Тридцятирічна жінка

— Друже мій, — крикнула вона чоловікові, — це демон! Він усе вгадує!

Генерал простяг руку до шворки дзвінка.

— Він вас погубить, — сказала Елена вбивці.

Незнайомець посміхнувся, ступив крок уперед, відвів руку маркіза, втупив у нього погляд, від якого всі ціпеніли, і маркіз втратив волю до опору.

— Я відплачу вам за гостинність, — сказав він, — і ми будемо квити. Я сам віддамся в руки закону — і врятую вас від ганьби. Зрештою, навіщо мені тепер жити?

— Ви ще зможете покаятися, — відповіла Елена, глянувши на нього з тією надією, яка світиться лише в очах молодих дівчат.

— Каятися я ніколи не стану, — мовив убивця гучним голосом, гордо піднісши голову.

— Його руки в крові, — сказав Елені батько.

— Я їх обітру, — відповіла вона.

— Але ж ви навіть не знаєте, потрібні ви йому чи ні, — мовив генерал, не осмілившись показати на незнайомця.

Душогуб наблизився до Елени; її прекрасне обличчя, сором'язливе й замислене, було ніби осяяне внутрішнім світлом, відблиски якого опромінювали і виділяли кожну рисочку і найтонші лінії. Кинувши на чарівну дівчину ніжний погляд, вогонь якого досі вселяв жах, він сказав схвильованим голосом:

— Я відмовляюся від вашої самопожертви — з щирої прихильності до вас і з бажання віддячити вашому батькові за дві години життя, що їх він подарував мені.

— І ви відштовхуєте мене! — скрикнула Елена голосом, що розривав серце. — Прощайте ж усі, я помру.

— Що все це означає? — в один голос вигукнули батько й мати.

Дівчина промовчала і, глянувши на маркізу промовистим поглядом, опустила очі. Від тієї хвилини, коли генерал та його дружина спробували вчинити опір словами і діями дивному вторгненню незнайомця в їхню родину і з тієї миті, коли він спрямував на них свій гострий, палахкотючий погляд, обоє вони запали в незбагненне заціпеніння, і їхній отупілий розум не міг змагатися з надприродною владою, яка підкорила їх. Їм забракло повітря, вони задихалися, але не могли прямо звинуватити того, хто так подавив їхню волю, хоча внутрішній голос підказував обом, що саме в цій людині, в цьому чаклунові криється причина їхньої безпорадності. Почуваючи себе духовно надламаним, генерал усе-таки зрозумів, що повинен докласти всіх зусиль і спробувати напоумити дочку. Він обняв її за стан і відійшов з нею до вікна, якнайдалі від душогуба.

— Люба моя дитино, — впівголоса мовив він, — навіть якщо в твоєму серці несподівано зродилося незвичайне кохання, то все твоє невинне життя, твоя чиста й побожна душа дають мені достатні підстави сподіватися, що характер у тебе сильний і ти здатна опертися безумній, скороминущій забаганці. Отже, твоя поведінка приховує якусь таємницю. Повір, моє серце сповнене батьківської поблажливості, й ти можеш йому довіритись; навіть якщо ти глибоко раниш його, дитино, я зумію погамувати біль і нікому не розповім про твою сповідь. Може, ти ревнуєш нас до своїх братів, до малої сестрички? Чи кохання збентежило твою душу, чи ти нещаслива з нами? Скажи, які причини змушують тебе покинути свою родину, позбавити нас найдорожчого, що спонукає тебе розлучитися з матір'ю, братами, сестричкою?

— Тату, — відповіла Елена, — я ні до кого не ревную і ні в кого не закохана, навіть у вашого друга, пана де Ванденеса.

Маркіза зблідла, і дочка, що стежила за нею, замовкла.

— Однаково ж рано чи пізно мені доведеться покинути вас і жити під опікою свого чоловіка.

— Це правда.

— Чи дуже знаємо ми тих, кому вручаємо свою долю? — провадила Елена. — А в цього чоловіка я вірю.

— Дитино, — сказав генерал, підвищуючи голос, — ти не уявляєш собі, які страждання тебе чекають.

— Я думаю про його страждання.

— Яке життя судилося тобі!

— Життя жінки, — прошепотіла дочка.

— Звідки у вас така обізнаність? — вигукнула маркіза, віднайшовши дар слова.

— Ваше запитання, пані, підказує мені відповідь. Якщо вам так хочеться, я можу висловитись і ясніше.

— Кажіть усю правду, дочко, я ж ваша мати.

Тут Елена подивилася на маркізу, і цей погляд змусив матір замовкнути.

— Елено, я стерплю ваші докори, якщо ви маєте в чому докоряти мені, тільки б не бачити, як ви підете за чоловіком, від якого усі з жахом сахаються.

