Вигнання в рай

- Просто неймов╕рно, - в╕дхилившись на спинку ст╕льця й допиваючи на завершення сн╕данку другий кухоль молока, промовив Серг╕й, - моя природа тут у вас наче налаштову╓ться в╕дпов╕дно до загально╖ природи живих ╕стот: ран╕ше я м╕г, забувши про сон вноч╕, заснути п╕д самий ранок ╕ прокинутися майже ввечер╕, м╕г, захопившись роботою, по дек╕лька д╕б майже не спати й не ╖сти, а тепер л╕г спати вчора майже з настанням темряви, встав сьогодн╕ з постел╕ разом з сонцем, на╖даюсь по саме н╕куди, хоча робота захоплю╓ мене ╕ да╓ться мен╕ як н╕коли - робота п╕дганя╓ мене як н╕коли, а я, бачите, витрачаю час на те, щоб смачно попо╖сти та солодко поспати.

- Н╕чого, н╕чого, - заспок╕йливо в╕дпов╕ла Горпина Степан╕вна, прибираючи посуд з╕ столу, - хто як ╖сть, той так ╕ працю╓, зна╓ш таку приказку. А для тако╖ роботи, яку ти викону╓ш для нас, нам потр╕бен добрий прац╕вник. ╥ж ╕ в╕дпочивай ст╕льки, ск╕льки визначено Богом, виснажувати себе голодом ╕ втомою - йти проти Бога. А прийде час посту - я й сама тоб╕ нагадаю, ╕ п╕сного приготую. Все добре в св╕й час ╕ в свою м╕ру, як ╕ запов╕дано Господом. А те, що ти саме зараз ╕ саме тут, як ти кажеш, почав жити й працювати правильно, то це значить, що на в╕рному шляху ти, що Боже схвалення тоб╕ в допомогу.

- Добре, добре, - якось задумано промовив Серг╕й, так наче, слухаючи Горпину Степан╕вну, думав про щось сво╓. - Бабуню, - раптом випалив, мов на щось врешт╕ зважившись, - а скаж╕ть мен╕, Оксана, дочка отця Михайла, оця саме, оце вона - черниця?

- Оксана? - трохи здивовано перепитала Горпина Степан╕вна й поставила на ст╕л горщик ╕з залишками молока, який взяла була, щоб прибрати. - Та ти ж, наче й сам прекрасно зна╓ш, що вона черниця, ти ж сам про це вчора мен╕ казав.

- Та знаю, то я д╕йсно знаю, але як би вам це пояснити, - затнувся в╕н, п╕дбираючи слова. - Так якось це чернецтво, як би це сказати, не п╕дходить ╖й, чи що. Якась вона така природна, така красива, така ж╕ночна, так залюбки й в╕дверто сп╕лку╓ться з людьми й отриму╓ задоволення в╕д можливост╕ комусь допомогти, як ╕ ╖╖ батько. Така вона осв╕чена й розумна, вищу осв╕ту ма╓. Та й взагал╕ вона наче створена для життя серед людей, щоб нести людям рад╕сть.

- Що правда, то правда, - лукаво-на╖вна селянська хитринка заграла на обличч╕ бабус╕, коли вона звернула на Серг╕я довгий допитливий погляд. - Я б теж бажала Оксаночц╕ ╕ншо╖ дол╕, хоча це, може, й позбавило б Господа одн╕╓╖ з найкращих, найщир╕ших ╕з його служниць. Але я думаю, що сам Господь би побажав Оксан╕ щастя й дол╕ в миру, в служ╕нн╕ людям.

- Так в чому ж справа, чому вона п╕шла в монастир?

- Чому вона п╕шла в монастир? - бабця трохи сумовито задумалася. - Коли Оксан╕ було дванадцять рочк╕в, померла ╖╖ мама, Ольга Петр╕вна, ╕ залишились вони вдвох з отцем Михайлом, так що Оксана з самого дитинства стала господинею в дом╕, допомагала батьков╕ в усьому, по господарству все встигала впорати, ╕ в школ╕ добре навчалась. Вс╕ ╖╖ любили, вс╕ ╖й щастя й дол╕ бажали. ╤ хлопц╕ в не╖ закохувались, багато хто з хлопц╕в хот╕в би мати ╖╖ за наречену.

