Страница 43 из 57
А цього разу Ракша аж ніяк не гадав, що світ — це його остання сволочна хібара, якою він нипається з кутка в куток, похвилинно натикаючись на купи, на гори блювотиння. Його прихопило елегійністю тією, що навівали романтичні буколіки украй опущеним людям. Він зараз, з хворобливою ясністю, розумів, що світ рухається інтересами, зацікавленістю з обох сторін. І завжди життя, це гнилозубе падло, брало верх. Треба було йому зустріти попа, то провидіння підсунуло йому Ліліт. Потім одібрало. Бо жінка потребує вашої сперми, що пилосос сміття, а п'яниця витверезника. Подумки він кляв себе, стовбичачи під відкритим небом, під мороским дощем, хукаючи парою, дивлячись, як віспою займаються вогники в її домі, а два вікна Ліліт, як прогнилі очиська покійників. Зараз, як завше, повторював він про себе, я піду, — але так і лишався до самого ранку; і одного паскудного разу, його ледь теплого, але ще живого, забрала «швидка допомога». Благо, розкислі «корочки» лежали в його кишені, де він значився паном полковником Віктором Ракшею. Його гойдало у солодкому сні, і Ракші видалося, що це не є той справжній каюк, відправна точка до того світу. Але коли він очухмарився, то скрізь смерділо лайном, сечею, ригаччям; в темряві шурхотіло та бзділо, булькаючи словами, сечею та кислим перегаром, що змістом часом нагадувало шипіння осіннього дощу. Демони, вирішив Ракша.
Цієї хвилини міністр натягав новенькі котонові труси. Ставав боком, зліва, по праву руч, щоб подивитися: ого, нічого мужчина. Оббризкав з ніг до голови дезодорантом, прополоскав порожнину рота, пропшикав пустоти носа, дезінфікувався повністю, від голови до п'ят, а особливо свій гостроносий цезарівський профіль. Яструбиний погляд набрав тепер навіть потішного вигляду, як у вихователів ПТУ, тільки розквасі губи та навислі очі, що навдивовиж видавалися усім мухами, хоча мали сірий, непроникний, а що не є — сталевий колір. Потім він несподівано для себе уявляв оголену Ліліт, як її непогрішима ніжність візьметься зморшками розбещеності, похоті, зла і всього-всього. Тільки непробивні ідіоти витикають вам очі розумними фразами, але чужими, похопленими на узбіччі чиєїсь дурості, або пам'ять і розум тієї людини радше відпочивали. Міністр не був таким. Це був просто ідіот, його викапана копія, римська його копія. Він уявляв себе перед Ліліт, — всю ніжну, бархатисту, відкриту для пестощів. Ну, звісно, все в народній традиції. Проте щось ворушилося білим хробаком у нього під тім'ям. Може, хробак. Але не совість. Влада не дозволяє совісті. Вона апелює до неї. Вона змушує пробудитися до неї, але навряд чи сама по собі є совістю. Міністр, виходець з більшості людей, котрі гадають: простір для них, нехай там море, нехай там гори, нехай там степ, — виключно існують, щоб вони викидали туди свій кал, всілякі екскременти і прочая відходи. І цим зближаються з масами. А натомість, довго і нудно, роками чекали на оплески, а коли отримували по мордяці, то усвідомлювали себе вершиною національної гідності. Позаяк іншого героя не знаходилося. Таким він був героєм, насправді є, і буде, і навіки. Усі пригоди набирають романтичного забарвлення тільки тоді, коли добре закінчилися — там люесом, СНІДОм чи новою болячкою. Зло завжди матеріальне, як і розрахунок на роботі. Тому не треба мати щодо цього ніяких ілюзій, окрім дулі в кишені. Гідність царів світу. Нікудишня балаканина на перебиті тисячу разів теми. Позаяк кожен в душі мрійник, чого катастрофічно не вистачає для того, щоб протягти кілька років і начумарити у світі ще більше зла, ніж було. Гівна, так з кіло, а не пів. То в народі кажуть: краще б ти здох, аби був маленьким. Але влада — це проспорений варіант, що в першій грі, тут ти лишаєшся як не в дурнях, так лежиш в тіні того, що збереже принаймні яйця. Свобода вчорашнього образчика, приклад для повторення потомкам і таке собі нікудишнє валандання з підручника в підручник з криміналістики. Особисте життя не має права дефілювати, як остання засранка, чистою місцевістю совісті. І перед відвідинами міністр вирішив заїхати в одне місце.