— Невже ви не розумієте, пані, що без мене він буде зовсім самотній?

— Годі! — крикнув генерал. — Віднині в нас тільки одна дочка.

Він подивився на сонну Моїну.

— Я замкну вас у монастир, — сказав він, обертаючись до Елени.

— Воля ваша, тату, — відповіла дівчина з розпачливим спокоєм. — Тоді я помру. Ви відповідаєте за моє життя і за його душу тільки перед Богом.

Запала гнітюча мовчанка. Присутні не зважувалися глянути одне одному в очі — адже з погляду усталених суспільних звичаїв ця сцена була просто ганебною. Аж раптом маркіз помітив свої пістолети, схопив один із них, миттю звів курок і наставив дуло на незнайомця. Той обернувся на звук і пильно подивився на генерала, чия рука затремтіла від неподоланної слабкості, важко опустилася, й пістолет упав на підлогу.

— Дочко моя, — сказав тоді батько, знесилений цією жахливою боротьбою, — ви вільні. Поцілуйте матір, якщо вона погодиться. Я ж не хочу більше ні бачити вас, ні чути…

— Елено, одумайтеся, — сказала мати, — Адже вас чекають злидні.

Хрипкий стогін вихопився з широких грудей убивці, й усі подивились на нього. На його обличчі була написана зневага.

— Дорого ж обійшлася мені гостинність, яку я вам виявив! — вигукнув генерал, підводячись. — Ви вбили сьогодні не одного старого діда; ви вбили цілу сім'ю! Віднині в цьому домі оселиться горе.

— А якщо ваша дочка буде щаслива? — спитав убивця, пильно дивлячись на генерала.

— Якщо вона буде щаслива з вами, — відповів батько, роблячи над собою неймовірне зусилля, — я не стану за нею журитися.

Елена боязко опустилася навколішки перед батьком і сказала йому ласкавим голосом:

— О тату, я вас люблю й шаную незалежно від того, чи стануть для мене напученням скарби вашої доброти, чи суворість вашого осуду… Але благаю, хай ваші останні слова не будуть словами гніву.

Генерал не смів глянути на дочку. В цю мить незнайомець наблизився до них і сказав, усміхнувшись Елені усмішкою, в якій було водночас щось демонічне і небесне:

— Ангеле милосердя, якого не відстрашує вбивця; нам час іти, якщо ви твердо вирішили довірити мені вашу долю.

— О, я не можу цьому повірити! — вигукнув батько.

Маркіза кинула на дочку дивний погляд і простягла до неї руки. Елена, плачучи, впала у її розкриті обійми.

— Прощайте, прощайте, мамо! — повторювала вона.

Елена сміливо кивнула незнайомцеві, і той здригнувся.

Дівчина поцілувала руку батькові, квапливо, без ніжності, поцілувала Моїну та малого Абеля і зникла слідом за вбивцею.

— Куди вони пішли? — закричав генерал, слухаючи, як кроки втікачів затихають удалині. — Пані, — звернувся він до дружини, — чи це не сон? Тут криється якась таємниця. Ви повинні знати її.

Маркіза похолола.

— Віднедавна, — сказала вона, — ваша дочка стала вкрай романтична та екзальтована. Хоч я й боролася з цими її химерами…

— Я не зовсім вас розумію…

Але тут генералові вчулися в саду кроки дочки й незнайомця, він урвав свою мову і швидко розчахнув стулки вікна.

— Елено! — гукнув він.

Його голос загубився в нічній темряві, наче марне пророцтво. Вимовивши це ім'я, на яке вже не було кому відповідати, генерал ніби помахом чародійної палички розвіяв диявольську ману, що пригнітила його волю. З його обличчя було видно, що він раптом отямився. Він виразно уявив собі сцену, яка тільки-но відбулася, він проклинав свою незбагненну безпорадність. Кров гарячою хвилею шугнула йому від серця в голову, в ноги, він знову став самим собою, страшний гнів і жадоба помсти опанували його, і він крикнув громовим голосом:

— Поможіть! Поможіть!

Він кинувся до дзвінків і з усієї сили смикнув за всі шворки зразу, обірвав їх, і незвичайний передзвін пролунав у домі. Всі слуги миттю прокинулися. А генерал усе кричав, він розчахнув вікна на вулицю, став кликати жандармів, схопив пістолети й почав стріляти, щоб поквапити кінну поліцію, підняти на ноги слуг і сполошити сусідів. Собаки впізнали хазяїнів голос і зчинили лютий гавкіт, коні заіржали й стали бити в землю копитами. Оглушливий гамір розколов нічну тишу. Збігаючи сходами, щоб перейняти дочку, генерал побачив, як з усіх боків поспішають слуги.