Страница 7 из 11
– Знаєте, я тут подумав… е-е… Я новенький у цьому місті… Знаю, такі, як я, часто просять у вас номер телефону… але… Я подумав, може…
– Ось, – перебила Анна, простягаючи клаптик паперу з цифрами свого номера телефону.
Бенедикт здивувався, бо дівчина ніби знала, що він їх наздожене. А ще його дивував її погляд… Він був якийсь…
– Ти мене зневажаєш? – прочитав її погляд Бенедикт.
– Я тобою пишаюсь, – відповіла Анна.
– Пишаєшся?
– Ти набагато сміливіший, ніж думаєш, Бенедикте… І ти не невдаха… – промовила вона, усміхаючись і дивлячись на його рюкзак.
Далі було мовчання. Дівчина віддала хлопцю номер телефону, і вони з подругою пішли геть. Бенедикт іще півхвилини простояв, обдумуючи її слова, врешті усміхнувся й рушив до автобусної зупинки.
Третій крок назустріч вітру:
«Любити»
Наступного дня до мами Бенедикта завітала її сестра Діна. Яна (так звали Бенедиктову маму) заварила чай, і вони сиділи з сестрою на кухні, мило про щось бесідуючи.
Разом з малиновим ароматом чаю по кухні розтікалась туга, бо останні кілька діб Яна плакала і сумувала. Її маленький хлопчик пішов з дому… Її гризли думки: де він? що зараз робить? чи голодний він? чи має він, де поспати?
Десь там…
Її маленький хлопчик…
Абсолютно самотній у такому жорстокому світі.
Жінка кілька разів клялась про це не думати. Кілька разів переконувала себе у тому, що її син знає, що робить. Вона знала, що він заслуговує на те, щоб самому керувати своїм життям. Але все ж він був її маленьким хлопчиком. Вона не могла про нього не думати. І кожного разу, як згадувала, по її шкірі проносились сотні мурашок. Це був материнський, не підвладний розуму, страх за сина.
Він стільки пережив. Вона просто повинна у нього вірити… Але попри всю віру і знання, що так має бути, її материнське серце краялося щоразу, як вона проходила повз його порожню кімнату.
– Дуже смачне печиво, – мовила Діна, відкушуючи, здається, вже п’яте. – Сама готувала?
– Та ні, – призналась Яна. – Сусідка принесла.
Діна сьорбнула чаю і кинула на сестру пронизливий погляд. Під очима в Яни були сині кола, погляд порожній, а все сьогоднішнє чаювання вона мовчазна – перекидається тільки необхідними репліками. Діна одразу знала, що тут щось не так, – вона завжди знала, коли її молодша сестра сумувала. Та жінка не могла ніяк наважитись запитати. І коли так і не знайшла делікатних слів, спитала прямо:
– З тобою все гаразд? Виглядаєш замученою.
– Ти про що? Звісно, зі мною все гаразд.
– Яно? – кинула поверх своїх окулярів погляд Діна. – Кажи. Що з тобою?
Якусь мить Яна ще трималась і мовчки дивилась на сестру. Потім обличчя її скривилось, а з очей бризнули сльози. Діна одразу поклала надкушене печиво на стіл, схопила пачку серветок і підбігла до сестри.
– Що таке? Що сталось, люба моя? – обіймала заплакану сестру Діна.
– Бенедикт… Він… він… – хапала ротом повітря Яна.
Діна неабияк стурбувалась.
– Що з ним?!
– Він пішов з дому… Взяв кілька речей, написав прощальну записку і пішов.
Діна відпустила сестру і з подивом на лиці сіла на сусідній стілець. Кілька секунд у її голові вирував ураган різноманітних думок.
– Я не знаю, що сказати, Яно, – промовила вона. – А коли він пішов? Куди він подався?
– Звичайно, він нам цього не сказав, Діно… Зник він у день весілля твоєї доньки, – обурилась Яна. – Він просто пішов собі, та й усе.
– Божевілля якесь!
– Усе його життя божевілля, Діно.
– І що ви думаєте робити? Ти ж знаєш, як це небезпечно! – промовила Діна. – Ви повинні щось робити! Шукати його, піти в міліцію. Його потрібно знайти!
– Думаєш? – змокрілим поглядом поглянула на сестру Яна.
– Звісно, я так думаю! Ти хочеш і далі плакати і мучити себе страшними здогадками? З кожним може статись багато чого поганого, а з ним тим більше, ти це прекрасно знаєш!
