Страница 47 из 57
Хор хлопчиків, з писклявими голосами, подібними до тих, що видають на церковних хорах, нагадував вищання, солодкозвучні наспіви ангелів та херувимів. Диригував ними старий, з купою на голові жорсткого, сивого, років зо два нечесаного волосся. Він з пафосом піднімав голову, розсипаючи лупу білими пластівцями на чорне, з залисинами і плямами, пальто. Іграшки на ялинці переливалися дзвонами разом з іграшками. Діти одягнені однаково, їх можна сплутати: чорні шорти, білі манішечки, набріолінені чубчики: стрижені «під бокс». Перед новоріччям, упродовж головної траси, закапелками, Андріївським узвозом, висіли японські ліхтарики, підсвічені знизу прожекторами. Десь неподалік, він навіть не зможе скласти в пам'яті, десь тут збираються японці чи корейці, чи в'єтнамці, — вони торгували гашишем, кокаїном, розбавленим цукровою пудрою та анальгіном жінками, дружинами, доньками. Він плутав їх, як нігери плутають білих, яка різниця… Ліхтарики піднімалися догори вітром, тремтячи різноколірними кульками та папірцями, видзенькували срібними дзвіночками. Іван дивився з неприхованим зачаруванням на це чудо, широко вікритими очима. Потім він знову починав думати про батька і брата. Перший його ненавидів, тобто батько, наче наперед знаючи, що з нього може вирости, — зеківські закони удосконалюють аналітичний, сволочужний погляд на життя, на весь світ. Невільні генії людського життя. Він знову і знову згадував той випадок, коли батько з братом потягли його на полювання. Можливо, щоб щось в його житті перемінилося. Іван вперше у житті забив тварину. Оленицю. Маленьке телятко, її дитинча, стояло, дрижачи шкірою, тут у ногах, поруч. Оленятко плакало. Сльози, майже по-людськи, бігли з її очей, її судомило, роздувало живіт. Телятко оленихи протяжно скавуліло, майже тобі щуреня. Або як дитина. Оленицю роздувало. Брат подав рушницю, силоміць засунув пальці Івана на пусковий гачок. Іван вистрілив знову в конаючу оленицю. Теля йому було шкода. Тоді брат подав ножа, змайстрованого з багнета. «Давай… Давай… Давай…» — В повітрі висять капшуки, тяжкий сопух здохлятини, заповнюючи все навколішнє, наче злітаються велетенські мухи, як на скотомогильнику, де червоні, де красні кололи одне одного багнетами. Баба завжди говорила «наші», коли вони, «наші», розстрілювали ворогів народу: петлюрівців, денікінців, зелених.
Іван відмовлявся від полювання навідріз. Збрехав, що погано себе почуває. Він з самого початку не мав ніякого бажаний їхати. І зараз не пристає на таку пропозицію. «Тоді хоч допоможи… Потримай…» Повітря гускне, накручується густими воланами, спіраль за спіраллю окутує гнилим сопухом. Брат стовбичив: розхитуючись, з носаків на підбори, з носаків на підбори, утупившись в теля, що дриґоніло тілом, плакало дитинчам. Тоді батько підійшов, рвучко, широкими кроками, до оленяти, підняв за лапи, донизу головою. Храпнув ударом ребра долоні по шиї. Сказав: «Давай… Мені довго чекати?» Замість відповіді Білозуб тільки стиснув міцніше рукоятку ножа, бликнувши очима своїми вологими в невідомість, сизу, як тиша, туди, наче вивідав чи побачив своє майбутнє. Так воно і було, — чи розумівся батько-тюремщик, який знався на всьому. Навіть, коли треба вживати проносне, щоб позбутися глистів. Але, хоч і поверхово, він знався на людях. Як санітар на глистах. Аби він не мав переконання, що саме це його син, то нічого особливого він би у цьому недоношеному синашеві не бачив. Очі, темні очі, що наче увібрали до сльозливих сірих рогівок глупу ніч. І батько подався назадки. Й тут Іван, несподівано для люду, завив по-псячому. Він скімлив, вертівся дзиґою, затиснувши вуха і скроні долонями, пальці лежали на тімені. Пальці стискають скроні. Пульсує кров, б'ючи токами, гріючи пучки пальців. Йому стало лячно. Він стогнав, наче хто здер шкіру і присипав сіллю; він як той хорт, з високо піднятою головою, з різко окресленим підборіддям, втягував соплами ніздрів трункуватий запах сосни, терпкий дух крові. Й гарячу пару від неї. Батько не припиняв бити по каркові оленя, а Іван до поту затиснув рукоять ножа з слонової кістки, оздоблену зеленими та червоними камінчиками, із змійкою, що