Дофін Сатани

— Здоров, Ракша… Ти що тут промишляєш? — міністр по-доброхотськи розвів руками. — Я ось подумав, що тобі дійсно можна повернутися… Тільки не подумай лишнього. Нічого. З-за баби не варто… Той…

Першим ділом Ракші закортіло зацідити по писку, по цій вгодованій мордяці, по цій випещеній харі, але він відчув, як безсило, безвільно обвисають руки навколо тулуба.

— Але чин я дійсно не можу тобі відновити… Сам розумієш… З Ліліт все гаразд. Вона жива. І, напевне, ти цього разу підеш гуляти іншим боком.

Ракша цього разу зацідив міністру під щелепу. І доки понабігали запопадливі джури, він встигнув сказати:

— Це як молошному батечку. Затямив?

Міністр, спльовуючи кров'ю, звівся на ноги, — здоровенний мужицяра; такі раніш бандюками заправляли:

— Що ти баришню кісейну з себе ліпиш, Ракша? Відвезіть подалі. Зніміть, бля, штани і нехай посидить на морозі, може, вдруге сюди не потрапить… — Потім у мобілку: — Ліліт, ти де? Зараз буду…

Ромодан перебирав речі. У нього солодко смоктало під ложечкою, як тільки його пальці торкалися сурових шнурочків, що зв'язували полотняну торбинку. Вервички з сандалового дерева, молитовник, обтягнутий зеленою шкірою, що поміщався якраз у кишеньку, там, де серце. Кілька упаковок кокаїну, дбайливо перетягнутих червоною ниткою, щоб відлякувати шайтанів; потім кілька сур, писаних арабською в'яззю, древніших, ніж це місто за ґратами, а насамкінець — світлини синів та братів. Образи батьків Ромодан тримав у пам'яті, з глибокою поштивістю, ночами вони виникали перед ним, коли молився або засинав. Коли прийшла нічна зміна, то він дбайливо сховав кокаїн, решту речей повільно, під пильними очима охорони, збирав до полотняного мішечка.

— Що, шайтанів своїх понавитягував, — задирався капітан, надто розумний, щоб розводитися на такі теми.

— Ти, мусор поганий, сам розберись, якому шайтану чи аллаху поклонятися, а потім і сюди йди служити, — визвірився на думку капітана Ромодан.

— Бачили грамотних. Як тільки «вишак» світить, то відразу про Бога говорите.

— Бо такими дурнями, як ти, і жили в цьому світі… Стадо забрьоханих свиней. У свою віру треба… Своє треба… Чужина, вона у всьому чужина…

Капітан тільки розлогисто зареготав, протяжно, потім поляскав непристойно пальцями.

— А як огуляють тебе, Ромодан, то ти тоже в свого аллаха будеш вірити?!

— Не твого свинячого писка діло. Сам син шайтана!

І капітан наказав забрати у Ромодана телевізор. Повернувся затим до кабінету, записав кілька рядків, а попередні акуратно підців ножичком, розірвав з хрускотом папір, витягнув сторінки перед очі, таким робом потримавши перед зором, шаснув попередньо до штанів за запальничкою, креснув синім язичком полум'я, підпалив і колисав, вимахував, трусив у повітрі доти, доки лиш краєчок не лишився у пучках. Лизнув порепані пучки, — капітан задоволено увімкнув Ромоданів телевізор.

Ромодан, понюхавши з пучки кокаїну, роздимав свої мислі: і побачив він у проймищі ґраток і броньованого скла світле обличчя, і нічого вродь і не говорило з ним, Ромоданом, а він сам до себе почав вимовляти, як обпікаючи язика, що, мовляв, до кожного недоріки, обтяженого владою, — мисль Господня часто-густо піддана коректурі, найменувавши просто це — кретини або ідіоти. Від цього каменування пророків, але їх не меншало, а число віруючих більшало. З цими словами і думками Ромодан віддав славу Аллахові і заснув, так і не догадуючись, а радше не дошукуючись, і заснув, не допитуючись свідомості, хто ті слова прошептав йому на вухо. На сьогодні обидві сторони знайшли втішення — капітан дивився нічний порно-серіал, а Ромодан, через седатив, поринув у неземні мислі.

