Вигнання в рай

А ще, оце таке знайоме, що завжди на тебе чига╓, немов хижак у зас╕дц╕, напередодн╕ вт╕лення нового твору, що завжди йде пл╕ч-о-пл╕ч з натхненням, наростаюче в╕дчуття яко╖сь нехот╕, яка, мов сут╕нь, що посилю╓ться перед самим сходом сонця, пот╕м переходить немов у переляк, ╕ нарешт╕ вибуха╓ майже пан╕чним жахом перед гранд╕озн╕стю задуму - пан╕чний жах простого смертного, який наважився, який повинен стати надлюдиною, богом, пан╕чний жах перед межею м╕ж смертн╕стю та безсмертям, м╕ж сьогоденням та в╕чн╕стю, коли твар повинна стати творцем, митт╓во й неймов╕рно перер╕сши, перевищивши самого себе. Це почуття було ╕ принизливим, як почуття простого смертного, який в тоб╕ в╕дмира╓, для гордост╕ безсмертного, який в тоб╕ народжу╓ться, але водночас ╕ велично п╕днесеним почуттям, як почуття запаморочливого жаху, коли ти сто╖ш перед безоднею ╕ точно зна╓ш, що тоб╕ доконечно доведеться кинутися в цю безодню. Але як╕ неповторн╕ почуття охоплюють тебе, коли ти врешт╕ безоглядно кида╓шся в цю безодню, яка виявля╓ться безоднею радост╕ ╕ щастя, коли тво╓ серце безпосередньо ╓дна╓ться з ╕стиною, добром ╕ красою, без м╕ри черпаючи натхнення з безм╕ру твор╕ння. Але ж для того, щоб пробитися до цього щастя, треба ще перейти межу цього жаху, наважитися, примусити себе стрибнути в безодню.

Бувало, що Серг╕й тимчасово й в╕дступав назад в╕д ц╕╓╖ фатально╖ меж╕ перед навалою нехот╕ ╕ жаху, т╕кав у заспок╕йливу буденн╕сть повсякденних справ, стараючись забути сво╖ висок╕ нам╕ри, але ж все одно доводилося таки долати пот╕м межу вже б╕льш ослабленим. Зараз же Серг╕й не мав нам╕ру в╕дступати, в╕н в╕дчував у соб╕ силу здолати цей жах, в╕дчував р╕шуч╕сть кинутися в безодню натхнення. ╤, знаючи, що це його переродження ╕з смертно╖ людини в творця неможливе без Божо╖ допомоги, Серг╕й, як завжди в таких випадках вир╕шив звернутися безпосередньо до Творця - ставши на кол╕на на тому самому м╕сц╕, де щойно перед цим з Богом сп╕лкувалась Оксана, в╕н поринув у молитву.

Йому в╕дкрилося. В╕н зрозум╕в. В╕н знав. В╕н в╕дчув, побачив внутр╕шн╕м зором. В╕н побачив той шлях, в╕рн╕ше ту стежку, вузесеньку стежку, якою людство йшло до Голгофи, до Воскрес╕ння. А чому, власне йшло? Х╕ба людство й зараз не блука╓ поганськими завулками, мета яких - Голгофа? Хоча зараз воно блука╓ з Христом у серц╕ ╕ з почуттям вини, а були часи... Серг╕й побачив весь дохристиянський безм╕р часу, вс╕ ц╕ тисяч╕, десятки, сотн╕ тисяч рок╕в, м╕льйони дн╕в ╕ ночей, коли кожен день - н╕би в╕дкрите боже око, що закрива╓ться на н╕ч, щоб наступного дня знову в╕дкритися й побачити все ту ж стежку, якою людство пряму╓ до Голгофи...