- Зв╕сна р╕ч, - зг╕дливо похитав головою Серг╕й, - ще б пак.

- Та найдужче ╖╖ покохав Микола Бут. Старший в╕н в╕д Оксани. Коли Микола п╕шов служити до Арм╕╖, то Оксана ще в школ╕ навчалась - просив ╖╖ чекати на нього з Арм╕╖. Вона, щоправда, й чекала таки чесно, н╕де н╕ з ким н╕якого зайвого слова не скаже було, не те щоб. А вт╕м, скор╕ше за все виходило на те, що Оксан╕ просто в рад╕сть було вважатися нареченою Миколи, аби н╕хто б╕льше до не╖ клинц╕ не п╕дбивав. Адже Микола, що вже красень то красень - високий, ставний, широкоплечий, могутн╕й як дуб, а що вже на лице красень, то вже й за сто верст такого красеня не знайдеш. Одне слово, найкращий хлопець у нас був Микола Бут на той час, та й зараз н╕хто йому не суперник. Н╕хто б не став до Оксани женихатись, доки вона ждала з Арм╕╖ Миколу. А ╖й т╕льки того й треба. Адже ж вся р╕ч у т╕м, що сама Оксана н╕кого й не кохала, ╕ ╖й було дуже затишно вважатися Миколиною нареченою, щоб н╕хто до не╖ не залицявся даремно.

- А як же Микола?

- Та й Миколу вона теж не кохала.

- Н╕коли б не подумав, що Оксана така гордовита, черства, ба нав╕ть бездушна, - з дов╕рливою розгублен╕стю звернувся Серг╕й, наче хот╕в, щоб його переконали в зворотному, - що нав╕ть покохати н╕кого не здатна.

- Та н╕, - в╕дмахнулась Горпина Степан╕вна, - зовс╕м вона не гордовита й не черства. Зовс╕м навпаки. Н╕яко╖ тако╖ гордост╕ в не╖ н╕коли не було, та й лаг╕дна, любляча в не╖ душа, а до того ще й чиста та чесна. Дума╓ш, вона не страждала в╕д того, що Бог не давав ╖й кохання? Ще й як страждала. ╤ молилась, щоб дане було ╖й кохання. Так то вона вс╕х людей любила, божою любов"ю, а от кохання до чолов╕ка не було, та й не було н╕як.

- А як же Микола?

- Коли Микола прийшов з Арм╕╖, то Оксана вже навчалась у Ки╓в╕, в ун╕верситет╕, то й вир╕шили вони, щоб почекати з жениханням, в╕дкласти все до того часу, коли Оксана зак╕нчить навчання - вона все ж над╕ялась, що тим часом таки зможе покохати Миколу. Сам же Микола, щоб не втрачати часу даремно та й щоб не в╕дставати в╕д Оксани, теж п╕шов навчатися - м╕л╕ц╕онером в╕н вир╕шив стати, та не так, щоб просто м╕л╕ц╕онером, а щоб оф╕цером. Вивчився в╕н, став оф╕цером, зараз у нас д╕льничним працю╓.

- А Оксана ж?

- Оксана теж вивчилась. Вищу осв╕ту отримала. Та кохання ╖й Бог так ╕ не дав. А вийти зам╕ж без кохання вона вважала за великий гр╕х, вийти зам╕ж без кохання - це все одно, що стати розтл╕нною перелюбницею, вважала вона. Так все й сказала Микол╕. Дуже переживала, що так ╕ не змогла покохати, перепрошувала Миколу, просила його вибачити ╖й, просила, щоб забув ╖╖, щоб одружився з б╕льш г╕дною його д╕вчиною, яка б його полюбила.

- ╤ що ж Микола?