Мріяти можуть або заможні, або злидні. Іншого не дано. Словом, людину розхитує як буй, а заносить куди подалі, як рвані штани ротного після прямого попадання снаряду. Іншого не дано, тому, видно, Ракша тішився, що Ліліт жива, а не він, — напівістота по дорозі в невідомість. Газик пошарпаний так хилитало, що зарані можна було передбачити кінець і початок, навіть до середини не заглядаючи. Ліліт жива, а він матюкався раз по разу, але не дуже часто, як пес, що скавулів не знати чого на місяця. А чи спала Ліліт з міністром, його найменше обходило. Попереду гудів темний ліс, лізла з-під очей мокра траса, де ніяка блядь тебе не пожаліє та не вислухає. І він катався на вершині кулястої образи, наче незаслужено вигнаний з дому. Чин вигнанця почав уже пасувати йому, — як авто, що правило кудись за місто, врізалося з усього розгону в іноземний тралер. Троє ментів порвало на шмаття, як мавпа газету шматує в зоопарку замість бананів, а Ракша завис на гілляччях сосни. Загинули також водії тралера, принаймні так вирішив Ракша. Кращої оказії для Ракші не придумати. Життя має завжди два права нав ибір. І обидва не на твою користь. І ніяк тобі, сердезі, вирватися з цього скотомогильника. Бо по собі чин підгадав Ракша, а як ні, то відламуй на чотирьох звідси. Треба линяти звідси, бо ще припаяють зраду батьківщині, чи там антинародні коливання, а на кращий, — в груповому убивстві. Здершись з дерева, очунявши від пекельного гуркоту і свисту у вухах, він серед шматків теплого ще людського скопища і місива не розшукав нічого корисного для себе, але нічого і компрометуючого, подався на віспасту заграву підвісних мостів, туди, до міста. Йому потрібен був Ромодан. Та щоб загнати людину в мишоловку, понавигадували таку тьму законів, що не продихнеш, і тисячі, тисячі гнусявих клерків переписують, протирають штани, аби тобі, Ракша, в цьому світі спокійно не жилося, не ловилася риба, дружина рівно не ходила, не зирила оком куди не слід. З такими думками він дібрався половини дороги, якщо його шлях можна означити шляхом чи пошуком конкретно чогось, бо те, що шукав Ракша, бовталося червоною лахманиною у повітрі. І перші ознаки того, що не допхнувся до дачі Ромодана.

