Страница 45 из 57
За три дні Ракша знав Централ, де парився Ромодан. Весь інтерес у нього пропав, бо на дачі Ромоданові джигіти ледь не забили, а відпустили, значить, як мента опущеного, не страшного, навіть самі при бажанні могли віддати під руку закону. Але найменше на це зважав Ракша, а повзав під стінами тюряги і нарешті подибав, як Ромодана ставили для перевірки обличчям до стіни, цього разу заблизько до ґрат, а тому піймали одне одного поглядами, і Ромодан усміхнувся, і очима показав на зграї голубів, що летіли над дахами Лук'янівки. Потім заперечливо похилитав головою, мабуть, заперечивши, що то голуби, й знову повторив той же жест. Тричі, синхронно, коли його не розвернули міцні руки та не запхнули притьма до камери. Ракша в задумі подався під сльотливий передноворічний дощ. Скоро Новий рік. Не було б ще проблем з ідіотами, так вони собі Новий рік вигадали. Юзило Ракшу, навіть дуже вертіло колишнього полковника, коли він дивився на іграшкові кульки, на блазнів, підчеплених за руки, за голови; на роздягнених красунь у вітринах, залитих бурштиновим світлом, як мармеладом; на яскравий, існуючий è багатьох уявах світ нездійсненного, немислимих фантазіях світ. Так і життя проходить, як вода зимою, як холод у спеку: чого бажаєш, ніколи не приходить, а як прийде нікому воно вже не треба. Ти не потрапив на той поїзд, на те щастя, для когось воно іншого, Ракша, а той марить другим. І все по колу. А Ромодан собі молився у тюремній камері. Йому за добру поведінку повернули телевізор. Міністр мчав за кермом, обтяжений власними роздумами і владою.
7
Ліліт
Напевне, він відчує спокій тільки на четвертий день, коли зустріне Річчі, цього зеленоокого блондина. Перші три дні Іван тільки звикатиме, як до чарівної передноворічної ночі: переддих свята, казковість ілюмінацій. Напевне — це те, що він шукав упродовж скількох років. Спокій і тиша. Тихими лілейними вечорами його новий приятель, ще зовсім не коханець, грав на гітарі, закинувши ангельське обличчя, з вигостреними скулами, але м'яко зрізаними тінями вроди, і його слова лилися, як обірвані кимось шматки печалі. Ці куски невихололого щастя. Він спостерігав за Річчі, за його плавними, напівжіночими порухами, як за великою, але невимовно гарною істотою зовсім іншого світу, з глибоким голосом, трепетними переливами його душі. «Правда, ми будемо після смерті, як ангелочки на хмаринках», — говорив Річчі вкрадливо, приглушеним голосом, що вуркотів і переливався у борлаці, разом зі спазмами пристрасті. І так доти, аж поки це між ними не трапилося. Відразу, прокинувшись серед ночі, кинувши оком на його округле, жіночої чистоти плече, Іван зрозумів пустоту свого колишнього, недавнього прожитого життя. Так починався у нього четвертий день життй на Мінській, у великому білому домі. П'ятим днем Річчі привів нового коханця, але тільки Іван спробував вставити щось всупереч, як Річчі тільки лукаво підморгнув, показавши мізинцем з довжелезним манікюром, на «ролекс», що вільно теліпався на кисті прибульця, де ще примостилася витатуювана змійка чи булькатий смішний дракон. Наступним днем з під'їзду вийшли тільки Іван та Річчі під білозубі усмішки, заздрісні погляди односельців та однодумців. Цю пару захоплював тільки здоровий, справжній чоловічий секс, а вже потім взялася ота прагматична, майже селянська жилка у Річчі. Постало перше: куди дівати покійників. Іван мовчав, хитро бігаючи усміхом по обличчі; він спостерігав виважені рухи, жіночі і плавні, велетенські зелені очі — комахи Річчі, — пропадають за білосніжними більмами або пухнастими віями; Іван підводився, дивився у темряву, на вузьку ложбину між домами, освітлену іржавим ліхтарем, що колисався на вітрі, на істоту, на світло її очей, що в них тонуло іржаве світло. Потім він чув, як позаду дихає, гаряче, по-звіриному, уривчасто, в багато разів жаскіше, ніж жінка, його новий приятель. Тоді він першим, наче з опалу, почав:
— Ось скоро Новий рік. У хаті, окрім барахла та бряцкалок, нічого немає…
Річчі похопився, кинувся до кишень, готовий виконати будь-яку забаганку, як одразу осів:
— Ти хочеш…
— А не викидати їх собакам. Хоча вони не кращі собак. Вони не мали права на таке життя. Вони на нього спокусилися, — говорить Іван, і Річчі від того робиться легше.
