Страница 48 из 57
— А ти хто?
— Я… Ніколи не запитуй такого. Прийде час, і я роз'ясню тобі, або сам дізнаєшся. — І тут прибулець виник у подобі монаха. І сказав: — Іди виконуй те, що задумав. Це твій камінь, що його треба скинути, щоб не перти на горбу. Ти геній, ти великий чоловік, з печаткою на голові. Подивися на небо. І воно нагадає гидку помийницю, що підтікає дощем, бульботить рідотою. Як вічними сльозами. Хіба людина не народжена для радощів??? Чому вона повинна митаритися, доводитися до скотського стану. Людина — творець всього сущого, а не твій Бог. Подивись он: там висить на гілці вишні, що росте під самим вікном, два покійники. Натовп біля них. Зазвичай отакий цікавий люд завжди збирався біля новобудови, — перекинуть свої писки, плавають у ріденькому смальці їхні баньки, як дві квасолини, і кожен сором'язливо намагається потрапити в кадр телекамери чи фоторепортера. Жінки, сором'язливо потупивши очі, відірвавшись на хвилинку від балаканини з сусідами, поправляють сукні на грудях. Трагічна усмішка, притиснуті до грудей руки, сльози крапають, біжать щоками. Кварцовий спалах. Знімок готовий. І далі: буденним голосом, мовляв, вічно до них чіпляються репортери. Двоє ящерозубих китайців, — хіба мало теми для розмови. Тема ця тягнутиметься дисятиліттями, стане сімейною реліквією, як і фотокартка; історія буде десятиліттями обростати новими і новими подробицями. Ось він, твій світ, — бери його. Аж до моря; життя — велика розвага. Людина не може без забаганок, вона потребує крові, хліба і видовищ; вона потребує розваги. Завжди видумує якусь гру. Ще не чути війни, а вже удосконалюють протези та милиці, що на них можна зіп'ясти все людство. Зіп'ялось. Прораховане. Прорахувалося. Бюджету не вистачило. Тільки тобі немає до цього діла.
— Хто ти? Скажи хто ти…
— Я той, що творить добро в ім'я зла… Я караю і викорінюю зло.
Абракадабра якась, подумав Іван. Але йому зробилося напрочуд легко. Прибулець пощез. І він рушив до мети. Певний свого вибору. Далекою луною віддалося у вушних раковинах: «Можеш спокійно їх знищувати… Ти вибраний, щоб навести порядок у суспільстві…» Атож, подумав, тішачись, Іван. Мамулі он своїм діткам дають гроники на морозиво, а вони на те морозиво ще підробляють десь у під'їзді, — відсмокче сонливому клерку. На цигарки. Або наркоту. Подивіться, сволочуги, як ви живете. Задрипанці. А мами чешуть їм коси, присипають пудрою попки, розірвані на німецький знак. А вони, гляди, туди ж, як моя Ольга.
А розшук по тій годині проводився в іншому напрямку. Ліліт, як і кожна порядна жінка, не могла так легко спекатися пана міністра-генерала. Вона не мала сумнівів, що користі від нього аж ніякої. І яка користь від такого чоловіка, що дерся по головах, наче пірамідально вибудувані черепи ворогів Тамерлана. Проте вона не поспішала. Про це і розмови не може бути: знайомствами ніколи не треба гребувати, хоча користі з тих знайомств може виявитися з кошачий послід; непередбачені вибрики високих посадових осіб можуть вас озолотити, довести до божевілля, запроторити за ґрати, геть викреслити з життя, лишаючи в душі чорні дірки. Ночі смутку. Невблаганна сила Закону ховає безсоромно очі у її тінь. Закон пригріває під своїм крилом найнікчемнішу особу. І тоді клерк, у потертих, до блискучого, зайорзаних штанях, несподівано виростає в неабияке цабе. Люди добродушні і корисні на поради, а коли справа стосується їх особисто: гаманця, жінки, пуделя, то вони тільки дають корисні поради. Ліліт вже не думала про міністра, а думала про Ракшу. Вона не могла, хоч ти застрелься, хоч віддайся цілому світові, хоч під Будду ляж, хоч лигайся з пам'ятником Леніна. Биче стойло. їх шаткують на капусту, а цим брезклим стовпам держави, товстосраким, хоч би хни. Ліліт по ході наквацювала помадою губи, провела кінчиком язика устами, смакуючи малиновий колір, ще раз лизькнула гостреньким язичком, віддимаючи щоку. Це так сексуально, хіхікаючи про себе, подумала Ліліт, і кілька мужиків на автозаправці зробили їй ручкою. Один намагався всунути прямо під носа візитку. Люта, не знати чого, вона пожбурила, покотила далі. Жила собі спокійно, а тут звалилося на мою голову. Та чи