– Діно, – спробувала заспокоїтись Яна. – Я не плачу через те, що непокоюсь… Тобто і через це теж… Більше моїх сліз проливається через те, що я люблю його… Ми могли йому допомогти в усьому… Він хотів почати нове життя… Він міг нам сказати… Ми з татом йому допомогли б і у цьому… Підтримали б… А він вирішив покинути нас і жити так, як він собі задумав… Знаєш, яке ми маємо право йому це забороняти? Він що, має до кінця життя сидіти вдома і спілкуватись тільки зі мною і з батьком?
– Що? – здивувалась Діна. – Я правильно розумію – ви і не думаєте його шукати?
Яна категорично захитала головою.
– О, Боже… – жахнулася Діна. – Ти хоча б розумієш, що можеш уже ніколи його не побачити?
– Розумію, – сумно мовила Яна і знову заплакала. Це рішення було тяжке, але це найкраще, що вона могла дати своєму синові. Свободу. Вона добре знала, що син обожнює цей світ, тож не дати йому права з ним познайомитись – вона не мала права. Він там… У великому світі… Зовсім один… Але, знову ж таки, це його вибір.
За певний час Діна прийняла таку правду і, можливо, навіть зрозуміла її. Коли вона вже зібралась йти додому, наостанок зайшла в Бенедиктову кімнату. Всі речі в ній були акуратно поскладані, ліжко ідеально заправлене, а біля нього на підставці стояв синтезатор. Фотографії, де він з батьками, стояли на полицях, серед численних книжок. Чорнявий хлопчина з голубими очима. Її племінник. Тепер вона за ним сумувала.
Жінка ніколи не показувала племіннику, що любить його. Для неї Бенедикт завжди був малим хлопчаком, який бігає попід столами на кожному сімейному святі. В них ніколи не було близьких стосунків, та зараз, коли він щез, вона відчувала докори сумління, що не показувала своєї любові до Бенедикта. Він, як не як, частина її родини. Він син її сестри. І вона дуже непокоїлась про те, що зараз з ним.
– Надіюсь, ти знаєш, що робиш, Бенедикте, – дивлячись на одну з фотографій, промовила Діна. Поправила кучеряве каштанове волосся і вийшла з кімнати.
А тим часом у пансіонаті пані Ярини, у вітальні зібрались майже всі жителі. Це бувало вкрай рідко, бо кожен, хто тут жив, мав роботу, на якій працював майже весь тиждень. Але, так склалось, сьогодні було якесь державне свято, і всі вони відпочивали від щоденної праці, сидячи і спілкуючись в вітальні.
Двоє жінок дивились телевізор – це були дві тридцятирічні сестри-близнючки, які приїхали до цього міста через кар’єру. Їм колись запропонували хороші місця в якійсь фірмі, і вони, не роздумуючи, погодились, бо це була дуже перспективна робота з можливістю професійного росту. Та ось уже цілих два роки вони ледь зводили кінці з кінцями – ніякого підвищення не було, і, як вони казали, «навіть ним і не пахло».
Попри свою замкненість Ярон мав медичну освіту. Проте його робота теж не приносила ні високих доходів, ні задоволення. Ніхто так достовірно і не знав, ким він працює, але пані Ярина здогадувалась, що він простий ветеринар у якійсь дешевій клініці, бо завжди, коли він повертався в пансіонат, від нього шалено тхнуло, і далеко не квітами. Зараз він стояв у вітальні біля вікна і, як завжди, виглядав «її».
У вітальні, біля шафи з книжками, у м’якому кріслі також сидів старенький сивуватий пан. Його теж рідко можна було зустріти тут, бо він також кудись зникав. Наскільки Бенедикт чув від інших жильців, того пана вигнав з дому власний син, старенький оселився тут і, хоч уже на пенсії, влаштувався в якійсь школі викладачем зарубіжної літератури.
А останню з мешканців цього пансіонату звали Євою. Це була двадцятиоднорічна дівчина, яка приїхала сюди, щоб стати художником. Вона мала коротке світле волосся й абстрактне татуювання ззаду на шиї. Проте світ, який вона узріла в цьому місті, виявився не таким простим і світлим, як її амбіції. Звісно, дівчина не полишала своїх мрій, ходила на якісь курси художників і всяке таке, та поки що заробляла на життя офіціанткою в не надто дорогому ресторані. Єва навіть зараз сиділа поряд зі стареньким вчителем літератури і малювала щось простим олівцем у великому зошиті.