Заздалегідь дбаючи про гарний настрій у святковій оселі, Річчі понаписував на красивих листівках, з вензелями, з хвостами, з пуками іскор від шампани, розсипаних у вигляді золотих блискіток полями, запрошення усім тим, хто мав пари. Наголушувалося, радше делікатно натякалося, що без пари на гостину приходити не слід, але гостеві будуть раді, принаймні можуть чомусь навчитися в ідилічно влаштованому сімействі Річчі. Отакої понавигадував. Річчі ходив кімнатою, наспівував, — хурчала м'ясорубка. Голос Сари ніжно і трагічно, інфернально розливався під високими стелями.
— Все тільки для тебе, любчику, — говорив Річчі, одягнений у жіночий халат. Він погравав стегнами, що Івану аж нудило, і він лежав годинами в повному зціпенінні, глухоті отупіння. Чекали на свята. Свята відбивали охоту, смак життя, сам настрій і вбивали святу віру обивателя у вічний празник, спокусу жити, оманливо підманюючи до наступного празника. Воно приходило це свято, крутнувшись своїм похітливо боком, і все налаштоване в уяві летіло під три чорти. Не любив свята Іван. Зрідка, інколи, заходжував до інституту, щоб отримати дозвіл на кандидатську. Отримати платню. І знову — у сутолоку. Варто глянути на святково вбраний стіл, і тільки встигай помічати, що хто чого вартий, хто і для чого покликаний до столу. Сидять, либеняться, гризуть очима до самих кісток. На зупиці йому закортіло випити пива, всього стаканчик, невеличкий. Міг собі дозволити, а напроти пивної буди гальмонуло сріблясте «рено». Пара зелених жіночих очей з переляком уперлася йому у перенісся. Світлофор блимав, а «рено» не рухалося з місця. Засюрчить зараз мент, подумав Іван; але світлофор симофорив, автомобільна пробка росла, а пара зелених очей в'їдливо впиналася у непримітне, з вольовими рисами обличчя Івана: десь вони зустрічалися. Муркав у «рено» мобільник. Вищали, клаксонили авто, важкими брудними хмарами пливли в калюжах табунці голубів. Переляк заповзав Івану до нутрощів разом з пивом. Сучка, зіпсувала настрій. Йому так і кортіло полізти до сумки за обрізом. Стакан бурштинового питва з піною. Муркав у сріблястому «рено» мобільник. У нього знову тягнеться рука за обрізом. І таки б дістав, домігся свого, аби хтось легенько не штурхонув його в плече: «Це з-за тебе, братан, така колотнеча?» — «Жарти у тебе конячі». — «Ти, як педик, обідчивий…» — «Невтририло…» — Вищать гальма, буксують колеса; пара зелених очей зникає. Автопробка ще кілька хвилин викидає багно, піну води, снігу, димить і розтягується, і скоро все потонуло в монотонному вуркотінні, займаючись сигнальними вогниками під розкриллям. Іван швидко все забув. Лайка переросла у добродушні жарти і сміх, а сріблясте «рено» котило кільцевою, з виском висмалюючи залисини на шинах. Ліліт кричала в мобільника, плакала, кусала губи, але там, на тому кінці неосяжного простору, не відповідало, чи уперто відмовчувалося, чи базікало те, що їй хотілося. Ліліт правила кермом однією рукою. Перед нею раз по раз зринало обличчя незнайомця, того, що розшукував Ракша. Вона уперто набирала номер мобільного телефону міністра. Нарешті вона почула голос, наче наждаком по шкірі.
— Недоносок. Затямив? Ти недоносок. Тобі навіть біля комп'ютера Ракші за честь… Го-Го… Міністр… Міністри мене найменше обходять. Навіть такі, як ти. Міністр вчорашнього дня і оленячого господарства. Чому з оленями? Найвишуканіші роги у оленів та рогоносців. Високовольтні дроти зачіпають. Синіми іскрами крешуть… Недотрахана? Козел. Кілограмами віагру жери.
Срібляста сигара «рено» прогуділа в глиб Голосіївського лісу, жбурляючи у прочинене вікно малорозбірливі фрази того далекого світу для пересічного обивателя. Таємничого. Заздрість рухає світом. Заздрість проростає з глибин народних. Як і вожді. Хтось літає. Хтось плазує. Життя далеке, срібне «рено» опускалося, досягнувши верхівки Голосієва; потім Ліліт коло за. колом повела авто донизу, чвиркаючи багном зі снігом на рибалок. Туман падав великим ошматтям, наповзав на світлячки ліхтарних вогнів, облизував червоні губи моделей на рекламних щитах. Рено коло за колом опускалося все нижче і нижче. Зараз напевне Ліліт знала, хто той чоловік. Вона була впевнена, що щось поєднує її з ним. Якась таємниця. Глупота, — відкинула вона, але справитися з думками ніяк не могла. Потім спалах у мозку. Яскравий, як білий день. Прозріння. Вона знала, що робити. Вона знала, як діяти.