звалилося, може, я дійсно з'їхала з глузду, — котяться мізкові кульки навстріч Ракші. Сріблясте «рено» прошивав туман зі швидкістю кулі. Будь обережна. І вона дала на гальми. Зараз вона була впевнена, що міністр подався да знахарки. «Рено» круто розвернулося. Вискнули гальма. Різноколірні блиски води з-під колес, наче скло новорічних іграшок, сипонули на рекламні щити. Білозубі усмішки. Стій. Біло… Білозуб… Щось таке вертілося у неї в голові на денці її жіночого розуму. Так, якщо вона, дурепа, не залучить міністра, то цей покидьок гулятиме до кінця свого віку. Але навдивовиж, попріч душевному сумлінню, маяті душевній, вона відчувала до нього симпатію, щось споріднене з її внутрішнім світом, наче він, цей незнайомець, мав причетність чи доїичність до її минулого, що викликало відчуття огиди, а воднораз щире захоплення: заставити людей боятися жити, спати, думати. За винятком ментів та міністрів. Жертви Білозуба волали на поміч прямо під вікнами дільничних міліціонерів. Вони чули глухі постріли з обріза, але продовжували грати у доміно, пиячити. Ця сволочуга була великими над малими. Ця тварюка рабствувала перед вищими світу цього; тремтіла від збудження і захоплення перед «крутими», високого рангу бандюками. Йому хотілося ласо жити, як він і звик до життя: мотоцикл, машина, свій будинок, потім дальнє ходіння по морю, плавання за кордон тобто, а потім аспірантура. Все це у Ліліт склеювалося з окремих шматочків, з розмов із Ракшею. Це зрозуміло, шо він заздрив багатим, ненавидів голоту. Як ясний день зрозуміло. Не в той бік понесло. Він убиває дітей і пенсіонерів, колишніх своїх близьких людей по інтернату. Її брала моторош про голову коханця. Вона не мала сумніву щодо цього вбивства, то його робота, а як же інакше, тільки його, і нічия більше. Ліліт ганяла містом мов одержима, проскакуючи зелене світло. її авто несло юзом, кидало з бардюри на бардюру швидкісної траси. Нарешті «рено» вискочило на Харківську трасу. Миготіли білобоко, просто заглядіння, сільські будиночки у чотири поверхи, накриті червоними капелюшками черепиці, синього керамзиту. Десь під Бро-варами «рено» різко гальмонуло, смалонувши обгорілою гумою, і крізь опущене скло, пихкаючи синім сигаретним димом, вона запитала у малечі, що прив'язували собаці до хвоста жестяну бляшанку: де знайти будинок баби Орисі? їй відразу показали, аби тільки не заважала займатися екзекуцією, що для них було дуже важливим, бо пес цей попередирав усіх дворових собак, і малі вирішили чинити самосуд. Пес покірно віддавався дитячим тортурам. Але бігти не хотів, сік зубами блохи. А дітвора не могла зрушити пса з місця, він упирався на всі чотири кості, чухмарячи зада об пісок, — ніяк не хотів зрушати, гребучи задніми лапами. Пес вибирав за краще тортури з бляшанкою, аніж бути утопленим або повішеним добродійниками-господаря-ми. Пес, віддати належне, був таки воровковитою натурою, але сородичів своїх не чіпав, а от від шинки чи задавленого гусака собацюра не відмовлявся. Але малі, щоб випередити дорослих, порішили піддати його тортурам, а потім втопити злого вурдалаку. Достойні діти своїх батьків.
Баба Ориська: цілительниця, заклиначка демонів, колишня бандурша на зоні, організувала секту. Огрядна, з карими очима, до темноти ночі, вона з року в рік огряднішала. Курила міцні цигарки, встромивши «Приму» в мундштук. Носила засмальцьований халат, фартух поверх — в дірах та пропалинах, недбало заштопаних. Просторий її двір, що нагадував літній кінотеатр, заставлений табуретками, лавками, вилаштуваними колом, а на них стояли у повен зріст досить вельможні чини: рекетири, державні службовці, деректори, професори, видавці; сюди залучилося кілька кінодів, телезірок і прості служаки тіньового бізнесу — кілери. Вони екстатично вітали бабу Орисю. Аплодуючи у ритм, вигукуючи у ритм поляскування слова, густі, хрипаві, наче в горлянці булькотіла розігріта смола. І баба почала проповідувати: глухий голос виходив з черева, як вода закипала в електрочайнику, а в самій утробі ворушилася, видавалося, якась купа тварюк, і Орися, замість відповіді на привітання, гучно пускала вітри, тобто бзділа. Видно, це і було її привітанням.