Дофін Сатани

— Де те фуфло, що називається міністром?

Орися, як рак, що його тільки-но вкинули в окріп.

— Я ж нічого поганого… До мене такі люди їздять…

Міністр-генерал відлежувався у закапелку, хитро примруживши свої булькаті очі. Його тіпало третій тиждень невідомо чого, а радше від алкоголю. Так він вирішив. Пиячив він безпробудно, хоча завжди знав міру. Але неясне, щось не роз'ясниме, висіло над ним, над його сивіючою головою. Він вже боявся ходити до батюшки, він боявся спілкуватися з своїми підлеглими. Заявлявся у Раду тільки для годиться.

На роботі черкав підписи, бездумно, як Бог на руку чи душу покладе. Черкав підписи: тому «вишак», тому «по-життєве», а кому — амністія. Без розбору, як ото подаєш жебраку на вулиці, а напозір він багатіший Мідаса, — даси по справедливості, а виходить не тому, кому варто. Щоправда, його найменше хвилювали події останніх років. Віддати належне розсудливості міністра, — він все пустив плином. Як заманеться. Проте він мало вірив, що людина, серійний вбивця, може змінювати методу. Якщо це правда, то це або божевільний, або геній, що скотився з рейок; і якщо правий Ракша, то цей маніяк мав високий інтелектуальний потенціал. Стотисячна орава дармоїдів, вигодуваних на казенній тушонці, шукала, збиваючись з ніг, нипаючи країною, а він бабахав у них прямо під вікнами. Чортівня якась. Зашелестів листок, а тобі — громи і каміння об бруківку. Горілка не допомагала. Іноді він вживав морфій. Потім знову тушив горілкою, дозуючи з кокаїном.

— Що ти хочеш? — вилазячи з конури: брезкле обличчя, червоні капшуки під очима.

— Я хочу знайти цю падлюку… Я знаю, де він… Він убив… Ракшу…

— Ти з глузду з'їхала. Кого шукати? Ти що, його на власні очі бачила? Ще мені одна віща Касандра. Брись до клієнтури, що зачекалися твого секіля… Лігретниця і мїнетниця.

Юрмисько зливалося, розсипалося, знову зліплялося, як купа вареників, знову розліплялося, стягувалося у тягучу масу, харкаючи від газів чи випльовуючи через усі отвори «демонів», що їх виганяла баба Ориська.

— Іди, Сатано! Ти служиш Сатані, — заверещала Ориська неправдоподібно тоненьким голосочком, потім зайшлася і зовсім не своїм глаеом; зійшла піною, як ванночка з піною для бриття.

— Іди, Сатано… Іди, Сатано… Іди, Сатано… Ти служиш Сатані… Ти служиш Сатані… — заверещали речитативом, в один голос бажаючі зцілитися.

— Ану вас всіх, ти ще поплатишся, Васьковичу. Здорово поплатишся. Це не погроза.

— Я тебе в порошок зітру, сука недоношена. Кишка тонка.

— Ну, це ми ще подивимося, — тихо, ледь не з плачем, блідіючими висинілими губами проговорила Ліліт. — Правда за мною.

— Ні. За законом. А закон — це я. Навіть не президент. Ніхто мені не вказівник. Чхати я хотів. Не сунь носа куди не слід. Засцянка хєрова… Я державний чоловік, а ти простітня. І президент така ж потаскуха, як і ти… Ич чим надумала взяти старого вовка…

— Цього мені було і треба, — спокійно і врівноважено мовила Ліліт, відходячи назадки до «рено», по ході виймаючи з кишені диктофон. Покрутила перед обличчям на одному пальчику, продітому крізь петлю шнурочка. — Зараз ти нікуди не дінешся. Шабашуй далі.

«Рено» рушило з місця, а спраглі зцілення заверещали і зацибали на дзиґликах, лавках, стільцях. Мама їхня, Орися, стояла у повен зріст, з піднятими догори руками, з запіненою бородою. «Щоб ти здохла, падлюка», — подумалося Ліліт, але зовсім не по-злому: як можна вибачити рідній свекрусі.

«Рено» котило Харківською трасою: вогні серпантином світлячків тягнулися упродовж шосе; дома стояли мов обезлюднілі, лише червоні вічка каганцями вікон горіли рівним вогнем, видаючи там ознаки життя; дальнобійні фургони пливли у темряві на ілюмінаційне зарвище над містом; вони йшли, як великі пароплави сухопутних морів і рік, у невідомість життя чи смерті, слави чи любові, і шурхотіння коліс, гамір людей і запах помаранчів. Потім Ліліт зовсім заспокоїлася; їй стало байдуже, навіть холодно, навіть захотілося попоїсти чогось смачненького. Спочатку надмірний спокій налякав її, наче виття собацюги під вікнами на чиюсь смерть. Поволі вона забувала Ракшу, міністра і все навколишнє. їхала навмання, до японського ресторану. Зіткнення з реальними речами тонко, майже непомітно зближало її зі світом: так, дно чайника, куди налип недопалок паперу, пляма на светрі після застілля наодинці; тонкий пух, сірий пух спаленого паперу чергової цидулки залицяльника, щітка з волоссям того ж таки Ракші і удари трамвайних коліс під її широким синім вікном. Це було життя. І вона не хотіла ним, цим життям, гребувати. Підкотила до японського ресторану. Гальмонула. Відразу кілька чоловік запропонували їй свої послуги — підтримати під ліктик, допомогти зняти хутро — сяка-така мила блаж, що подобається жінкам. Ліліт дійсно була ефектно красива. І, на привеликий жаль усіх мужиків, — не блядь, якщо не враховувати випадкових зв'язків незаміжньої жінки. Тут її зовнішність давала привід для нездорових думок.