В місті глухо і тихо, хоча це тільки на перший погляд, обманка, — бо город горів, як новорічна ялинка, переливаючись чергами вогнів, окутуючись сріблястим серпанком. Ступаючи в його нутро, ти мандрував, мов товстелезним чиїмось стравоходом. Іноді над головою, як пилюка, вертілося собаче гавкання, людські голоси, та й то переважно з транзисторів, телеприймачів, мобільників. Неонова розбещена срака, передноворічна. Життя тим і хороша річ, що до нього не звикаєш. Раз і назавжди. Ти можеш сказати: ось тобі, показую від ліктя, чи палець, по-модному, як годиться, все тіп-топ; а тобі гляди, дивись, так от і випало, що комусь навернув з півкопи. Навіть не потрусивши напівкулями своїми. Глїочить, як суку на сучку, похвилинно і єжинощно. І смерть не приходить. А Новий рік чи Пасха, чи до того ще Різдва дотягнеш, якщо Гільгамеша читати не будеш. А знаєш, що пережив же, курвлячий сину, подібне, то якого хріна лізеш в петельку вдруге? Значить треба, — вирішував Ракша. Він ще трохи помандрував містом, наче звикаючи до звуків, до нових запахів, вкотре повернувшись з того світу, наче з близького зарубіжжя; він за годину в повній глухоті приймав ванну, дивився, як бруд і попіл стікає пацьорками волоссям, начебто все те не належить йому, а всій грязюці і брудові світу. Найпростіше вирішення проблеми, — покартав він себе, але подумав, що йому-то особливо немає на що скаржитися, якщо підрахувати всі дивіденди, за винятком розумових здібностей, котрі останнім часом до шмиги не бралися. Він кис у ванній, як великий павук у слюнях. Життя проходило, а нічого не зміняювалося. Його свідомо тримали за юродивого, хоча напевне знали, що десь з половини він говорить правду, що в його-то словах найменше брехні. Тінь невидимого цього світу керує світом. Невчасно ти народився, щоб вчасно від когось ховатися. Але найдосадніше те, що світ гарцював навколо тебе. Як ото вискакувала гола дівчина, яку ти колись, бевзю, обіймав, і обливала тебе потоками води, кохання і поцілунків. Можливо, то було окремішньо від нинішнього, але досить непогано виходить, вирішував Ракша. І світ проступав, як сором'язливі невипрані кальсони перед армійською робою. Що тільки легітимніше? Іноді Ракші здавалося, що світ легко навчився наспівувати похоронні марші, потім копати могили, потім святкувати день похорон, аж затим небіжчика спалювали, закопували, ставили «на попа», підвішували за ноги. Попереду навіть не смерть. А вічне тління, що вони називають життям, і вони готові за те життя закласти три пачки макарон, дві маргарину, чотири буханці хлібу. Когось замучив парад мод, а кого і сама мода. Витрати ростуть виключно з бюджету державного, бо більше нічому і взятися. Хочеш — получиш по харі, як запеклий антинародник. Завтра ти жид. Післязавтра хохол. Ще трохи перехрестившись, попи між собою, — від церкви подалі, анафему тобі, клеймо, щоб коростляві баби та діди харкалися у спину, услід. Давній європейський послід. Там навіть вогнищем не злякаєш. Пруть і все тут тобі. І чим більше він проймався незадоволенням, чим більше він не стравлював Ромодана, тим необхідніше відчувалася у всьому його присутність. Цілуй руку, яка не можеш укусити. Ось так і докотився ти, Ракша, до чого докотився, що серед убивць і безкарників починаєш шукати допомоги. Майбутнє світу спочиває на наших дітях. Наші виразки проступають їхніми очима. І так до безкінечності. Це кругова, пекельна заворуха, легітимність борщу над високими мислями. Самодур ти, Ракша, самодур. І більше з тебе нічого взяти, і одне тримає тебе в світі, що зроблено тебе по от такому подобію, що пруха тобі скрізь, куди б тебе доля не кидала, як би руки не виламувала. Хтось з боку дивиться і заздрить. А значить всі сплять, всі бздять, всі свинячать, а ти віддуваєшся, як останній мент, якщо не піймаєш ту образіну, із скалозубою усмішкою, з очима, задоволеними і задивленими у життя. Тільки смерть може так безсоромно заглядати в обличчя, у свої володіння, цинічно харкати на пройдене, бо вона знає початок свій, свою жниву, свою працю, свою роботу. Хто він, що його винесло у промисел Господній, чи він просто нікчемне бряцкало, що його можна назвати людським життям чи ще чимось таким, від чого не відмахнешся. Стануть, як у черзі за макаронами, сіллю, ковбасою і вирячать очі: мовляв, ти наш пророк, ми з тебе, сволочуга, не злізимо, давай пророч нам. Нікчема він, Ракша, велика нікчема, що видає себе за володаря світу, а лету мухи не може зупинити. Ні втишити, ні бажання припинити свого неспроможний. Тут державних мужів пачками шаткуватимуть, а ти знову вчепився в оббілованого пресою педераста, що тільки розважається, аби тільки волю дали… Стій, Ракша… Стій… Щось в цьому є. Жорстокість, наче нічим незадоволений, наче у нього забрано все на світі, і він хоче одібрати у такий немислимий спосіб. Потім тиша. І здебільше старі, ветхого віку пенсіонери та зарізані мисливським ножем діти, з яких взяти нічого, — кілька батистових шаровар. Так і твій Ромодан, що підгадував правду під себе, а як підгадав під міністра, то грюкнув не своїми кістками початком, а трупами ближніх своїх.