Провина

Незважаючи на повідкривані навстіж вікна, у салоні «Опеля» задуха стояла — хоч бритвою ріж.

Лінивий протяг, мов розвідник, закинутий у тил ворога, тихенько, по-пластунському пересувався від одного вікна до іншого, намагаючись нічим не виявити свого існування, а стрічки, кокарди й надувні кульки, що мали б прикрашати автомобіль, надавали йому дурнуватого вигляду солідного академіка, якому забаглося серед міста побавитися цяцьками…

Марія відчувала, як піт стікає між лопатками, а нижня спідниця сплутує ноги: «Громи б побили цю тафту!»

Про зачіску вона боялася навіть згадувати.

Поки вона пробивалася крізь затор, що утворився на порозі церкви, коли батьки нареченого ледве не з кулаками кинулися на свою сусідку, і всі запрошені дружно посунули за ними, щоб бува чого цікавого не пропустити, а в цей час гості нової, щойноприбулої пари молодих, голосно протестуючи, намагалися пробитися всередину, бо кудись там не встигали і щось там у них збилося у напруженому графіку церемонії одруження; поки вона пробиралася поміж двох течій із протилежними векторами руху, опинившися далеко позаду молодого, котрий схопив непрохану гостю за лікоть і, не звертаючи уваги на батьків, з кам’яним обличчям повів її геть; поки вона, сподіваючись, що про неї от-от згадають, торувала собі шлях назовні, фата разів з десять за щось чіплялася, об нижню канву сукні двісті разів хтось витер підошви, а довгі, по лікті, рукавички, якими вона необережно взялася за кам’яне поруччя, що оточувало церкву, виявилися геть у голубиному посліді.

Однак усе-таки вона встигла наздогнати весільний кортеж, який у поспіху залишав церковне подвір’я, встигла заскочити на ходу в потрібну машину, і якщо врахувати, що на ній була пишна, навмисне зроблена непридатною для бігу і стрибків сукня, у руках — пишний, ось-ось готовий випасти з грандіозної упаковки букет, а на ногах — туфлі, які вона б із задоволенням натягнула на ніс продавцю, котрий гарантував, що її ногам у них буде так класно, як у раю; якщо приплюсувати до повного рахунку абсолютну безхмарність на небі й безсоння у ніч на сьогодні, якщо все це зібрати воєдино, то можна починати складати сценарій до трилера з нею у головній ролі. «Як я почала вбивати» називається.

Автомобіль підскочив на вибоїні й колюча діадема з’їхала набік. Марія підняла руки, щоб поправити її, і знову вжахнулась від вигляду своїх рукавичок. Швидко стягнула їх і жбурнула за вікно.

Грушевський на своєму кріслі-троні вдавав, що нічого не помітив.

Чоловік, який сидів поруч, не мусив нічого вдавати, бо справді нічого не помітив. Звичайний чоловік, без особливих прикмет, не повний, але й не худий, тільки волосся помережене сивиною. Мовчить, дивиться у вікно… насуплений незнайомець.

«Чоловік, — виправила вона себе. — Законний чоловік. Мій законний чоловік».

Але нічого не змінилося. Далі хотілося завити не своїм голосом, щоб усі, хто почує це виття, не змогли його довго забути.

Втім, це почалося не сьогодні. І не вчора. Це почалося…

«Годі! Я починаю нове життя. А минуле нехай залишиться у минулому.»

І тут згадалося пророцтво дивної сільської жінки: «Не буде вам життя…» І Марія зрозуміла, що її минуле зібралося чвалати за нею слідом, а дорогу в майбутнє зорали й засіяли блекотою…

Вона спробувала знайти серветки, щоб витерти лице від поту, потім спробувала згадати, чи взагалі брала їх у машину, не згадала і не знайшла, облишила згадки і знахідки до кращих часів і, притулившись щокою до сидіння водія, стала свідком, як спиною до неї повернувся Шевченко, не бажаючи бути свідком її ганьби. «Громи б побили це весілля!»

Володимир-Харитон Бармак — Влад, як називали його друзі й недруги, — відкинувся на спинку сидіння, відчужено подумав, що є і у нього нарешті штамп у паспорті і є жінка, яку віднині всі називатимуть його дружиною, але навіщо люди здіймають довкола цієї події стільки галасу, чим конкретно він повинен тішитися і що від цього змінилося — він не розумів і тому одразу припинив про все це думати і склепив повіки.

Учорашня п’ятниця настирливо лізла в думки.

«…Моя адреса… Сподіваюсь, ти її не забув… не забув… не забув.»

Біда бігла за ними, як пес із висолопленим язиком.

2. Неділя

Від грому задеренчали вікна й увімкнулася сигналізація на кількох автомобілях.

Під це пронизливе верещання дощ навалився на землю по-хижацьки пожадливо, як гвалтівник, своїм холодним, мокрим, могутнім тілом. Земля заплакала-заголосила, але струмені-батоги били й били її без спочину, безжально перетворюючи на брудне, розгасле місиво.

Марія відсахнулась од вікна, обійшла по широкій дузі розпластану на килимі геть прив’ялу сукню, поламану корону і подертий вельон, згадала, як годину тому зривала з себе це осоружне вбрання, і, немов до останнього причастя побрела до ванни, до омивання, до спасіння.

Спасіння, як вона й очікувала, не настало. І не скоро настане. Он і світанок теж сьогодні забарився.

Черговий удар грому заскочив її з паперами в руках, які невідомо чому першими витяглися з поважних розмірів сумеги, де були складені її пожитки з дому. Витягнулися з-під споду, з потаємної кишеньки, стрибнули їй до рук, неначе тільки й чекали, коли вона почне розпаковувати валізу, коли розсуне замок-змійку…

Краще б учорашньої п’ятниці ніколи не було. Чи вже позавчорашньої?

Зігнорувавши нічну піжаму, Марія забарикадувалась у перший-ліпший спортивний костюм, позастібала всі «змійки» — на кишеньці, торбі й куртці — й відважно лягла на нерозстелене ліжко.

Святкування не вийшло. Орендована шкільна їдальня, навіть прибрана гірляндами й паперовими сніжинками, відгонила совковим харчоблоком для малолітніх злочинців. Нецензурні написи на стінах чомусь уперто потрапляли на очі, розлізле від спеки олів’є викликало стійкий блювотний рефлекс, а музики крутили саму попсу, намагаючись сфальшивити на кожній ноті.

Безперервні усмішки до незнайомих людей, танці з партнерами з пітними долонями й незграбними ногами, вислуховування банальних вітань і п’яних тостів, споглядання за процесом відривання від серця і кидання на тарілку кровних доларів, позування перед камерами й фотооб’єктивами, вимушені поцілунки під масненькі вигуки «гірко», пошуки тверезого шофера, котрий би міг довезти її до нового дому…

Не лягайте відважно на чуже нерозстелене ліжко, бо можете несподівано пошкодувати за своїм рідним, звичним, ненависним.

Поки грім розстрілював досвітню планету, Влад пив.

Теж заняття, — відповів би він, якби був тверезим.

Нудьга витинала довкола нього гопки, шкірячись гнилими пеньками, а він сидів і заливав у себе первак. І чесно намагався не згадувати. І коли від цих чесних намагань ставало зовсім кепсько, брав і перехиляв келишок. А нудьга, радіючи, шкварила перед ним вихиляси.

Тієї ночі дім чекав світанку, як месії. І він прийшов. Світанок.

Марія зірвалася на рівні ноги, повернула ліворуч і… не знайшла дверей, які знаходила на тому місці двадцять два роки поспіль.

Вона потерла долонями очі. Стіна, обклеєна шорсткими сріблястими шпалерами, була цілковито чужою стіною.

Сіла на застелене білим ворсом ліжко. Заставлена громіздкими меблями кімната, яку від світу відгороджували білі двері й білі жалюзі, була цілковито чужою, але Марія вже все згадала. Від цього кімната не перестала бути чужою. І холоднющою, як підвал.

Вікно прочинене. Мабуть, вітер… Боже, та це ж хтось дзвонить у двері!

Хтось поторсав клямку дверей. Від нетерпіння свербіли кінчики пальців. Від нетерпіння і щемливого очікування.

Біда сиділа біля його ніг і з цікавістю роззиралася довкола.

Це й не дивно, — їй тут жити.

Вона спала півтори години. Краще було б не лягати зовсім. Важко було не те що рухатися, важко було дивитися на білий світ, який перебував нині в чорній смузі. І не тільки нині.