Страница 31 из 57
— А що ти, дємон, тут робиш?
Перед ним стовбичило четверо стрижених пацанів у шкірянках, з мобільними телефонами, нахабними і п'яними пиками.
— Ти, напевне, маніячиш? Га?! — видав один, і зелена тінь від далеких ліхтарів лягла на його обличчя.
І він злякався, тим ницим страхом, як і в патронаті. Його били без будь-якого, катаючи ногами, наче ляльку, і він спочатку скімлив, а далі злякався, що його тут, чого доброго, на пустирищі, можуть убити зовсім, запросився, пропонуючи гроші, кілька золотих обручок. Хлопці взяли все, але добавили йому кілька копняків, подалися пустирищем, навпрошки, напевне до Милославської, і один неждано запропонував затягти «цього урода» до недобудованої церкви й там огуляти. Хтось помітив вогник у його ж комірчині і сказав, що треба давати тягу, вигрібати звідси, бо зараз мусори прискочуть точно. Івану відлягло від серця. Під холодним вітром Білозуб пролежав до мурого ранку, з поламаними ребрами, і вже під світання, коли звів догори голову, то побачив сизий обруч, що поволі спускався донизу, з тріщанням електропилки. І слово, сильніше грому, прозвучало скрізь, влазячи у кожну шпарину, понеслося над пісками, над мертвими озерами: «Демон! Кайся!»
Пізніше, в травматичній лікарні, він вирішить, що голос цей, сильніший грому, почувся від струсу мозку; він подумки скаржитиметься і кликатиме на поміч свого покровителя, але сила когось, якого він фізично відчуватиме у палаті, терзатиме тіло, не даватиме спати, навантажуючи на його плечі тонни повітря, наче тонни землі, світячи церкви і хрести перед очима, прокручуватиме недавні і давні події, де головний герой він, а не хто інший, в супроводі кошлатого рила, й Іван горлопанитиме, щоб він його відпустив, знову кличучи свого рятівника. Це повториться, ще страшніше у психлікарні, і доктори добросердно накачуватимуть його наркотою, дивуючись, що це не допомагає: образи невловимо повзтимуть на нього кошлатими павуками, золоченими хрестами. І він втече у одній робі з лікарні, подасться до дільничих міліціонерів, розповість, що він і є той маніяк, убивця, але його викинуть за поріг, навіть не розпитавши прізвища, імені, не подивувавшись, що чоловік одягнений у латану лікарняну робу. І в лікарні ніхто не кинеться його розшукувати, тільки несподівано Ольга стане на порозі, гола, з закривавленими грудьми, і скаже: «Ти мене зрадив, я передбачив це. Тому я тебе і покарав». Іван зайшовся від люті: «Хто ти такий, щоб я тебе слухав, я тобі не обіцяв нічого, нічого тобі не винен…» Прибулець у образі Ольги тільки сказав: «Ну, дивись, щоб потім не скаржився!» І зник, розчинившись у туалеті.
І місяців зо два він жив без особливих пригод, з п'яною Ольгою, що все вередувала і просила подарунків, пускалася берега, жив з холодним жахом перед міліцією, голеними молодиками, дорогими автами, але в якомусь молошному умиротворенні: голоси і прибульці зникали відразу, як йому закортіло все пережите записати на магнітофонну тасьму. Книжок він не читав. Іноді газети. І якщо б його запитали про щось, то навряд чи він знав пряму відповідь про те, що межує з його розумінням доброго чи злого, то навряд, тому дарма йому приписували нечуваний і небувалий інтелект; просто не дурний собі чоловік: Іван вважав себе мужнім чоловіком, навіть більше, — взірцем для дамочок і баришень від сімнадцяти і старше. Годинами просиджував на стільці, викрикуючи до хрипоти уривки слів, фраз, записуючи до плеєра нещодавньої жертви, з насолодою слухаючи, як під тиском його слів зникає поволі трісклива, заодно милозвучна музика, записана на тасьму; він падав на ліжко в холодному поту і, знеможений, засинав під вуркотіння вітру або дощу, що вже на той час, на ту хвилину відходив тоскливими валами, полишаючи місце сну. Видавалося, ось зовсім близько починалося нове життя.
Потім знову полізли сни, тягучі, як похмільний ранок; і поминальним тижнем затяглися його дні, перелічені на хвилини, повернуті в невідомість дитинства. Його проколі лов колючий жах, і він спізнав саме середину його, якраз перед багатоповерховим, з чорними дірами вікон п'ятизіркового недобудованого готелю, з видом на площу і Солом'янський цвинтар. Він пошукав одними очима причину: міліціонер стояв і вологим карим поглядом дивився на Івана, нахабним і хитрим, залудженого хтивим більмом десь на самому денці, від якого пашіло молодістю незагнузданого лошака, — з довгою жилавою шиєю, з вологим поглядом убивці, що зупинився на пограниччі закону, напевне тому, що Івану ніколи не доводилося спілкуватися з міліціонерами на широку ногу, по-панібратськи, він міг непомильно визначити, хто проти нього: був обережним і хитрим, але його несподівано, разом з жахом, підкупив запах висмалених на сонці чобіт, хвилею приторної похоті, навіть те, що справедливість у цьому хлопцеві розтопила несправедливість, і тому він зрозумів, вірніше, побачив і почув знак вищий, обм'як по хвилині, підкоряючись своєму прибульцю. Це вже межувало з якимось неписаним законом і діяло на нього паралізуюче, страшно і захоплююче, — зараз, вирячивши неприховано, з жахом очі на мента, він пригадав у віддаленому, але не так далекому кулястому спогадові, коли батькові заламали руки, приставили ствола до потилиці, а він протяжно, звіриною хропів, б'ючись довжелезним тулубом об начищений паркет, сходив піною, харкаючи на чищені чоботи: «Всьо, мусора, всьо… Прекращаем…» — За вікнами гибіла осінь, деренчить, як іграшкова, машина «чорного ворона». Але цього разу, з холодом за спиною, захлинаючись відчаєм яскравого балагану життя, Іван світло і печально зрозумів, що щось проходить повз нього, щось таке невловиме, як за товстим куленепробивним склом. Проте погляд мента пройшовся повз нього, заглянув через плече, Іван перехопив його погляд, що ушнипився за старушенцією, яка в лахмітті крокувала, зігнута під баулами, серед випещених панів, з довгоногими, з холодними очима панянками, і на нього накотила підходним валом лють, міцна, жаска і чудесна. Він аж заламав пальці. Мусор нудьгуюче дивився на стару. Іван став у куцу чергу, вибираючи сік, корисний для здоров'я. Витягнув газету, складену учетверо, кольорову, що їх видають для садівників: як доглядати ґрунт, як удобрювати біля кореневища квіти, у яких умовах вони найліпше самозапліднються, які температурні умови відповідають такому чи іншому типу квіток. Потім, вже біля каси, він побачив, як стару шарпає за плечі міліціонер. «Мочить вас треба…» — тут щось спалахнуло, і він дав ради неясним відчуттям, що висіли у сиропі суботнього лінивого дня, з духотливими напливами вітру, тисячипудового атмосферного тиску. Він вийшов із скляної будівлі, попиваючи помаранчевий сік з пластикового пакетика. Сонце заливало Солом'янську площу. Іван пройшовся під скляними будками, накинув коло, там, де повертає шістдесят дев'ятий автобус, і байдуже поглипуючи на гарні голі спини жінок, косуючи світлим своїм поглядом на широку Солом'янську площу, що розтікалася жовтим озерцем: той самий молодий, жилавий мент, що йому би вистачило кілька ударів, якщо не одного, щоб переламати пополам, покидьок, сволочуга, зараз він причепився до двох дівок, — одна одягнена в ботфорти, інша носила чорні панчохи до самих колін, шкіряні шорти, з ямочками сідниць з-під халявок; обидві розцяцьковані немислимим, блазенським гримом. Погляд міліціонера, голодний, злий, затравлений щоденним онанізмом, почав дратувати Івана: він не любив злиднів, він зневажав убогість, він зневажав їх так, як сифілітик зневажає сифілітика, але навдивовиж він відчував до цього жилавенького хлопця нероз'яснимий трепет, навіть повагу, бо це була влада, це була сила, а він скорювався цій силі, наповнюючись мазохістською насолодою. Чудний, чудовий холодний трепет. Але зараз він відчував себе у безпеці. А ще більше: він знав, що робити, але не відав, як діяти. Неспокійний нічний сон, з читанням газет про садівництво, не пройшов дарма. Спокійно, повагом, порипуючи шкірою новенької куртки, він перейшов на той бік, впевнено, до пишнозеленого цвинтаря, і зайшов у вільглу порожнечу недобудованого готелю. Але ще до цього він прямує тінистою алеєю, оминаючи потічок скорботних, що з пуками квітів і всілякого такого, пруться вшанувати пам'ять померлих, яким один хрін, — опариші порозтягували давно кістки по всіх закутках. Іван відчуває на собі захоплені погляди повійок, що примостилися на лавці, пускаючи сизі дракони диму з неправдоподібно червоних ротів; у них навіть зуби в помаді, бичихи. Одна проводжає його поглядом. П'ятдесят баксів, — це по тому як вона заголює спідницю і піднімає ногу, тримаючи її на одних кінчиках пальців, пещену, ще не затягану, з синьою чи зеленою підв'язкою. Іван ковтає липку слину. Двадцятка гривень — мінет, ну, хоча б на цвинтарі, а куди пертися, я ж тебе, любчику, зовсім не знаю, хоча робота зобов'язує. Серце у Івана вилітає з грудей. Падаль, смердючки, а деруть їхні засранці цих сучок задарма, на шару, на кодло, як кому заманеться, і б'ють писки: потрійне завдоволення. Нє-а-а. Йому такого не треба. Але він добродушно усміхається: нехай, зайчику, наступного разу. Бай!