обплітала ручку. Японський держак. І ніхто з присутніх не здивувався, коли Іван з ножем підбіг до оленихи. Батько сахнувся. Брат продовжував тримати теля за ноги. Іван одним ударом, по-вовчому завивши жалісно, але водночас жорстоко, що аж морозило шкіру, — Іван одним махом розпатрав теличці горлянку. Рідня тільки переглянулася. Старший брат підняв догори великий палець, зігнутий «тіп-топ», а по-простому, по-селянському «клас з присипочкою», — це коли труть пучками над великим пальцем, імітуючи таким от робом «клас з присипочкою». Потім вони їхали з полювання у купейному відділенні. Іван дивився на синій вечір, майже фіолетовий, з квадратиками будиночків, розкиданих засніженими полями, наче села викосила чума чи застукала всезагальна мобілізація. Вітер. Сині вікна. Іван плаче. Він до самого кінця пам'ятатиме цю подію: запах глиці, терпкої крові, приторний запах диму. І загодя, пізніше, він для себе вирішить, що то було початком. Знаком. Знаком Провидіння. А тоді на синіх просторах полів губилися вже не дитячі мислі. Далеко не дитячі. Солодка кров. Тепла солодка кров. Ось воно що…
Небо розрізане широкими палашами сонячного світла. Хлопчики співали майже валькірії. Вроді б і нічого, а комусь порожньо. Наче ангели зійшли на землю, маючи надію подивитися на незрозуміле життя, і якраз тужать за тим, що покинули небо, залишили там серця янгольські, а назад вороття немає. «Нічого, ми їм допоможемо…» — думав про себе Білозуб і подався у невідомому напрямку. Напевне, до Річчі.
Упівдороги його зупинив голос. До нього підступився молодий чоловік. У білій сорочці, зовсім по-літньому вбраний: білі парусинові штани, сорочка-безрукавка. І сморід. Нестерпний сморід гнилого м'яса і старої викоростаної сперми.
— Впізнав?…
— Іван Білозуб готовий… до виконання своїх обов'язків… Я втомився на тебе чекати.
— То ти своїх блядєй будеш виховувати. Кинь дурні витребеньки. Слідуй і дивись, Дивись на схід. Там дорога пролягла широкими степами, розтинаючи сірі виразки міст, окутаних інфернальною сизою паволокою. Дивись, там дорога повз Слобожанщину, оминаючи, облизуючи, як пензель різдвяні писанки. Тобі треба цими шляхами пройтися. Підступися ближче, і нога послизнеться на серпантині доріг, де розбивається мокрим лахміттям Чорне море об вищерблені віками зуби скель. І туди глянь, — на півдні, рожевими і зеленими грибами фабричного смогу, над самими дахами, висять голуби, облізлі від сірчаної кислоти, над домами з низькими притолоками, як свинарник. Але і там живуть. І ти нічого не забудь, бо минуле в твоїй пам'яті витравлене. І кожного разу ти народжуєшся, щоб нести кару, як знамено, попереду усіх. Ти вибраний. Це… опаш… вологого… ангельского крила…
— Тобі погано? Тобі боляче? — Видно було, як незнайомець сходить з лиця, наче розчиняючись у повітрі. Пощезає. І Білозуб тільки чує його хрипавий голос:
— …опаш ангельского крила, волога і слякоть. Від нього ^сум. Це вже столиця. Тут заздалегідь, для побідоносних бойовиськ, солдати і офіцери, перераховані до максимальної точності: медалі, нагороди, цинкові труни, некрологи, чисті бланки для заповнення геройськими іменами. Вирахувані патріотичні походи. На калькуляторах вирахувана, занесена на комп'ютер точна кількість жертв і патріотів. І вони говорять: настане день, подібний ночі. Штампують медалі, монтують танки, стругають труни, — так і лишають недоструганими, бо кількість героїв росте, як на пивних дріжджах. Вони виготовляють гумові та еластикові фалоси. І це ти повинен запам'ятати: війна — прибуткова справа. її велич осягають тільки відставні генерали, для яких позбутися запору чисто тобі геройський вчинок. Колись-бо він… Під його началом загнано до ями половину людства… Все це твій… — знову повітря наповнюється смородом: — війна — прибуткова справа. Що не кажи, а кров збагачує. Чим більша кількість мертвяків, тим більші дивіденди. Війна — це вселенський бізнес. Одних він годує до гемороїдального запору. Інших ставить до стінки, валить у прохлоровану яму. Кому рай, а комусь і тут не погано. Все це твій прагматичний, золотогубий Бог. Він тільки руйнує. Окрім муки, нестерпної муки від нього нічого не дочекаєшся…