А того дня Іван Білозуб чи не вперше почув нечувану тоску, що розлилася всього його членами, звела зуби, і він пішов по місту, геть неприкаяний, — Ольга зійшла з дому, — колись це не так відчувалося, проте зараз порожнечу снів заповнити аж ніяк нічим. Грошей катастрофічно на витрати стало не вистачати. Майже з цього тижня все паскудно почалося з плаксивості. І снилося йому, що його хоче зґвалтувати через зад велика комаха, чимось подібна на богомола чи скорпіона. Головне — він не міг її побачити, навіть почути, уві сні тільки уявляв отакою. І пестив, наче псятину за вухом, під щелепами. А комаха знай тріщала суглобами. Перші сльотливі, тяжкі листопадові дні пересілися. Випав сніг, але швидко розтанув, полишивши ртутні плями на Хрещатику, вганяючи прілого сопуха підземними переходами.
— Людина брехлива. Ти нікого не слухай, — говорив нізвідкіля м'який утробний голос. — Вийди на Мінській. Там стоїть будинок, довжелезний білий будинок. Там тебе приймуть. Там ти перебудеш.
Тільки через тиждень, вкрай змучений безсонням, нав'язливими злими голосами, бездіяльністю, що трапилося вперше у нього, він подався туди, куди велено було йти. Він зупинився біля білого довжелезного будинку, з безліччю лоджій, налиплих, як морські мушлі, одна на одну, будинку світлого, навіть казкового, хоча хрущовської конструкції, і якусь хвилину простояв, зачудовано споглядаючи це творіння, під холодним вітром, ще з добру годину в нерішучості, — вітер надимав в обличчя, а він уперто, з насолодою приймав біль, як щось те, від чого може вилікуватися. І нарешті до нього підійшов молодий чоловік, одягнений у сірий шерстяний светр, з великими зеленими очима на блідому жіночому обличчі. Спершу його можна було, оманувшись, прийняти за жінку. Унісекс, мать вашу. Він привітався, поклавши руку на плече Івану, й Іван все зрозумів, але тут з'явився Ангел в своїй звичній подобі, з крилами, з волоссям срібним, темними очима, і сказав: «Іди! Там перебудеш. Інакше не можна».
Воля замінює порядок, принаймні вони доповнюють повнокровно одне одного, зовсім, видавалося б, несумісні, видавалося б, субстанції. Так лежав на просцяних і просмерділих простирадлах Ракша, спостерігаючи, як довгим живим коридором, між порепаних п'ят, обвислих блідих кінцівок, шастають куцоногі маленькі, карликоподібні санітари, виносячи, заносячи людей. Хтось помирав вночі. І перед цим ставало тихо. Палата мовчала, наче хто враз наказав заглохнути, до сотні, виблядкам, що вдень репетували не згірш тисячі мусульманських дервішів. Вночі — легке шурхотіння, як голуби над дахами задівають крилами теплу черепицю. Поранні запінений, перекошений рот. Все тут для нього закінчилося. Грип та інфляція з'єдналися, шаткуючи сволочужний цей світок, що добра господиня капусту на закваску, нікому вже з бідолаг не потрібний. Хворі верещать і репетують. їм хочеться жерти і жити. Але з'їдають там нагорі, потім ділять кухарі, останки, солодкі, як ковбасні обрізки, санітари і санітарки, ці брезклі поводирі, харони до воріт моргу. Хворі верещали: вони не хотіли помирати на порожній шлунок? Кому яка від того втіха — здихати на порожній шлунок. їм хотілося жерти і жити. їм не хотілося полишати цих закіптюжених, засраних, подібних на вбиральню стін, щоб віддатися справжньому життєвому подвигові. Ліпше вурчати повними помиїв шлунками в очікуванні нічної тиші. Шурхотить чиясь душенька над дахами, аби тільки не твоя. Встигай тільки бздо після лікарняного борщу випускати. Ракша відверто нудився, дивлячись на зсудомлені обличчя пенсіонерів, що давно попрощалися з щасливим ковбасним дармовим життям; він мудро дозволяв валандати, чваркати гнилу капусту, згадуючи інколи тьманий образок Ліліт. Проте його не полишала думка, що вона десь поруч, зовсім недалеко, як і смерть. Може, парує з душками пенсіонерів. Відходив він від хвороби швидко. Також хутко віднайшли Ракші більш-менш пристойну палату, бо квиточок полковника міліції, німа, розбита мобілка справити на головного лікаря враження. І коли прийшла черга на виписку, то Віктор Ракша зустрівся лицем до лиця з міністром. Останній тільки скинув догори брови, вилупився на нього, як на останнє чудо світу, але сказав: