Страница 5 из 11
Коли він згодом того ж ранку виходив з пансіонату, на рецепції Анни вже не було. Там сиділа Ярина. Чомусь його цей факт трохи засмутив. Він залюбки б поглянув у ті сніжно-сірі очі знову.
Гуляючи по центру міста, Бенедикт зловив себе на думці, як йому пощастило. Він щасливчик. До того ж сміливий щасливчик, бо кому б іще вистачило сміливості розпочати нове життя? Він радів, що зробив такий крок. Що пішов з дому, кинув минуле – і тепер почувається вільнішим від подувів вітру. Направду.
Він був готовий кричати про це всім на світі, кричати це сотні разів, набридати усім з цією новиною! Для нього колись це було непереборною межею… Він хотів цього, та знав, що ніколи не зробить… Але ось він. Вже тут. Він зробив це.
Поки він ще не вірив у це.
Він ходив містом і відчував, що є частиною цього великого організму. Це відчуття його неабияк заряджало. Кожну мить цієї прогулянки він проживав, кожну запам’ятовував. Заплющував очі, відчував запах, запам’ятовував.
– Візьміть, – раптом заговорив до нього незнайомець, простягаючи якийсь буклет.
Взявши рекламку, Бенедикт одразу почав її вивчати. Там великими синіми літерами було написано: «РОУП-ДЖАМПІНГ». А внизу меншими літерами пояснювалося, що в місті, а саме на мості «Зміїний шлях», весь тиждень проводяться екстремальні стрибки. У буклеті писали, що крім «безпеки» людям також гарантовані незабутні емоції на все життя.
А Бенедикт саме за цим приїхав до цього міста. За емоціями.
Хлопець одразу розвернувся і почав у потоці людей вишукувати того незнайомця, який дав йому буклет. За секунду він помітив, що незнайомець уже стоїть біля якихось дівчат і переконує їх, що стрибки абсолютно безпечні. Спочатку хлопець засумнівався підходити до них – він соромився милих дівчат, які про щось розпитували незнайомця з буклетами. Але Бенедикт тепер не мав права боятися – він приїхав до цього міста, щоб мінятись, жити, радіти і нічого не боятися.
– Я перепрошую, – невпевнено втрутився в дискусію Бенедикт.
Усі замовкли і звернули на нього увагу.
І якось так сталось, що Доля зараз же подарувала Бенедикту ті, бажані для нього, незабутні емоції. Це було схожим на магію, яка тільки може бути в людському житті. Хлопець і та, кого він побачив біля промоутера, запам’ятають це на все життя. Чи будуть вони вважати це знаком з небес, ніхто не знає. Але, безумовно, після того як вони в той день ось так випадково зустрілись, вони почали дивитись одне на одного зовсім іншими поглядами.
Біля хлопця з буклетами стояла дівчина з рецепції пансіонату, Анна, а біля неї якась її подруга.
Анна побачила ошелешене обличчя «дивного хлопця» і широко усміхнулася. Ні подруга, ні хлопець з буклетами не розуміли, що тут коїться, бо запанувало якесь ніякове мовчання.
Якщо б Анну хтось запитав, чому на її обличчі з’явилась усмішка, коли вона побачила Бенедикта, вона б відповіла, що сама не знає. Але це було б неправдою. Просто вона, як і він, була не проти ще раз побачити його погляд. Ця усмішка – це була щира неочікувана радість від простих і в той самий час чарівних ситуацій нашого життя.
– Так? Слухаю вас? – нарешті ввічливо озвався хлопець-промоутер, але його, схоже, вже ніхто не чув.
– Ти? – нарешті запитала Анна. – Що ти тут робиш? Ти що, за мною стежиш?
– Ні, – розгубився Бенедикт. – А ти за мною?
– Авжеж ні!
– Ти його знаєш? – похмуро запитала подруга.
– Знаю. Це той хлопчина, про якого я розповідала… Той, що заселився в пансіонат Ярини!
– Так, це я, – нервово відповів Бенедикт.
Погляд Анни ковзнув на руки Бенедикта, в яких він стискав буклет про «роуп-джампінг».
– О, Боже! – ще більше здивувалась вона. – Ти що, теж вирішив стрибати?
– Е-е… Власне, так. Але я не знаю, як доїхати до моста «Зміїний шлях».
– О, ви вирішили стрибати? – й собі засяяв хлопець-промоутер. Бенедикт до нього усміхнувся і кивнув. – Вам потрібно сісти на дев’ятий автобус і проїхати буквально дві зупинки. На мості ви одразу помітите джамперів.
– Дуже вам дякую.
Бенедикт наготувався іти, але раптом до нього озвалась Анна.
