Дев’ять кроків назустріч вітру

– Ось там! – раптом мовила Ліза, вказуючи на середину моста. – Вони там, ходімо.

Трійця перейшла дорогу, вийшла на тротуар і попрямувала до невеличкого натовпу, який зібрався посередині моста.

– Бенедикте, – озвалась Анна, – а ти знаєш, чому цей міст називають «Зміїним шляхом»?

– Тому що він схожий на змію?

– Ні, – усміхнулась дівчина. – Від самого початку, коли тільки його побудували, міст був світлих відтінків. Також він мав іншу назву, яку до нашого часу вже давно забули. Та однієї ночі міст змінив свій колір, уявляєш?

– Як це так?

– Не знаю. Просто взяв та й за одну ніч змінив колір – став темно-зеленим, мов зміїна шкура… Але найдивнішим і наймістичнішим було те, що архітектора, який робив план будівлі моста, зранку, коли міст змінився, знайшли мертвим.

– Ого, – вразився Бенедикт.

– Слухай далі, – ще більше заінтригувала Анна. – Лікарі виявили, що чоловік помер від отруєння… А саме від зміїної отрути… Уявляєш? У нас, в Україні, зміїна отрута!

– Не може бути!

– Може, – кивнула дівчина. – Забобонні люди кажуть, що тим мостом чоловік перейшов у інший світ. І відтоді його називають «Зміїним шляхом».

– Дуже цікава історія… – признався Бенедикт.

– Закінчуйте, – мовила Ліза.

Новоспечені знайомі наблизились до зграйки джамперів, біля яких було повно мотузок і якогось спорядження, схожого на альпіністське.

– Я, звісно, перепрошую, – нахмурився м’язистий хлопець, коли підлітки розповіли йому, що вони хочуть зробити, – але вам є вісімнадцять? Щось мені не віриться, що цьому юнаку є…

Джампер вказав на Бенедикта – дійсно, хлопець був худим і не надто вже й високим, через що здавався восьмикласником.

– Звісно, є! – майже викрикнула Анна.

Вона одразу занурилась у свій рюкзак, а за мить вийняла звідти паспорт і вручила м’язистому юнаку. Він хвилину його розглядав і промовив до Бенедикта та Лізи:

– А як щодо вас?

– Вони мої родичі, – натомість відповіла Анна. – Приїхали на кілька тижнів у гості, тож паспортів у них нема, але їм теж є вісімнадцять… Вони ще старші за мене… Повірте!..

Кілька секунд молодик сумнівався, потім знизав плечима:

– Ну що ж… Уся відповідальність, в разі чого, лежатиме на тобі, Анно Володимирівно… – усміхнувся він.

– Звісно, – усміхнулась Анна. – Дякуємо.

– Ну що ж… Думайте, хто стрибає першим, і підходьте до мене… – сказав джампер і відійшов до колег.

– Дякую, – мовив Бенедикт до Анни.

– За що? – здивувалась та. – Вам нема вісімнадцяти?… Ех, я не знала… – удавано засмутилася.

Бенедикт і Ліза розсміялися.

Бенедиктові випала честь стрибати першим. Коли джампери закріплювали на ньому спорядження, хлопець страшенно побілів. Він хотів стрибнути, та нічого не міг вдіяти зі своїми панічними думками. Він страшенно боявся того, що може статись.

– Можливо, ти передумаєш? – поглянув на нього м’язистий хлопець, який вовтузився з пасками безпеки. – А то ти щось зблід. Можливо, прийдеш завтра чи іншого дня?

– Ні, – втрутилась Анна. – Він стрибатиме.

Бенедикт мовчав. Він тамував у собі шалений страх. Коли він дивився вниз, йому крутилось у голові. Висота була приголомшлива. А внизу – спокійна і тиха вода річки.

– Мені справді страшно, – признався хлопець.

– А чого ти боїшся, Бенедикте? – здивувалась Анна.

– Що розіб’юсь… Що мотузка розірветься і моє тіло розплющиться об воду… Що загину, врешті-решт… Що помру…

– Облиш, Бенедикте, – відповіла дівчина. – Всі люди помирають. Коли ти падатимеш, повір, відчуватимеш такий кайф, що не шкода буде загинути… Тобто ти зрозумієш, що це дрібниця.

М’язистий хлопець поглянув на дівчину, мов на божевільну, а Бенедикт нервово посміхнувся і промовчав. Він прекрасно знав, що всі люди помирають, але йому не хотілось померти завчасно – коли він іще не встиг насолодитись усіма принадами, а то й бідами, життя.

Та попри весь свій панічний страх хлопець і не думав передумувати. Бо як іще, окрім як ризикувати, пізнавати життя? До того ж усе безпечно – це простий стрибок з моста на мотузці; нічого страшного не повинно статись.

– Ну що ж… Тоді на рахунок три… Один, два… – відраховував джампер. – Три!

Бенедикт відштовхнувся від краю моста, відпустив перила, стрибнув… і йому це нагадало ковток джерельної води в спекотний день. Світу навколо нього не було. Був тільки він, падіння, його емоції й адреналін. Вітер дув у його обличчя, з вуст ринув крик, якого він навіть не чув, а в душі робився якийсь переворот. Якийсь шалений вибух.

Бенедикт був щасливим, бо нічого в той момент не було важливим, крім емоцій, які він зараз проживав. Абсолютно нічого.

Усе це тривало вічність. А потім ривок – світ знову з’явився, а відчуття свободи знову віддалялося і віддалялося. Ніби він пірнув у неї, а коли падіння закінчилось, почав виринати.

Саме так хлопець хотів прожити своє життя. Ніби це одне довге падіння з моста.

– Ну як? – допитувалась Анна, коли хлопця підняли на міст.

Він був сам не свій, його досі тримало неймовірне відчуття (ейфорії? щастя? страху?). Люди навкруги сміялись, досвідчені скакуни з розумінням дивились на нього, а Лізі й Анні не терпілось і собі це пережити.

– Ну як тобі? Страшно? Ти так кричав! – усе допитувалась дівчина.

– Я… Це… Це неймовірно! – нарешті видушив із себе якісь слова Бенедикт.

У погляді Анни читалися розуміння і шалена цікавість. Дівчина одразу кинулась впрошувати Лізу, щоб та поступилась чергою і вона змогла стрибнути наступною. Ліза трохи сумнівалась, бо їй теж кортіло пережити те «неймовірне», про яке казав Бенедикт, та все ж таки вона погодилась, і наступною стрибнула Анна.

– Дякую! – сказала вона подрузі й одразу поспішила до хлопців, щоб ті прикріпили до неї спорядження.

– Справді все так класно? – спитала Ліза Бенедикта.

– Неабияк, – кивнув хлопець.

– Це було круто!

– Ми це зробили! Я не вірю, що ми це зробили!

– Ми так кричали! Це було так класно!

Ліза, Анна і Бенедикт відходили від моста і ділились враженнями про свій вчинок. Усі були на емоціях, щасливі і з усмішками на обличчі.

– Дякую вам, що провели до моста, – сказав Бенедикт, – і розділили такий хороший момент.

– Нема за що, – усміхнулась Анна. – Повір, ми теж були раді з тобою поспілкуватись і все це пережити.

Трійця зупинилась на роздоріжжі: одна з доріг вела дівчат до домівок, а друга – Бенедикта до автобусної зупинки.

– Це для мене справді щось незвичайне, – признався хлопець. – Ще два дні тому я про таке й мріяти не міг. Не повірив би, що зроблю таке!

Дівчата засміялись.

– Ну, тепер знаєш, що це зовсім не страшно, – промовила Ліза.

– До зустрічі, Бенедикте, – сказала Анна. – Я нечасто буваю в пансіонаті, але коли там буду наступного разу, обов’язково до тебе навідаюсь.

Кілька секунд усі стояли мовчки і дивились одне на одного, а потім дівчата рушили у свій бік.

– До зустрічі, – пошепки повторив Бенедикт, та дівчата його, напевне, вже не почули.

З кожним кроком, якими дівчата віддалялися від хлопця, все чутнішим ставав його пульс. Ці короткі дві години, які він провів з незнайомками, були прекрасними і легкими. А тепер вони йдуть геть, до своїх домівок і справ. А він буде для них лише чудернацьким хлопчиною і дивним збігом обставин. Але він не хотів ним бути. Йому було приємно з ними проводити час, тож він хотів іще.

Він хотів знати, що побачить їх. І то не тоді, коли Ярина викличе Анну її замінити, а тоді, коли йому захочеться.

Для нього наступний крок був страшнішим за крок з краю моста. Він ніколи цього не робив. Він ніколи не робив перших кроків до дружби. Може, саме через це у нього, крім Артема, їх і не було?

Хлопець поборов себе і кинувся наздоганяти дівчат.

– Стривайте! – крикнув він.

Вони повернулися, на їхніх обличчях сяяли усмішки.