...День - н╕ч, н╕ч - день, день - н╕ч: у переливах сонцесяйност╕ благословень ╕ темряви прокльон╕в замкнулось видноколо, здавалося байдужих, змиг╕в Ока-Неба, що, як ╕ за час╕в прощання з Авелем, все незворушно спогляда╓, як по обличчях сполотн╕лих в╕к╕в кривавою гримасою в╕дчаю, страху й ненавист╕ проб╕га╓ судома, просякнуто╖ димом жертвоприношень, стежки, мета яко╖ в╕д в╕к╕в - Голгофа. Зал╕зний поступ плот╕, з╜валтовано╖ замахом на слово, зал╕зний крок, гартований на сходах клятвопереступ╕в - ╕ плута╓ться п╕д ногами зужитий, непотр╕бний св╕т, який кожен ╕з безсмертних прим╕ряв на себе, неначе чисту передсмертну сорочку - стежка... Дехто ╕з всемогутн╕х повел╕вав розпочинати безсмертя в╕д брунькування березнево╖ наснаги, метою яко╖, врешт╕, виявлявся - листопад; дехто ╕з слуг Велико╖ Матер╕ пропов╕дував початок шляху в╕д зерня першого ц╕лунку, метою якого, врешт╕ виявлялось - тл╕ння; ╕ кожен з пров╕сник╕в справедливост╕ проголошував початком шляху подзв╕н роз╕рваних кайдан╕в, метою якого, врешт╕, виявлялась - безвих╕дь помсти: н╕коли ╕ н╕кому не оминути стежки, уплетено╖ кривавим струмком у в╕нок тернових л╕т, мета яких - Голгофа... Якщо ж твоя молитва глибиною в тво╓ життя, тод╕ ╕ смерть твоя - лише ц╕лунок в╕чност╕, який спрозорить тво╓ т╕ло до невидимост╕ нетл╕нних сл╕в: вростайте ж, зд╕йнят╕ до Бога, руки, кор╕нням молитов вростайте в небо - плоди нетл╕нних сл╕в хай пожина╓ в╕чн╕сть...

Розплющивши оч╕ й п╕дв╕вшись ╕з кол╕н, Серг╕й вже розум╕в загальну композиц╕йно-колористичну побудову майбутнього розпису. Центральне, головне м╕сце, м╕сце, найб╕льш виг╕дне щодо можливост╕ його спостереження з любо╖ точки храмового простору, найвиг╕дн╕ше м╕сце щодо осв╕тленост╕ буде займати смерть ╕ воскрес╕ння Господн╓, Голгофа - ця центральна точка в ╕стор╕╖ людства, в╕д яко╖ бере початок не лише нове л╕точислення, а й ц╕лком нове св╕тобачення, основа якого поляга╓ в переваз╕ божественного над тваринним в людин╕.

В колористичному план╕ це центральне м╕сце розпису буде також вид╕лене найб╕льш св╕тлою, чистою, прозорою, осяйною гаммою - кольор╕в сонцесяйно╖ ранково╖ травнево╖ заграви. Чим нижче ж опускатиметься погляд глядача в╕д цього центрального фокусу розпису, який в╕дразу ж буде приковувати увагу, тим похмур╕ш╕, темн╕ш╕, злов╕сн╕ш╕ тони будуть розпов╕дати про ту язичницьку криваву стежку людства до Голгофи - в композиц╕йному план╕ це будуть, в основному, сцени ╕з Старого Запов╕ту в╕д початку св╕тотворення й гр╕хопад╕ння людини аж до появи Христа, що символ╕зуватиме вселюдське сходження в╕д панування тваринних ╕нстинкт╕в до розум╕ння Божих запов╕дей; вище ж у св╕тлосяйн╕ших тонах будуть зображен╕ сцени з Нового Запов╕ту, д╕яння апостол╕в, ╓вхарист╕я, й тут же будуть сцени з давньоукра╖нсько╖ ╕стор╕╖ християн╕зац╕╖ - д╕яння княгин╕ Ольги, хрещення Укра╖ни-Рус╕ Володимиром...

╤ так буде кожного разу: як т╕льки в╕дв╕дувач буде входити до храму, його увагу мимов╕льно буде приковувати Воскрес╕ння Господн╓; дал╕ погляд буде повол╕ спускатися, неначе в пекло, в сутен╕юч╕ нетр╕ дохристиянського гр╕ховного шляху; а пот╕м знову, вже бажаючи розрадити й розв╕яти похмур╕ в╕дчуття, погляд буде повертатися до найсв╕тл╕шого Воскрес╕ння, вже на новому р╕вн╕, з новим в╕дчуттям радост╕ в╕д нового усв╕домлення велич╕ Благо╖ В╕ст╕...

Звичайно, це буде дещо незвичне, може нав╕ть трохи не канон╕чне виконання розпису, але ж головне - не рабське дотримання формальних норм, а духовний вплив на св╕дом╕сть людини, й отець Михайло, як н╕хто, повинен розум╕ти це, не повинне це викликати нерозум╕ння й з боку ново-в╕дроджено╖, неначе воскресло╖ з ╕сторичного небуття Укра╖нсько╖ Церкви - Ки╖вського Патр╕архату, Церкви, для яко╖ вже не повинно бути нар╕жним каменем достеменне дотримання формальних застиглих канон╕в великодержавного ╕мперського зал╕зобетонного духу, одним з головних завдань якого було зацементування р╕зноплем╕нност╕ загарбаних народ╕в в одну в╕рноп╕ддану масу, перетворення людини на слухняний гвинтик в ╕мперському великодержавному механ╕зм╕ для зручност╕ св╕тських властей, яким ╕ слугувала ╕мперська церква, перетворившись в один ╕з ╕нститут╕в т╕╓╖ ж само╖ св╕тсько╖ влади.

Для Укра╖нсько╖ ж Церкви завдання зовн╕шнього насильницького згуртування людей в одну сп╕льноту за допомогою незрушних зал╕зобетонних норм канону не ма╓ вже жодного значення, адже в╕льний укра╖нський народ в сво╖й власн╕й незалежн╕й держав╕ не потребу╓ жодних зовн╕шн╕х спонук для об"╓днання, бо ж в╕н уже й так само-згуртований внутр╕шньою глибинною ╓дн╕стю укра╖нського духу, дарованого нам самим Богом, тобто божественною ╓дн╕стю, яка вже сама й породжу╓, як вияв ц╕╓╖ божественно╖ ╓дност╕, незалежну Укра╖нську Церкву, для яко╖ головне - духовний розкв╕т кожно╖ людини, як умова загального духовного розкв╕ту всього народу. Саме цьому й слугуватиме розпис храму, задуманий Серг╕╓м: це буде жива, нагальна, дох╕длива розпов╕дь про важкий шлях людства в╕д гр╕хопад╕ння до воскрес╕ння, захопливий, проникливий заклик до кожного позбутися гр╕х╕в, покаятися ╕ - воскреснути разом з ╤сусом Христом!

7.

Взагал╕ то, Серг╕╓в╕ була притаманна звичка, поринувши з головою в захопливу працю, забувати про ╖жу й сон. Але зараз, як на диво, не зважаючи на те, що захоплений роботою в╕н був як н╕коли, пропрацювавши п╕сля зустр╕ч╕ з Оксаною буквально пару годин, Серг╕й вир╕шив п╕дкр╕пити сво╖ сили - погамована ще зранку кухлем молока з куснем хл╕ба плоть нагадала про сво╖ потреби в ╖ж╕ досить в╕дчутно. Але захоплений творч╕стю Серг╕й все ж таки в╕дтягував вимушену перерву на сн╕данок як т╕льки м╕г - аж поки, з категоричною вимогою йти сн╕дати, до храму не зайшла баба Горпина, ╖╖ нев╕дпорному натиску в╕н не в змоз╕ був довго опиратися, та й чесно кажучи, ╖сти хот╕лося по-зв╕рячому. То ж не примусивши довго себе вмовляти, Серг╕й п╕шов до Горпини Степан╕вни ╕ в╕ддав належне стравам, що вже чекали на стол╕.