Провина

— Десять років тому… в мене забрали праву легеню… Легенями люди дихають, ти знаєш… А моя права легеня… була чорна… от як на чайнику, коли… необережно припалювати сірником… з’являється кіптява, так… і тут…

Щохвилі зупинявся перепочити. Ти вже звикла до цих перерв. І майже звикла до затемненої вітальні.

— Ніхто з лікарів… не гарантував мені тоді… стільки років життя… Але я не замкнувся вдома… я ходив, плавав, дерся на гори… ми з тобою багато кілометрів… подолали, і моя ліва легеня… вона збільшилася, стала працювати за двох…

Закашлявся. Ти подала йому води. Прибігла мама, та коли почула, про що ви говорите, вийшла, затуливши долонею рота.

— А недавно кіптява з’явилася знову… в мене в голові… а людина не має другої голови, щоб… одну забрати, чи не так, Марійчику?

Він ворухнув пальцями, і ти одразу подала йому свою руку. За три місяці ти навчилася вгадувати найменші його бажання. Одного ти не навчилася — спокійно чути своє ім’я в його вустах.

— Допоможи мамі, коли… я піду. Їй потрібна буде… твоя допомога.

Ти присіла коло ліжка і притулилася щокою до його руки — щоб на хвильку дати очам перепочинок, бо хоч би як ти старалася, твої очі тебе часом підводили: понад усе прагнули затулитися повіками, тільки щоб не бачити того, що бачили.

Мама навчилася робити уколи, і тьотя Ніна приходила до вас усе рідше, а коли в неї народилася маленька дитинка, майже перестала. І мама тоді сказала, що в біді люди зазвичай залишаються самі.

Тоді ти їй не повірила.

Твій тато помер у ніч на перше травня.

Усім класом треба було йти на демонстрацію, нести плакати, квіти й надувні кульки… а в тебе помер тато.

Усіх відмінників достроково приймали у піонери, чіпляли їм червоні-червоні галстуки, вчили віддавати салют і аплодували їм… а твій тато вирішив померти, і ти поважала його рішення, і визнавала за ним право піти з темної вітальні у ліс, на озеро, в гори, і тобі чимдуж хотілось опинитися там і зустрітися з ним, але тебе не пускали.

Після лінійки виступали шкільні колективи, і навіть грав справжній оркестр, і кожний клас накривав свій стіл із солодкими тістечками й солодкою водичкою, а потім усі сім’ями їхали за місто… а ти змушена була три дні безвилазно сидіти у квартирі з завішаними дзеркалами, де не можна було вмикати радіо, телевізор і магнітофон, і навіть розмовляти голосно не можна було; ти блукала серед людей у чорному — інколи знайомих, але більше незнайомих, які весь час витирали хустинками очі, жалібно дивилися на тебе й чомусь намагалися кожен погладити тебе по голові; ти ухилялася від їхніх рук, затуляла вуха, коли хтось дуже голосно починав тужити над твоїм татом, ніби йому це мало сподобатися, з жалем виглядала у двір, брала до рук якусь книжку, відкладала її убік, йшла на кухню й робила каву для тих, хто приходив попрощатися з татом…

А насправді ти терпляче чекала маму.

Маму, яка не помічала нікого і нічого, хоча правильно відповідала на всі запитання й навіть втішала тих, від кого приймала співчуття; маму, яка не плакала й не голосила, хоча всі навперебій пропонували їй якісь краплі й таблетки; маму, яка спокійно дивилася на всіх і все, спокійно замовляла труну, домовлялася про автобус і місце на цвинтарі, але ти добре розуміла (татова хвороба навчила тебе розуміти багато речей), що твоя мама нікого не бачить і не чує, що її нема у цій квартирі з запнутими дзеркалами.

Ти чекала її повернення, щоб повідомити одну велику-превелику таємницю.

Тато пішов, щоб справдилася дивна казка про Бога, який помер від бруду й кіптяви, щоб назавжди воскреснути потім у чистих і світлих думках людей. І для того, щоб поховати його остаточно, достатньо просто про нього забути.

Цю казку розповіла тобі тьотя Ніна, коли ти з розпачу впала на бетонні сходи й розбила собі голову.

Тоді ти так і не змогла вирішити, чи можна назвати цю казку КАЗКОЮ ЗІ ЩАСЛИВИМ ЗАКІНЧЕННЯМ, але тепер ти знала, що кожен сам дописує в ній закінчення.

Тому ти збиралася сказати мамі, коли вона повернеться, що ви ніколи не забудете тата, а отже — бог ніколи не помре.

Забула сказати: коли труну з татом опускали до ями, Саша сіпнув тебе за край плаща і, піднявшись навшпиньки, зашепотів тобі до вуха:

— Я знаю одну велику-превелику таємницю. Поклянися, що нікому не скажеш.

— Я теж її знаю, — так само пошепки відповіла ти. — Зачекай. Ось тільки мама повернеться, і все буде добре.

— А якщо мама не повернеться?

На вас почали оглядатися, і ти скористалася цим, щоб промовчати.

Відповіді ти не знала, а запитати тепер не мала в кого. Навіть тьотя Ніна не прийшла на похорон. Чомусь.

Минуло півроку. Чистилище набирало обертів, перемелюючи все, що не було достатньо міцним. Душі ще тримались, але вже забули, як виглядає небо. Порожнеча поступово затягувала їх у тріщини в просторі й часі. Щодня ви їздили на цвинтар.

Цвинтар був за містом і автобуси ходили туди не часто. Але ви щодня виходили на зупинку, ловили попутку і їхали до татової могили. Мама працювала на двох роботах, тому ви затримувалися там не довше, ніж на п’ятнадцять хвилин. Стояли і мовчали.

А потім їхали додому, щоб назавтра знову сюди прийти. Щоденний ритуал. Щоденна екзекуція.

Через півроку такої їзди цвинтар почав тобі снитися.

А мама все не поверталася.

Коли ви сідали їсти, вона ставила на стіл іще одну тарілку, виделку і горнятко. Коли лягали спати, то мусили казати: «на добраніч, мамо, і на добраніч, тату». Коли вмикали радіо, телевізор чи магнітофон, мама попереджала, що музика не повинна бути гучною чи веселою.

Але як тільки мама виходила за поріг, ти одразу підкручувала всі регулятори звуку до найвищих позначок. За останні півроку ти відчула, що жити не можеш без гучної і веселої музики.

А мама неначе перебувала за межами вашої галактики. Вона витрушувала пилюку з татових речей, виносила їх на балкон провітрювати, чистила, прасувала і клала назад у шафу. Нікому не дозволялося чіпати їх, так само як ніхто не мав права розсувати завіси у вітальні. Там увесь час панував важкий, як хмара, присмерк.

І ти раптом відкрила в собі шалену любов до яскравих речей і сліпучого світла.

Батьки інколи навіть не здогадуються, до яких непередбачуваних наслідків можуть призвести їхні категоричні заборони.

У 5-А класі у цей час дуже популярними були зошити-анкети, оформлені квіточками, бантиками, блискітками, солоденькими малюночками дівчаток і звіряток. Вони надзвичайно таємно переходили від одних рук до інших і пропонували відповісти на дурнуваті запитання на кшталт «який тобі подобається хлопець у нашому класі (Т. Б. чи А.П.), чи могла б ти поцілуватися з хлопцем на першому побаченні?» або «що б ти зробила, якби хлопець тебе зрадив, а потім прийшов просити пробачення?» Найважливішим завданням було вберегти підпільні записи від рук «цих придурків».

А тобі «ці придурки» подобалися. Не хтось конкретно, а ота їхня неслухняна «нація». З ними було набагато простіше.

Хлопці частіше мовчали, а коли говорили, то про речі серйозні, поважні: про літаки, пістолети, машини, новий удар Брюса Лі, і ти була допущена до їхніх чоловічих розмов на правах рівного, бо вміла стріляти жуйкою зі скрученої з паперу трубочки не гірше за них, і набагато краще за них вигадувала правдоподібні причини прогулів, — за кожну вдалу історію тобі ставили пачку вафлів (вдалою вважалась історія, колй вчителька переставала кричати, а, зітхаючи, примовляла: і треба ж такому статися, бідна дитина).

Хлопцеві можна було дати здачі, а за хвилю ганяти з ним м’яча, а якщо б ти дала здачі дівчині, ой, що було б! На тебе приндилися б сто років, а ще сто років з новою подружкою обговорювали б усі твої ненормальні звички.

Прізвисько «Ненормальна» приклеїлося до тебе намертво після того, як ти одного разу прийшла у клас із криваво-червоними нігтями, перламутрово-коричневими губами й фіолетовими очима… Чорна тінь висіла над твоїм всесвітом, і ти боронилася всіма доступними тобі методами. Якби в тебе була вибухівка, ти б підірвала її на центральному майдані міста, аби лиш про це дізналася мама і вийшла зі своєї глухої замкненості, хай навіть для того, щоб тебе покарати.