Страница 30 из 57
З місяць Іван жив нормальним, повнокровним столичним життям. А наприкінці місяця йому почали снитися непристойні сни: з голими попами, що віддавалися содомському гріхові, з банкетами, де столи стояли: аж до самого горизонту, а на коричневих царинах лежали покотом людські тельбухи, окости з людської плоті, чаші з людською кров'ю, і в темному небі, що нагадувало пласти незораної чорної землі, літав ангел, з жіночим тілом, чорними крильми, теліпав цицьками, бряцкав золотими браслетами на щиколотках ніг, всипаних гноястими болячками. Іван прокидався, сидів подовгу, випивав шклянку холодної води, з'їдав кілька пігулок вітамінів і подумував звернутися до лікаря. В лікарів він ще якось вірив, бо там, в далекому минулому, було тихо і затишно. І гарні дівчата приносили йому тепле молоко і смачні підсмажені булочки. І в ньому горіло нестримне бажання відшукати шлях, на котрий нехотя навів Шестєров. Йому снилася і ця дорога, але більше пара чобіт, що зависала у кромішній темряві, розвернутих носками до нього, і тоді він більше всього лякався. Прокидаючись, говорив, задивившись в срібний овид: «Суки, вони нічого не бояться. Зовсім нічого. Ходять і нічого не бояться, наче від чогось застраховані». І він невтішно плакав, скреготів зубами. Тоді приходив дійсно страх, як на тій пустинній дорозі під прямовисним сонцем, де піднімала душу його моторош, жах холодний, і тоді він відчував її, душу, що ворушиться сухим листком, маленьким і дрібним. Його рятувала Олька, що чекала на нього, розкинувшись на атласному дивані, розвертаючи відразу дві половинки рожевих сідниць, розводячи їх пальцями, і він зі спрагою входив у її тіло, з чорного входу, а вона захльобувалася від щастя, кричала, волала, закидаючи кобилицею голову до стелі. Але і тоді його не відпускало, то холодом, то спекою виламуючи кістки. Життя з нечуваною швидкістю змінювало свій колообіг, і видавалося, що все проходить, ніколи не повернеться вже та щаслива мить завмирання, яку він віднаходив у цій жінці, що великою бархатистою сучкою розтягувалася перед ним на дивані. Навряд чи це цікавило його, принаймні Іван сам зізнався, що в кожній пролітаючій тіні бачив страх, волання мідних труб, але глас не приходив. Він виходив на дорогу; в дику і дивовижну пустош, що напевне видом своїм зачарувала не одне око душі витонченої, а ось невідомо, — глянеш так: стоїть чоловік, а ти гадав, що один в такому пустирищі, обмитому вітром та піском; він, той чоловік, постоїть та і піде собі, тільки вітер надиматиме штани — дивишся йому услід, виловлюючи печаль, що торгується з вірою. Нарешті, під прямовисним серпневим сонцем, з вилинялим літом у калюжах, йому нарешті привидівся образ, але зовсім нерозбірливий. Як віддалений передсмертний крик, що йому доводилося часто чути. І він вирушив у дорогу, містом, заглядаючи спітнілим своїм обличчям в обличчя інших, наче шукаючи відповіді на щось сокровенне; він блукав навмання, до пізньої ночі, милуючись гарними дівчатами, але приходила пустота; то забирався до якогось ресторану і багато їв. Напади люті повторювалися з дивовижною періодичністю, — в переходах він ненавидів гривастих панків чи дачників, що поверталися з своїх убогих наділків, ще пропахлі совєтською безвихіддю, з вулицями, у яскравих кулях ліхтарів, червоних вивісок, з в'ируділим небом, ще з обіду по-осінньому, поранньому примітним; він безпомилково віднаходив. борделі, і, коли його заїдала несамовита похіть, тільки тирлувався під тими рожевими, з синіми вікнами, хоча грошей у нього вистачало, і зрозуміло, звідки були гроші. Одягався він по-простому, навіть по-грубому, щось середнє між аутсайдером і київським, з області, раклом. В ресторанах, котрі він знехотя відвідував з Олькою, наче світський лев, а саме він того світського чоловіка грав, відчував себе впевненіше; проте варто було тільки йому хоч раз глянути на справжніх носіїв цього світу, світочів цього злиденного і вбогого життя, що не менше і не більше, як безсмачна калюжа, зовсім безколірні лишки вчорашньої пристрасті, його зморювала смертельна туга, така, як передсмертні корчі забитих людей, і ця пристрасть згоряла без сліду: він би повторив це слово, але надто отупів, сходячи потом і бездіяльністю. Так, у ці відвідини міста, Іван зазнайомився з зовсім благеньким, безколірним створінням, обчіпляним фенічками, браслетами, кільцями. Він її примітив віддалеку, в людських стадах, що пашіли нездоровим м'ясом, і пішов слідом за нею. Створіння мандрувало собі серед колихких, як м'ячі, сотні, тисячі м'ячів на морських хвилях голів, зупинялося біля яток, хихотіло дурнуватим смішком. Воно, це створіннячко, аж