вона жива. Я не знаю чому, але це неправильно…

— Я нікого не тягну на ланцюгу. Можеш забавлятися далі, скільки хочеш, а ми поїхали. Поквапся, хлопчику мій. Ти один у мене залишився.

— Тато помер, невже ти цього не розумієш? По-мер!

— Замовкни.

— Його тіло, напевно, вже почало розкладатися!

— Що?

Ти не хотіла казати того, що сказала, але твої слова влучили в ціль: мама нарешті подивилася просто у вічі.Ти отримала можливість розказати їй правду. Про безсмертного бога. Про людей, яких він ніколи не залишає у біді. Про добро, яке треба оберігати від бруду і кіптяви, щоб воно не перетворилось у зло.

Але тут втрутився Саша. Він стояв біля дверей, вбраний, взутий, готовий їхати, і раптом сказав, дивлячись собі під ноги:

— Коли тато був хворий, Маша казала, що було б добре, якби тато швидше помер. Вона так мені казала.

— Мам, я не… я просто… я не могла більше чути, як він стогне, але я не хотіла… Мам!

Вона вдарила тебе парасолею, яку щойно взяла до рук, бо надворі періщив дощ. Потім ударила ще раз. І ще.

Вона била тебе безупину, не дивлячись, куди влучає, не цілячись, навідліг, з розмаху, а ти чіплялася за неї руками, ридма ридаючи і повторюючи, мов молитву: «Я не хотіла, мам, я не хотіла того, що сказала, повір мені, будь ласка, я не хотіла…»

У якусь мить ти не втрималася на ногах і впала на підлогу, а в наступну мить лягла, затуливши голову руками, не змовкаючи ні на хвилину: «Вибач мені, мам, будь ласка, вибач, я не хотіла, мам…»

Тобі здавалося, що ці слова вросли в твою кров, і навіть постарівши, ти будеш шепотіти їх беззубим ротом; тобі було гаряче від усвідомлення того, що тебе б’ють. Тебе ще ніколи не били, тому, мабуть, ти почувалася так незвично. Не зупиняючись ні на мить, ти викрикувала і викрикувала рятівні слова: «Я не хотіла, щоб він помер, я не хотіла, повір мені, повір…»

Врешті-решт ти змучилася кричати й перейшла на шепіт. І настав момент, коли удари припинилися…

Серед дзвінкої тиші, серед гарячої, пульсуючої від краю до краю галактики, ти почула, як мама плаче. Вперше після смерті тата.

Немов прорвалася невидима бетонна барикада, і ти була в цьому винна: «…пробач мені, будь ласка, пробач…»

Це був відгомін твоєї молитви. А може, тобі причулося. Бо в цій тиші ти нарешті зрозуміла, що таке біль. І на цілу сходинку стала ближчою до розуміння татової біди.

Раптом до тебе хтось доторкнувся. Ти підняла голову. Мами не було. Присівши біля тебе, Саша дивився сумними очима і гладив тебе по спині. Потім несміливо і тремтяче його рука опустилася нижче.

Ти була в коротенькій сукенці, яка тобі дуже подобалось, але зараз тобі чомусь дуже сильно захотілось одягнути штани. Негайно. Не зволікаючи.

Татові теж, напевно, хотілося встати зі свого ліжка, але він не міг. Як ти його тепер розуміла!

— Ніколи — чуєш? — ніколи більше я з тобою не розмовлятиму.

Саша відсмикнув руку, немов обпікся. Не дивно. Усе твоє тіло горіло вогнем. І очі, мабуть, також. Саша хотів був щось сказати, але не сказав, а встав і вийшов.

Тоді ти опустила голову і, намацавши рукою ведмежатко, яке мало необережність опинитися поруч, спробувала відкрутити йому голову. Але не вдалося.

Застогнала. Трохи полегшало.

— Як ти посмів нас покинути?.. — прошепотіла сухими гарячими губами. — Як… як… як?

Твоя душа не пройшла випробування чистилищем.

Ти скотилася в пекло. Ненадовго. Усього на десять років.

Через десять років. Субота, 7 червня 2000 року

Нічна гроза не принесла полегшення: вся вода зі сходом сонця миттєво випарувалась і наситила собою кожний кубічний міліметр повітря; можна було спокійно вбивати в нього цвяхи — настільки загус простір між атомами кисню, водню й азоту, загус і зацементувався тридцятьма п’ятьма градусами тепла, утворивши пекельний коктейль. Погода підсовувала цей коктейль людям: дихайте, якщо зможете.

Марія спробувала зосередитись, але фотограф клацав так завзято, що вона ледве стримувалася, щоб не затулитися від сліпучих спалахів руками.

Не звикла вона фотографуватись. Останній раз робила знімки в шістнадцять років, на паспорт, — страшненька вийшла світлина, людям її краще не показувати.

Влад крадькома зиркнув на годинник, подумав, що треба було заплатити цьому священикові за скорочений варіант обряду, машинально облизав губи, які пошерхли від спеки, і здивувався несподіваному присмакові на язиці. Потім згадав, як у ЗАГСІ пані у перуці, сяючи штучною усмішкою милостиво дозволила йому поцілувати дружину, і ледве стримався, щоб не сплюнути на рушник, який розстеляли перед молодою парою дружба з дружкою: «І що за гидоту додають у ці помади?»

…Вона з’явилася, коли попереду замайоріло довгоочікуване закінчення, і свіжозаручений чоловік подав руку своїй дружині, гадаючи про себе, чи завжди вона така повільна, чи тільки коли треба поквапитися. З’явилась у храмі, як на базарі, — в розтоптаних мештах, подертих капронах, спідниці, защіпнутій аграфкою, ситцевій блузці й хустині з ружами. Увійшла з клунками, які опустила просто посеред церкви, стала навпроти молодих, відхекалася, витерла кінчиком хустки лице, сплеснула в зашкарублі долоні й видихнула:

— Біда, Харитоне… біда. Григоре, Касуню, біда.

Біда мала червоні очі й висолоплений язик. Вона увесь цей час чатувала під церквою, як старець на мідяки, як діти на цукерки, — чатувала на душі.

— Зайнялася ваша стодола. Ну, пам’ятаєш, Харитоне, на вашому обійсті була стара-престара стодола, ви все поривались її знести, та руки не доходили? Гроза вночі була, блискавка як ударить, а вона ж уся геть мохом поросла, от і тліла покрівля, поки не зайнялася. Ну, сусіди збіглися та й погасили, але ж це недобрий знак. Біда. Той, хто збудував стодолу, гнівається, що ти не приїхав і не попросив благословення. Не можна одружуватися без благословення, синку. Я все кинула, побігла на поїзд, думала — встигну. Шкода, не встигла. Не буде вам життя у цьому шлюбі, ой не буде, це вам стара Микитиха каже. Касуню, Григоре, хоч ви йому скажіть. A-а, ви нігди ні в шо не вірили…