Річчі не скупився на гроші. Закоханий, він пурхав метеликом у яскравому кімоно з зеленими і червоними драконами. Готував печеню. А коли Івана довго не було, він впадав у тоску, і тоді Річчі став приводити до себе молоденьких, зовсім юних хлопчиків. Але все це закінчувалося платонікою. Ніяких статевих контактів. Одна романтична платоніка. Неосяжне ясне синє небо за вікном. І Річчі благодушно дозволяє пестити своє волосся, з неприхованою радістю, з приємністю відчуваючи, як м'який павучок пальців, п'ятірня, лапками, лапками перебирався від тім'я і до шиї. Річчі мружив від втіхи, як коллі, очі, якого щойно почухали за вухом. Він би віддався з превеликим задоволенням, але лякався Івана. Але саме чому? Того ніхто не знав. Його не лякала смерть. Те, що Іван вибраний, а він, Річчі, повинен йому допомагати, то в цьому у нього не було ніякого сумніву. Проте сумніви щодо божественного, взагалі божественного не тільки до Івана, закрадалися давно. У відчаї, не дочекавшись Івана, він мастурбував, бавився вібратором, пластиковим фалосом, плакав, скиглив, що більше на поріг його не пустить. Немає нічого. Чорна яма. І все. Ніякої божественної вибраності не існує. І все.

Нарешті з'являвся Іван, але це підбадьорило Річчі, бо з'явився він не сам, а з довготелесим типом на прізвише Пахноцький. Тож Пахноцький розповів свою коротку історію, що розчулила чутливу душу і серце Річчі. Служив він, Пахноцький, прапорщиком у піхотному полку. І вподобав його зампотилу. Ну, той, що командує горшками, яловичиною, свининою, тушонкою. Пахноцький сам у захопленні від такої уваги, але прапорщик Алібасов, колишній його коханець, там би мовити, — Пахноцький червонів, — зчинив справжній скандал. Ледь не дійшло ледь не до суду армійського. І винним у всьому виявився Пахноцький. Після офіцерського суду честі його затягли солдати до котельної. Вибили передні зуби, зняли штани і зробили те, що роблять всі, тільки насильно. Поодягавши брезентові рукавиці, вони забавлялися з його прутнем як могли — до крові. Потім побили. Вибили ще і кутні зуби. Непритомного підкинули до танкової дивізії. І от вся історія. Звинуватили командира полку, потім Пахноцького витурили за межі НДР, де він служив, а там, в Союзі, справа його не пішла далі військової дрібної канцелярської контори. Обійшлося. Займається зараз Пахноцький тим, що грає на гітарі, виконує другорядні ролі в масовках вистав та інколи з'являється на здибанці гомосексуалістів на Льва Толстого в туалеті. Він ніколи не думав, що опуститься так низько, але нічого не поробиш. Доля у нього така. Що там? На Льва Толстого? Як воно? Стоїть один на проході, вибачаюсь, на виході, — світло у туалеті відсутнє: сморід лайна, сечі, хлорки. Той, що на вході, сигналить запальничкою, кількістю спалахів сповіщає, хто прийшов, — свій чи чужий. І всі роблять вигляд, що мочаться. І така у них конспірація, хоча кажуть, що закон скоро скасують за переслідування гомосексуалістів чи вже відмінили. Але вони, туалетні пєдіки, ніяк не можуть змінити своїх вульгарних, мазохістських штучок. Річчі плакав. А Іван сидів нерухомо, розхитуючись на стільцеві, в такт і ритм завиванню Річчі. Іван не розпитував про Алібасова, про полковників та майорів, про коханців та коханок. Він тільки цікавився їхнім збіговиськом на Льва Толстого. В парку Шевченка. Потім він дістав з торби «Поляроїд», сфотографувався, розкинувши широко руки і розкрилля могутніх плечей, роздягнений до пояса, розіклавшись, напівлежачи на дивані, — білозубо усміхнувся у кадр. Потім нашвидку одягнувся; зібрав усі необхідні речі до сумки: великого залізничного ліхтаря, ломик, якесь брудне манаття і щось замотане у просмальцьований папір. Це все, що помітив Пахноцький. Іван сказав: «Скоро буду. Чекайте…» Дорогою він зайшов до бару і випив велику склянку пива з насолодою, як діти п'ють з материних грудей молоко. Солодке поглинання пінястого питва збадьорило його. Несподівано дорогу йому застив чоловік у зношеному, колись дорогому пальті. Сказав: «Зупинись! Що поганого зробили ті люди? Вони й так потерпають від усіх, від всього; вони самі по більшості потерпають від цього».