- А Микола й не думав ображатись на Оксану, бо любив ╖╖ вс╕м серцем, може найб╕льше й любив ╖╖ за оцю ╖╖ чистоту, чесн╕сть, щир╕сть та в╕дверт╕сть. ╤ на вс╕ ╖╖ прохання забути в╕н в╕дпов╕дав лише тим, що н╕коли цього зробити не зможе, а буде любити ╖╖ все життя, й чекатиме на не╖ все життя, й н╕коли не перестане над╕ятися, що колись Оксана все ж його полюбить, хай нав╕ть ╖м тод╕ буде вже багато-багато рок╕в.

- Н╕коли б не подумав, що в наш час можлив╕ так╕ почуття, - Серг╕й встав ╕з-за столу, п╕дсунув ст╕лець, п╕д╕йшов до в╕кна ╕ задумано зупинився перед травневою за-в╕конною красою, що так дисонувала з розпов╕ддю Горпини Степан╕вни. - Н╕коли б не подумав.

- От ╕ вир╕шила Оксана, - продовжила бабуня, - щоб допомогти Микол╕ все ж зважитися на р╕шучий виб╕р, поставити його перед неминуч╕стю п╕дкоритися дол╕, вир╕шила п╕ти в монастир ╕ таким чином позбавити Миколу даремних над╕й, показати йому що ╖╖ р╕шення вже н╕як ╕ н╕коли зм╕нити не вдасться, - бабця непом╕тно, в╕двернувшись, витерла к╕нцем хустини оч╕. - Оксана вважала, що поставши таким чином перед неминуч╕стю, Микола таки знайде соб╕ ╕ншу д╕вчину ╕ стане таки щасливим. Та й взагал╕, вона вир╕шила, що як вже Бог не дав ╖й можливост╕ покохати земною любов"ю, то це означа╓, що ╖╖ доля - наречений небесний. От ╕ п╕шла в монастир.

- А як же отець Михайло в╕дреагував на таке р╕шення сво╓╖ доньки? - Серг╕й рвучко повернувся в╕д в╕кна й побачив, як Горпина Степан╕вна, ховаючись, знову витира╓ оч╕ хустиною.

- Та як тоб╕ сказати, сам подумай. Звичайно, як служитель божий, отець Михайло повинен був би т╕льки рад╕ти, як ╕ вс╕ ми повинн╕ були б т╕льки рад╕ти з того, що у Господа нашого з"явилася така щира й в╕ддана служителька, як Оксана. Але вс╕ ми до того ж ╕ще й люди, прост╕ гр╕шн╕ люди. Сам подумай, як воно батьков╕ в╕ддати свою ╓дину дитину в монастир, коли зна╓ш, що вже н╕коли в тебе не буде н╕ ╕ншо╖ дружини, н╕ ╕ншо╖ дитини, коли розум╕╓ш, що вже н╕коли не будеш няньчити сво╖х онук╕в, - ╕ Горпина Степан╕вна, вже не криючись, витерла оч╕, що знову й знову мокр╕ли в╕д щирих свав╕льних сл╕з. - Звичайно, Михайло Архипович не те щоб коли словом, нав╕ть виглядом сво╖м н╕коли не дав зрозум╕ти, якого болю завдало йому р╕шення Оксани усам╕тнитися. Але ж ус╕ все прекрасно розум╕ли, бо вс╕ ж, кожен ╕з нашого села бажали б бачити Оксану щодня тут, разом з нами, бажали б бачити ╖╖ щасливою дружиною й мат╕р"ю ╕ рад╕ти з цього. Ясна р╕ч, може це й гр╕х бажати в╕д╕брати в Бога в╕ддану йому служницю, але... - вона довго й щиро дивилась на ╕кону вологими очима, перехрестилась ╕ додала: - Отак ╕ живе вже другий р╕к Оксана в монастир╕ свято╖ Ольги, це недалеко в╕д села Колодязного, що на п╕вдороги до Ки╓ва буде. Це недавно посталий монастир, монастир Ки╖вського Патр╕архату. Монастир свято╖ Ольги, маму Оксани теж, до реч╕ Ольгою називали, Ольгою Петр╕вною.