– Та почекай же ти! Можеш іти з нами, – сказала вона. – Ми з Лізою якраз туди йдемо… Тут недалеко… Двадцять хвилин пішки…
– Справді? – зашарівся Бенедикт.
– Звичайно.
– Приємних вражень! – докинув хлопець, який роздавав буклети, услід Бенедикту і дівчатам.
Хлопець не міг уявити, як після цієї прогулянки зміниться його життя. А дівчата не могли уявити, як вона вплине на їхнє.
– До речі, це моя подруга Ліза, – усміхнулась до Бенедикта Анна. – А це, як ти вже здогадалася, Бенедикт Крех. Той переляканий хлопець, про якого я тобі розповідала.
– Ну, не такий він уже й переляканий, якщо надумав стрибати з моста, – сказала Ліза, і всі засміялись.
Ліза була повненькою, здебільшого мовчазною дівчиною. Мала русяве волосся, зв’язане в хвіст, різкі риси обличчя, була одягнена в дивну дитячу футболку зі Свинкою Пеппою[4] і мала незчисленну кількість жовто-блакитних гумових браслетів на обох руках. Бенедикт був упевнений, що вона дуже закомплексована. Він одразу бачив таких людей, бо й сам таким був.
Ліза простягнула до хлопця руку. Він її потис.
– Дуже приємно, – сказав хлопець.
Кілька хвилин вони крокували мовчки, аж поки не озвалась подруга Анни.
– Та перестань уже усміхатись, подумаєш, – пирхнула Ліза.
– Ну, знаєш, таке в мене вперше! Познайомитись із кимсь, а на другий день з ним випадково зустрітись на вулиці! І ще й іти в те саме місце! Як на мене, це дуже круто!
Нарешті Бенедикт і собі усвідомив «крутість» моменту та теж усміхнувся.
– Це справді трохи неймовірно!
– Ну і давно ти в місті? – спитала Анна.
– Вчора приїхав, одразу заселився у ваш пансіонат, – усміхнувся Бенедикт. – А ви? Давно тут живете?
– Ліза три роки, а я з самого народження… Ех… – Вона глибоко вдихнула, ніби насолоджуючись повітрям. – Ніколи звідси не поїду. Це місто прекрасне!
– Мені теж подобається.
Усі троє поглянули на вулицю, по якій крокували. Звідусюди на них дивились реклами якоїсь дешевої їжі; реклами різних сервісів; реклами якихось нікчемних олігархів-політиків; дерева, стовбури яких були обмазані вапном; їх оминали збідовані люди в базарній одежі; на дорогах ланцюжками їздили жовті маршрутки з номерами, написаними фломастером на шматку картону; а самі дороги були розмальовані соковитими ямами – все це, безсумнівно, вказувало на бідноту нашої країни – але для Анни та Бенедикта мало якийсь український колорит.
Звісно, обоє молодих людей хотіли, щоб все це змінилося, щоб країна розвивалась і щоб лиця людей були безтурботними. Але вони також знали, що для цього потрібен час.
– І що в ньому такого особливого? – не розуміла Ліза.
– Люди, – відповіли Бенедикт і Анна в унісон. Одразу ж засміялись, а потім перетнулись поглядом, у якому читалося: «Вау… Ти думаєш так, як і я».
Це справді було так. Ті двоє думали практично однаково. І разом з тим були абсолютно різними людьми.
Люди… Ось що їх вабило в цьому місті, та взагалі у всій країні. Люди, які щодня крокували тими вулицями. У кожного з яких була своя ціль. Їх вабило те, що ці люди прагнули жити краще. Що сірі реквізити цього міста не могли забрати у них прагнення до кращого.
Сяючі очі тих людей засліплювали і ями на дорогах, і різноманітні примітивні вивіски реклам, і потріскані стіни будинків.
Коли дівчата привели Бенедикта до «Зміїного шляху», хлопець запримітив широку-широку річку і два її береги, всіяні бетонними блоками будинків. Ті два береги з’єднував вузенький міст, викрашений у темно-зелений колір. Він справді нагадував якусь довгу, гігантську змію.
А низько під мостом спокійним потоком бігла ріка. Її вода здавалась незворушною і зовсім нерухомою. Якби вдалині не виднілись якісь багажні судна, Бенедикт подумав би, що там внизу асфальт. Свіжесенький та гладесенький, у якому, мов у дзеркалі, відбивається сонце.
4
Свинка Пеппа (англ. Peppa Pig) – персонаж британського дитячого мультиплікаційного телевізійного серіалу, створеного режисером та продюсером Естлі Бейкером Девісом. Зазвичай кожна серія мультфільму закінчується тим, що всі дружно сміються та падають на спину.