нічого не підозрювало, а він сам не знав, чого блукав освітленими вулицями. За годину Іван втратив її у натовпі. А у неділю, після скандалу з Ольгою, коли вона пішла до церкви ставити свічки, він подався на Сінний ринок, придбав кілька упаковок снодійного і клофеліну, знову вирушив у блукання, — без голосів, без підтримки, без будь-якої мети. Але ані першого дня, ані іншого він не знайшов і не зустрів того блідавенького створіння. Олька пила червоне вино, дивилася тихцем порнофільми, бо Іван забороняв, і лаялася від нудьги; часто вона сходила з його київської квартири, начебто їхала в Ірпінь, а поверталася завжди у супроводі якогось сонливого офіцера або з хлопчиком, зовсім молодим, п'яна, просмерділа чужими запахами, — Іван дбайливо відмочував її у ванній, похмеляв, клав у ліжко, а сам сідав на кухні, в очікуванні чогось, принаймні так говорила Ольга. «Він наче чекав на когось… А більше я нічого особливого і страшного не бачила… Не знаю… Я його любила, люблю зараз, і аби доля розпорядилася по-інакшому, то я обов'язково б знову його зустріла, прийняла з великою радістю. Вам цього ніколи не зрозуміти…» Наприкінці липня він забув про блідавеньке створіння, продовжуючи ходити снідати до ресторанів: спиртного він не вживав, але йому хотілося жити з шиком, з лоском столичного сноба, але чомусь це мало втішало; хоча сни важкі відійшли, йому зробилося спокійніше, прибулець не приходив, і він став помалу забувати про його існування і про світ, що лягав між тим, зовсім незбагненним, але зараз порожнім, мов лубочна картинка, і цим, жорстоко одноманітним. І нарешті, початком вересня, він випадком зіткнувся з нею, лицем до лиця, з цим блідавеньким створінням, у магазині, що на розі Заньковецької, у магазині, де можна придбати найновітнішу, просунуту музику. Вони розбалакалися, заприятелювали, може і більше, дорогою, і в ньому затріщала білими іскрами пристрасть; в кав'ярні, за пепсі-колою, він став пригощати її вином, не надто дорогим, щоб не викликати підозри, а потім повіз на Троєщину. Там вони випили вина, цього разу дорогого, у новобудові, що так і лишилася недобудованою, а пізніше її, цей будинок, віддадуть під православний храм Московського патріархату. Тут, в облаштованому прикарабкові, ледь стримуючи жагу, він зізнався їй у коханні, і дівчина не була проти. Вона роздяглася, і він, крізь прищур очей, прицінився, що тіло у неї вхожене, з маленькими грудьми, круглими, що ледь тільки розпустилися, наче відцвілі пуп'янки, ще не готові вибухнути квітками. Створіннячко, імені її він не пам'ятав, повзало під ним нещасним черв'яком, а він згорав від жаги, пристрасті і брав, що аж гупотіло в скронях; нарешті, з тупим відчаєм кінчив, завалився на бік, задрімав, а дівчина ткнула у вуха плеєра і слухала музику; він віддалено вловлював якісь навіжені звуки, що мелодійно, водночас дисгармонічно зламувалися на дні, у ракушці, вуха. Тоді виринуло обличчя, бліде, з темними западинами очей, вродливе і витончене, — невидимий вітер роздимав його товсті, закинуті дозаду косма, але щр прибулець говорив, Іван так і не розібрав, проте за миттєвість він прочитав все по губах, як глухонімого, і зрозумів, що йому необхідно робити. В недопиту пляшку він всипав клофелін, що його колись безборонно приписували хворим на високий тиск пенсіонерам, а далі практикували столичні, і не тільки, путанки, і майже силоміць, стискаючи витончену щелепу, радіючи з вродливого, колись, здавалося йому, невиразної краси обличчя, заставив дівчину випити; вона пручалася, вигиналася тонким тілом моделі, потім обм'якла вся, звісила руки і шепотіла, що ще хоче. Він тоді взяв її напівпритомну, а коли кінчав, то перекусив горло і пив з того прокушеного горла, доки вона дриґала ногами. Задоволений, сидів в одних сімейних трусах, навіть не слухаючи, як булькає у конаючої з горлянки, і дівчина хрипить, все тихіше, і як затихла, то він ще раз став над нею, а тому як не зміг кінчити, то поонанував, вибризнув гаряче сім'я на вродливе, біле від смерті, обличчя. Сів, заплакав, потім закричав від щастя, розтираючи по пиці гускнучу кров. Звук, крик, зламаний у горлянці. Потім він відітнув спочатку голову, далі розрізав труп зі знанням анатома, відділяючи сухожилля, м'ясо, м'язи, поскладавши у дюралевий бачок кістки і жили окремо, м'якоть окремо. За годину він розтопив газову плиту і приготував відвар з печінки та серця: йому було сказано, що це надасть снаги і сили. Дбайливо переховавши залишки на пустирищі, під холодним вітром; що доносив п'яні крики десь від Милославської, він вже повертав назад, коли почув хриплявий голос, що видався йому криком з преісподні: